Без права на помилку. Чому розмінування України забиратиме все більше життів і чи можна це змінити

За різними підрахунками близько 40% території України вважаються небезпечними через міни та боєприпаси. Кожен квадратний метр на цих ділянках обстежують ті, хто попереду перших — сапери. Їхня робота схожа на гру двох людей: того, хто ставить міну, і того, хто її знімає. На кону — людське життя.

Сапери піротехнічного відділення ДСНС Полтавщини розповіли про свої ротації на деокуповані території, чому розмінування країни може затягнутися на сотні років та чи можливо уникнути людських жертв. А військовий експерт з Грузії на прикладі своєї країни поділився досвідом, як можна вберегти цивільних до моменту, поки Україна не отримає статус «вільної від мін».

Саперство як гра

Андрій Коніченко — керівник саперного відділення — до вторгнення мав насичене життя, займався перегонами. Однак визнає, що працюючи сапером отримує емоції, які неможливо порівняти ні з чим.

Чоловік разом зі своїми підлеглими, а це ще чотири сапери, часто їздить на ротацію на деокуповані території. До прикладу, квітень-травень вони провели на Харківщині, в Балаклії. Піротехніки наголошують, що кожен виїзд індивідуальний, тому підготуватися до нього неможливо.

«Жоден сапер не може бути впевненим на 100%. Ти завжди виходиш на поле зі страхом і це добре», — каже Андрій.

Кожен з цього відділення прийшов на службу вже після початку вторгнення. Хтось через брак роботи у цивільному житті, когось змотивувала можливість кар’єрного росту та стабільність. Чоловіки пройшли базову скорочену підготовку й узялися до виконання обов’язків.

«До того моменту я навіть не знав, як запалювати петарду», — віджартовується Андрій.

Нині ж він з легкістю може пояснити принцип роботи та особливості чи не кожного боєприпасу, який використовує ворог. Різноманіття мін, розтяжок і снарядів, які «маскуються» в українських лісах, степах і полях, вражає.

Наприклад, ПОМ-3 — міни з сейсмічними датчиками, які активно використовують росіяни. Підривний механізм реагує на коливання ґрунту і спрацьовує, коли поруч проходить людина. Тобто міна «бачить» сапера раніше, ніж він її. Єдиний недолік таких мін те, що вони працюють на батарейках і деактивуються через певний час.

Найчастіше трапляються протипіхотні міни, попри те, що їх використання заборонене Женевською конвенцією. Одна з них — ПМН-4 (протипіхотна міна натискної дії), яку хлопці жартома називають «принеси мені ногу».

Та найстрашнішими чоловіки вважають сумнозвісні «Лепестки», жертвами яких часто стають діти. Ці міни мають самоліквідовуватися, але на практиці цього не відбувається. Через колір і високу рослинність сапер може тричі пройти повз неї й не помітити.

Власне зарості є чи не найбільшим ворогом розмінування. Трава подекуди може сягати людського росту, тож сапер мусить спочатку пошарово зверху донизу перевірити її, впевнитися, що там нічого немає, і лише потім зрізати.

Чоловіки пригадують, що на Харківщині працювали в подібних умовах. Майже місяць вони обстежували поле між двома посадками, яке було межею бою. Через ускладнення, за день команда з п’яти людей проходила близько 120 м2. Однак не тільки трава додає нервів, а й різні ворожі «пастки».

«Саперство — це гра двох людей: того, хто ставить, і того, хто знімає. Його задача — обдурити мене, а моя задача — обдурити його. Виграє той, хто розумніший», — пояснює старший сапер відділення піротехнічних робіт ДСНС Полтавщини Костянтин Загорулько.

Раніше випадки «мінування мін» були не такі часті, а нині, аби завадити роботі українських саперів, окупанти завдяки аліекспресу та фантазії навчилися майструвати найрізноманітніші пристрої буквально з підручних засобів. Тому кожен предмет надзвичайно ретельно обстежують візуально і за допомогою щупа, щоб уникнути підриву. За словами піротехніків, кожну міну зачіпають «кішкою» і перевертають дистанційно з безпечного укриття.

«Ворожі сапери працюють дуже добре, знають що і де ставити. Знають, що ми завжди при знищенні боєприпасів шукаємо собі безпечну схованку. І були випадки, що в таких потенційних схованках теж ставили міни, розтяжки», — додає Костянтин.

Він пригадує, як під кінець ротації хлопці натрапили на поле з ТМ-62П3, які мають пластиковий корпус. Через це їх важко знайти металошукачами, бо власне з металу там тільки пружинка, жало і маленька шайба в підривному механізмі. Деякі металошукачі їх взагалі не бачать.

«Треба розуміти, що росія воює всю свою історію і має багато досвіду зокрема і в мінуванні», — наголошує старший сапер.

Метр за метром

Сапери ДСНС працюють у двох напрямках: планове розмінування і виїзд по заявах. У першому випадку кожна громада самостійно складає карти й план обстеження територій і визначає пріоритетні ділянки. Зазвичай, це лінії електропередач, газові шляхопроводи, дороги, сільськогосподарські поля.

У другому випадку складають список потенційно небезпечних місць відповідно до заявок місцевих. Як це відбувається на практиці? Цивільні знаходять предмети, схожі на вибухівку, й повідомляють про це місце в служби захисту (поліція, рятувальники тощо). Туди приїздить ідентифікатор, який підтверджує (або ні), що це дійсно боєприпас, а далі вже працюють сапери.

Під час ротацій саперна група щовечора отримує план обстеження на наступний день. Вранці командири відділення проводять інструктаж з техніки безпеки, й піротехніки починають роботу. Екіпірування складається з бронежилета, каски, окулярів, наколінників і налокітників. Якщо до лінії розмежування досить близько, то обов’язковим пунктом є маскування машини.

Металошукач — вуха сапера.

Обстежують метр за метром. Коли по рації йде команда «Увага, міна!», всі роботи припиняються. Керівник групи обстежує знахідку і приймає рішення, що робити з боєприпасом: підривати на місці чи везти на майданчик.

«Про наш маленький вклад фактично ніхто не знає і ніхто не подякує, але десь там плюсик у карму є», — додає Андрій.

Досвід Грузії

Яка площа Грузії була забруднена боєприпасами досі невідомо. Ніхто не вів подібну статистику, не складали мапи мінних полів. Відомо лише, що цей процес був досить хаотичним і охоплював багато аспектів.

За словами Іраклі, все почалося після розпаду совєтського союзу, коли російські солдати буквально тікали з військових баз на території країни. Вони намагалися наостанок виміняти у місцевих якнайбільше горілки на гранати, однак кількість боєприпасів, яка лишилася, все одно була шаленою. Згодом це стало проблемою.

«Коли я був підлітком, пацани в школу тягали ручні гранати. Бо російські солдати міняли боєприпаси на пляшку горілки, особливо їм подобалася наша чача. Дуже багато цивільних і дітей від цього постраждали», — пригадує Іраклі.

Пізніше почались бойові дії в Абхазії — регіон Грузії, окупований росіянами за тим же сценарієм, який вони реалізували у 2014 році на Сході України. Там теж обидві сторони конфлікту не робили мапи мінних полів.

Загалом до 2004 року у Грузії було декілька російських баз, периметр яких був замінований. Там часто підривалась худоба і пастухи, діти, мисливці за металобрухтом.

Наступна хвиля була у 2008 році — війна у Південній Осетії. На щастя, ця війна тривала п’ять днів, тобто росіяни просто не встигли замінувати якісь території. Хоча, звісно, на місцях бойових дій лишилося чимало боєприпасів.

«Іноді це були анекдотичні випадки, коли людина знайшла снаряд від ракети й вирішила зробити з ракетного пороху мисливський. Він поклав шматок в електричну кавомолку і стався вибух. Йому відірвало пальці й обпалило обличчя», — розповідає пан Іраклі.

Впродовж цих років по всій країні знаходили величезну кількість схронів російської зброї, які становили небезпеку для цивільних. Асортимент був різноманітний: від гранатометів і ПЗРК до токсичних речовин.

«Найбільша проблема — це були ритеги. Простіше кажучи, атомні батарейки. Це така сталева бочка, в якій Цезій-137 або Стронцій-90 — небезпечні радіоактивні ізотопи. Вони слугували як автономні джерела енергії для радарів та інших військових пристроїв. Якщо він цілий, то майже безпечний», — пояснює експерт.

Але селяни неодноразово різали ці ритеги болгарками, діставали ізотопи, які були теплими, і навіть підкладали їх під ліжко. Так у 1999 році 16 селян із західної Грузії отримали важкі радіаційні пошкодження, як мінімум четверо загинули. Рівень радіації був близько 1000 рентгенів (при нормі до 20 мікрорентгенів).

З розповіді військового дізнаємося, що тактика пасток для саперів не є новою у російському війську. Її застосовували задовго до війни в Україні, хоч і не так часто.

«У 2008 році після завершення п’ятиденної війни ми знайшли дві Точки-У, що не розірвалися. Також там був дрон, який виявився з “сюрпризом”. Коли наші сапери почали з ним працювати, пролунав вибух. Двоє саперів загинули, 9 солдатів отримали поранення», — говорить Іраклі.

На його думку, неосвіченість цивільних була головною проблемою. На той час у Грузії не було інформування населення щодо мінної безпеки, кампаній в соцмережах, інформаційних матеріалів, навчальних курсів. Нічого. Тому була така велика кількість жертв.

«Останній боєприпас я знайшов особисто у 2018 році на колишньому полігоні в Аджарії за 7 км від Батумі», — розповідає фахівець.

Після декількох років напруженої праці МВС, армії, гуманітарних місій, саперів та Антитерористичного центру, 99% мін у Грузії було знайдено.

Ситуація в Україні передбачає іншу щільність мінування і бойових дій. Іраклі Андронікашвілі прогнозує, що розмінування триватиме сотні років, якщо ми працюватимемо тими ж методами, що і зараз. Чоловік на власні очі бачив масштаби проблеми:

«Коли взимку ми билися за Бахмут, близько 50% снарядів з обох боків не розривалися. Може, вони були старі. Мені це нагадало зону Руж у Франції, на повне розмінування якої потрібно близько 700 років».

Пан Іраклі переконаний, дещо пришвидшити процес і зробити його безпечним для персоналу можуть новітні технології та спеціальні машини.

«Треба розуміти, що ми ніяк не зможемо уникнути втрат навіть після завершення війни. Цивільні, сапери, військові, діти будуть гинути ще десятиріччя. Але наша задача — мінімізувати ці втрати», — підсумував фахівець.

Прогнози

Українські розробники працюють над власною роботизованою технікою для розмінування. Це потребує значних фінансових вливань, які Україна наразі не може собі дозволити. Тому західні партнери не припиняють надавати нам спеціальні машини й роботів.

• Йдеться, наприклад, про машину Armtrac 400, яка за годину може розмінувати 2 500 м² території (майже половина футбольного поля), тоді як сапер здатен за день пройти близько 30 м².

У червні 2024 року Міністр внутрішніх справ Ігор Клименко повідомив, що наразі підрозділи системи МВС мають 50 машин для розмінування, але для ефективної роботи вибухотехніки потребують щонайменше вдвічі більше.

Чому це важливо? Подібні машини рятують життя саперам, які не йдуть на мінні поля першими, а фактично лише підбирають залишки. Якщо Україну надалі розміновуватимуть люди, то це буде довго і болісно, будуть втрати. Технікою робити це набагато безпечніше і швидше, хоч і дорожче.

Наразі різні фахівці намагаються спрогнозувати, скільки може тривати розмінування України. Пригадаймо досвід Другої світової, яка закінчилась майже 80 років тому, але сапери й досі знаходять боєприпаси тих часів.

Повертаючись до подій сьогодення, багато територій, які були розміновані у 2022-2023 роках, нині знову під окупацією. Тобто до завершення війни визначити терміни розмінування фактично неможливо. Сапери ж дають іронічний прогноз:

«За наше життя ми не встигнемо все розмінувати, але спробуємо».

---

Ми створили цей матеріал як учасник Мережі «Вікно Відновлення». Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win