БудеTALK. Вікторія Лоза: Місце жінки — всюди!

«Полтавська хвиля» розпочинає новий цикл інтерв’ю з відомими і не дуже особистостями Полтави та Полтавщини. На відміну від звичних усім інтерв’ю говорити будемо про речі, які зазвичай не заведено говорити на камеру. Кожна наша розмова буде ні тільки цікавою, але й корисною Все, що ви хотіли дізнатись про особисте та позакадрове життя політиків та улюблених митців — ми спитаємо за вас. Водночас кожне наше інтерв’ю має бути не тільки цікавим, але й корисним. Буде TALK.

Наша перша гостя — Вікторія Лоза. Депутатка Полтавської міської ради та ексочільниця міського департаменту охорони здоров’я та соцзахисту. 

Полтавська хвиля (далі ПХ): Політикиня. Сьогодні і 5 років тому. Чи змінилась, по твоїм відчуттям якось ситуація в Україні? Чи змінилось ставлення до політикинь у суспільстві?

Вікторія Лоза (далі ВЛ): Змінилось, тому що передусім в політиці зараз стало більше жінок, зокрема на місцевому рівні. Це, мабуть, пов’язано насамперед зі змінами в законодавстві. Але щоб відчувати кардинальні зміни в суспільстві – поки що не відчувається. Все ж таки є певна стигма в суспільстві. Досі є думки, мовляв “політика – це не жіноча справа, це суто для чоловіків”. Я навіть щодо себе чула такі закиди, мовляв, “навіщо тобі ця політика, навіщо ти туди йдеш?” Це якраз була передвиборча кампанія. “Ти мама, виховуй дітей, займайся жіночими справами”… 

ПХ: Жінка-керівник, керівниця. Ти очолювала великий департамент, де керівники переважно чоловіки. Чи важко бути жінкою і керувати великим чоловічим колективом? Чи зустрічала спротив і небажання виконувати накази?

ВЛ: Мені пощастило з цим. В мене просто великий керівний досвід, і завжди якось так складалося, що це були колективи, де багато чоловіків, або самі чоловіки. Тому, це було не важко. Якщо говорити конкретно про департамент — також було все нормально. Може спочатку й були якісь упередження. Але я про них дізнавалася вже згодом. Мені здається, що взагалі немає ніякої різниці управлінець чоловік чи жінка. Тут важливі професійні якості і взагалі людські якості. От якщо знову ж таки говорити про департамент – попередній керівник був чоловік. І дуже відчував колектив цю різницю. Наприклад, у взятті на себе відповідальності, чого я ніколи не боялася, захисту свого колективу і обстоювання їхніх прав і інтересів. Тому в нас склалися дуже хороші робочі відносини – мені з цим дуже пощастило, насправді. 

ПХ: Ну тобі про професійні якості теж багато закидали, типу “вона ж не медик, як вона буде керувати профільним департаментом…”. Які тоді були емоції? Тобі вдалося довести, що менеджер має бути передусім управлінцем, а не вузьким спеціалістом?

ВЛ: Думаю, що вдалося. Якщо говорити як я ставилася до цього хейту, то тоді я просто чекала, доки я прийду працювати і доведу. Тому що я розуміла, що це зовсім не проблема, управляти системою, не маючи профільної медичної освіти, не вміючи лікувати безпосередньо, але розуміючи саму систему, її плюси та мінуси, де треба посилювати і змінювати. І я вважаю, що за рік довела всім. Медична система, працівники наші всі дуже чітко відчули вже, мабуть за пів року, що є зміни. Ми відновили повагу в самій системі, багато зробили для розвитку. 

ПХ: Якщо автівка — то насосала, якщо посада — значить коханець або за гроші. Коли наші люди позбудуться від цих гендерних стереотипів?

ВЛ: Мені здається, це процес. Ми вже бачимо якісь зміни в політиці, повертаючись до першого питання. Бачимо зміни деякі в суспільстві і тут також люди просто повинні змінюватись. Я теж часто чую і бачу, коли летять різні фразочки до жінки, яка їде у дорогій автівці. Перше, це те, що ти озвучив. Може ще подумають, що тато заможній подарував. І не те, що в останню чергу думають, що вона могла сама взагалі це купити. Такого взагалі не допускає ніхто.

Лоза: треба долати гендерні стереотипи про «насосала» і «протягнули»

ПХ: Ну ти ж кермуєш і досить давно. Ти стикалась із цим стереотипом?

ВЛ: Та звісно стикалася. І навіть коли прийшла на посаду в департамент, ти ж пам’ятаєш. При тому, що в мене був, мабуть, найвідкритіший конкурс, за всю історію міськради: було понад 10 представників громадськості, онлайн-трансляція, всі все знімали. І при цьому всьому був хейт, типу “та, протягнули”. 

ПХ: Ну тепер от як людина з досвідом, як людина, яка пройшла через це все… щоб ти порадила молодим дівчатам, які тільки починають кар’єру. Як на це все реагувати і як з цим боротися?

ВЛ: (сміється) Ніяк. Не реагувати. Треба просто йти вперед, ставити цілі і не здаватися. Не звертати увагу. Бо зараз такий час, що багато хейту і ми його бачимо. Це то завжди було, але зараз є соцмережі, це більш видно, концентровано. Тому завжди треба реагувати на конструктивну критику, бо вона може бути. Але не брати близько до серця. Не реагувати на стереотипи про місце жінки. Місце жінки — всюди. І ми маємо це пам’ятати. 

Лоза: місце жінки — всюди!

ПХ: Одягаєш джинси — “ти ж управлінець, ти ж держслужбовець. Треба носити сукні”. Приходиш у сукні — “Сукня чи закоротка, чи задовга. Чи задорога, чи задешева”. Як реагувати на це. І взагалі, в людини має бути уніформа в наш час?

ВЛ: Я можу тільки за себе говорити, бо маю до цього дуже чітке ставлення. Як іншим бути – кожна має вирішувати для себе. Я для себе вирішила, що в мене є визначений дрескод для офіційних заходів. В робочий час, я одягаюсь більш стримано і строго, Коли приходжу додому, то вдягаюсь більш вільно для прогулянок чи там у магазин, наприклад. 

ПХ: Що є найбільшим розчарування у твоєму житті?

ВЛ: Було кілька. Не можу виокремити якесь одне. Дуже не люблю розчаровуватись в людях. На щастя, це буває рідко, але завжди мене дуже засмучує. Останнє найбільше розчарування — це наші вибори. Я не можу просто. Я дуже люблю це місо і мені дуже важко спостерігати за тим, що відбувається зараз. І я ж розуміла, що так буде. Бо це ж уже не перший прихід цієї влади. Я розуміла, що якщо він знову переможе, то в міста будуть проблеми. Оце найбільше, мабуть, розчарування і воно мене ще не відпускає. Тому що я не розумію, як це може бути.

ПХ: Сьогодні будемо багато фантазувати. От, припустимо, є можливість змінити якусь одну подію в своєму минулому, є щось таке, що ти б хотіла переграти?

ВЛ: Одну? Ну це дуже особисте. Взагалі я, мабуть, ні про що не шкодую, особливо з моменту, коли з’явились діти. З того моменту все – фіксуємось і нічого міняти не хочу. Але… була в мене трагедія велика у житті, я втратила брата. І мені б хотілося б, навіть якщо не змінити це, то хоча б побути з ним побільше. Він пішов занадто молодим. Це те, про що я дуже шкодую і дотепер не можу це прийняти. 

Лоза: є тільки одна подія в житті, яку б я хотіла змінити

ПХ: Вже заговорили про сім’ю… Лоза-мама, яка вона? Лоза керівник – всі знають: строга, може покричати, викликати на килим. А от мама яка? Теж сувора?

ВЛ: Та, я думаю, що ні… думаю, що не сувора. Я більш, мабуть, синам друг. Ми дружимо. Але я для них авторитет – це безумовно. Коли там бабусі, дідусі говорять “зараз зателефоную мамі”, то для них це вже залізно. Але сувора ні, я дуже любляча мама. Я віддаю їм усе. Постійно намагаюсь максимально скільки можна віддати любові, я віддаю. 

ПХ: Про це ніхто, напевно, не знає і, може б ти й не хотіла, щоб знали. Але я пам’ятаю коли ти тільки почала працювати в департаменті і з нами трапився COVID. І ти тоді поки працювала в ковідних відділеннях, поки постійно була в лікарнях, ви з малими бачились тільки по відеозв’язку. Як ти взагалі пережила цей період?

ВЛ: Ооой, це був ад! Це були три місяці, коли почався локдаун, а ми ще не розуміли до чого нам готуватись. Всі були по домівках. Взагалі не було часу. Ми ж тоді всі працювали без вихідних. Дуже багато було від МОЗу змін, щодня щось нове. Наради, постійні, закупівлі. Дуже багато роботи в полях і лікарнях. Часу було мало. Плюс ось ця історія з передачею дітей бабусям і назад. А я ж розуміла, де працюю і де буваю. Я потенційно першою б їм це все й принесла. І тоді ми вирішили, що якщо вже локдаун і діти йдуть на карантин, то вони живуть у тата. І ми спілкувалися іноді на вулиці. Без обіймів і поцілунків. Ну і відеозв’язок, так. 

Лоза: три перших ковідних місяці бачила дітей тільки на відеозв’язку. Це був ад!

Це було неймовірно важко. Хотілося цілувати, обіймати, полежати разом. Дуже важко переживалось. Але був потік постійних проблем, коли нічого ніде немає, ніде купити захисний одяг в лікарні, ШВЛ і т.д. Тоді на перший план вийшло готування системи охорони здоров’я міста і паралельно на відеозв’язку діти. Я зараз згадую цей період – це просто одна суцільна сіра пляма. 

ПХ: Управлінці часто працюють поза графіком і вдома готувати виходить не завжди. Які в тебе стосунки з кулінарією? Любиш готувати і чи часто можеш собі дозволити?

ВЛ: Дууууже люблю. І готую. Рутинне, те що там кожного дня, те не викликає любові. Готуєш просто, та й готуєш. А от коли печеш на вихідні, коли робиш щось смачненьке – оце я люблю.

ПХ: Топ-5 коронних страв Лози?

ВЛ: Топ-5? Борщ… Лазанья. Ну лазанья, це якщо спитати родичів (сміється). Борщ свій взагалі люблю. Мені здається, що в мене найсмачніший борщ у світі. На другому місці мамин. Роли люблю робити. В будні я більш люблю італійську кухню. Я люблю заправки різні до салатів робити, смачненькі салати різні. М’ясні страви з італійської кухні. Діти її люблять, їм заходить. Під свята більше японська кухня більше, на яку треба витратити час. Колись у декреті освоювала всі ці майстеркласи, багато готувала, тому з того часу, що зачепилося, те й готую. 

ПХ: Які у вас є родинні традиції?

ВЛ: Багато дуже. Я це люблю і це дуже душевно. Якісь є пов’язані з батьками, дідусями, бабусями, якісь з дітьми, якісь з коханим. З дітьми ми на свят вечір завжди робимо пряничні будиночки. Прикрашаємо їх, потім роздаровуємо. Я вже ас у різних бурульках з маршмелоу. На Великдень печемо паски, а вони прикрашають — для них це дуже важливо. 

Був такий період, коли я часто була у відрядженнях, їздила по 2-3 дні по роботі. І з тих пір у нас повелося, що якщо там кілька днів мами немає вдома, то діти знають, що обов’язково буде мамин день. Ми кудись їдемо, відпочиваємо, подорожуємо. Раз на рік обов’язково без нікого ми маємо проводити тиждень 24/7 утрьох з синами. Це або в Україні на морі, або в Єгипті, наприклад, якщо є така можливість. 

ПХ: Багато висиш у соцмережах?

ВЛ: Ну іноді залипаю, але рідко. Якщо є цікаві обговорення чи новини. 

ПХ: А як ставишся до публічості в соцмережах? 

ВЛ: Ну я не боюся хейту і коментарів. Рік, що я пропрацювала в департаменті, мені було важливо бути відкритою, і це був мій інструмент для спілкування, донесення інформації. Нічого не приховую. Ти ж знаєш, якщо кудись їду – пишу, що лечу на відпочинок. В мене просто якось розділено. Інстаграм такий більш особистий, і там я можу виставляти з відпочинку фото, дітей, або свої якісь селфі симпатичні. А фейсбук став більш робочим, соціальним. 

Лоза: боти і брехуни одразу ідуть в бан

ПХ: Що треба зробити, щоб довести Лозу до “бєлого калєнія” і потрапити “в бан”?

ВЛ: Ахаха. Ой, мене не треба доводити. В мене є чіткі критерії, хто летить в бан. Це, передусім, очевидні боти, яких видно неозброєним оком. І друге – це брехня. Коли люди брешуть… Коли пишуть про реальні проблеми, щось погане, або я просто комусь не подобаюсь, ну це не привід банити. З проблемами розбираємось. Тих, кому ненависна, просто не тримаю в друзях. Навіщо? А от якщо брехня, перекручування реальності, коли в людини мета налити бруду побільше — то це бан. 

ПХ: В усіх є речі, люди чи події, від яких фізично верне. У Вікторії Лози є такі ?

ВЛ: (Сміючись). Ну ти ж казав не про політику. Просто це зараз таке нагальне. Мене зараз вивертає від того, що робить нова влада. Щодня якісь новини, від яких вивертає. Просто фізично прямо, нудить. Щоразу читаєш і думаєш, ну де, де вже те дно, яке вони пробиватимуть? Вже ж пробито все, що тільки можна було пробити. І це ж тільки початок їхньої каденції. Просто дорвались і все знищують. І розуміння того, що чим далі, тим гірше, от від цього дуже верне. 

Лоза: фізично вивертає від новин про те, що сьогодні робить нова стара влада

ПХ: Років через 30-40 Лоза стане бабусею. Яка вона буде? Буде скандалити в ходити в ЖЕК чи все таки десь з келихом вина буде відриватись на повну? Будеш бубніть?

ВЛ: Ні, мабуть, бубніть не буде. Мабуть пиріжки пекти і тіки цим жити також не буде. Думаю, що точно не буду сидіти під під’їздом і екати поки приїдуть діти та онуки. Мені подобається канадійська модель. Я бачила як там це відбувається. В них пенсії в нашому розумінні немає. У них уже той рівень життя, коли частину часу вони десь відпочивають, а весь інший час присвячують себе суспільству і волонтерству: хтось займається безпритульними тваринам, хтось бездомним, хтось хворим. Це така їхня безкоштовна робота на користь суспільству. От мені хочеться якось так. 

ПХ: Чи було за роки публічності щось таке, за що було невимовно соромно?

ВЛ: Нуууууу. Було. Пов’язано з одягом. Була якась профільна комісія в міській раді, зима. І я хвилин на 10 запізнилась. Я залітаю в депутатську, вішаю шубу і на своє місце швиденько сіла. Я була в піджаку і якійсь легкій кофтині з мікрофібри. 

Сиджу, ми щось обговорюємо. І я нахиляюся вперед, щоб комусь щось розказати по темі і бачу реакцію: журналіст одного з видань просто вскочив і біжить мене фотографувати. Це була така стрімка реакція, що я зрозуміла що щось не так. Я просто опускаю вниз очі – а там просто серйозне ДЕКОЛЬТЕ! Кофтинка збилася під піджаком ія сиджу ну не глобально там щось видно, але я так точно не звикла. Я швидко поправляюсь, він мене фоткає. Я потім видання те відкрила, ну помітно було, що трохи не звично як для мене, але не критично. Трохи зніяковіла. 

ПХ: Ну і на самкінець, бліцопитування. Відповідати бажано швидко і не роздумуючи.

— Опера в Котлярику…

— Ой ні. Не опера.

— Море чи гори?

— Море.

— Чай чи кава?

— Кава.

— Підбори чи кросівки?

— Підбори.

— Книжка чи серіал?

— Ой, і те, і те люблю. 

— Кіно чи театр?

— І те, і те є, і ходжу і туди, і туди. Люблю.

— Що завжди є в усіх твої сумочках?

— Бальзам для губ. Аптечка для першої допомоги, жгут, бандаж і клапан для штучного дихання.

— Яка музика в твоєму плейлисті?

— Рок неважкий. Взагалі різна. Дуже різна.

— Дружба, повага чи любов?

— Дружба, повага і любов 🙂 Це основа всього. 

— Для політикині головне?

— Чесність!

— Відпочиваю коли…

— Коли втомлююсь… або лінюсь.

— Ставлення до алкоголю?

— Зрідка щось легке. Міцний взагалі ні. Але загалом негативне. Стільки горя суспільству, як алкоголь, більше нічого не приносить. 

— Улюблений аксесуар?

— Та, мабуть, сумочки…

— Написати чи подзвонити?

— Написати. В наш час подзвонити це вже з розряду вторгнення в особистий простір. Подзвонити це якщо у справі нагальній. Але краще написати, а вже потім подзвонити.