Будинок «Слово»: огляд фільму про письменників Розстріляного відродження

9 травня на екрани вийшла історична драма Тараса Томенка про письменників Розстріляного відродження, які в 1930-х жили в Будинку «Слово». Розповідаємо, чому варто подивитись фільм про митців, яких знищувала совєтська влада.

Сюжет

У 1927 році в Харкові за наказом сталіна збудували особливий будинок. У ньому оселилися кращі українські митці – поети, письменники, художники та режисери, які повинні працювати на благо совєтської системи. Якось у будинку з’являється новенький – Володимир Акімов. Він понад усе мріє стати одним із провідних літераторів. Однак, аби оселитися тут йому знадобився інший талант – вміння підслуховувати та переповідати все почуте агенту НКВС.

Робота над фільмом тривала понад десять років. Спочатку режисер Тарас Томенко випустив у 2017 році документальну стрічку «Будинок Слово». За словами співавторки фільму Любові Якимчук, нову історію випустили завдяки великому запиту суспільства на культурний продукт із теми. 

Будинок, Акімов, Хвильовий

У фільмі багато подій відбуваються навколо персонажа, якого ніколи не існувало — Володимира Володимировича Акімова (прообраз молодого путіна за часів його служби в КДБ). До речі, прізвище для героя обрали невипадково — співробітник НКВС Акімов підписав вирок Семенкові.

Спершу Акімов не викликає негативних емоцій — простий хлопець, який має власну мрію. Але замість досягнення успіху тяжким, проте справедливим шляхом нам показують моральне падіння персонажа, його трансформацію в садиста. Для нього звичайна справа привласнити чужий твір або зґвалтувати жінку. 

Врешті-решт Акімов стає уособленням всієї совєтської системи — закомплексований самодур, який не має жодних принципів та намагається зіпсувати життя всім, хто пручається його владі. У цій історії Микола Хвильовий стає найсильнішою частиною України. В’ячеслав Довженко втілив на екрані неформального лідера, який не маючи жодної влади, досягає успіху завдяки своєму таланту. 

Режисер помітно створює контраст між двома персонажами. На початку історії здається, що між Хвильовим та Акімовим зав’язується дружба, однак літературна творчість «поета-початківця», занадто посередня й графоманська, що викликає насмішку у талановитих літераторів. У сценах з Акімовим завжди є кров та насилля. Зокрема в єдиному кольоровому моменті чорно-білого фільму, де переважає лише червоний. 

Не менш значимі, але нерозкриті історії

У фільмі нас знайомлять з десятками жителів Будинку «Слово» і на початку важко зрозуміти, хто є хто з літераторів. Всі вони цікаві, самобутні та важливі для розвитку сюжету. Неможливо не відмітити, як гарно підібрали акторський склад для фільму.

На екранах з’являється образ мрійливо-трепетливого Володимира Сосюри, який пише про кохання, стрибає з балкона в гречку до Раїси Троянкер. Саме Рая виступає головною спокусницею історії (яка насправді не жила в «Слові»), з нею Володимир Сосюра зраджував своїй дружині. 

В одній зі сцен Рая оголена з батогом відкриває двері дружині Сосюри, доки її коханець все ще може бути у квартирі. Вона не боїться та чинить опір Акімову, який намагався її зґвалтувати. Валерія Ходос втілила на екрані — чудову маніпуляторку, талановиту поетку та надзвичайно самовіддану жінку.

Нам показують запального Михайля Семенка, який декламує поезію «Місто (“Осте сте…”)», розпочинає бійки, водить сина в музей природознавства та може запропонувати кокаїн німецьким дипломатам.

 Ми бачимо, момент стає початком того, що Павло Тичина підкоряється совєтській системі. На екранах з’являються й інші митці: Остап Вишня, Лесь Курбас, Майк Йогансен, Михайло Яловий, Іван Багряний, Аркадій Любченко. Лише в одному епізоді ми спостерігаємо за Курбасом у театрі та довідуємося, що у Йогансена живуть собаки. Таким чином, у маленькому хронометражі творці фільму намагаються показати деталі, пов’язані з мешканцями будинку.

Але на цьому все. Ми побіжно знайомимось з письменниками і змушені їх відпустити, отримуємо дрібку інформації, але не можемо почути всієї історії. Звісно, хронометраж фільму просто не може вмістити одразу всі розповіді про колоритних персонажів, проте протягом фільму залишалось відчуття, що поданої інформації недостатньо і потрібні ще кілька десятків хвилин, кілька частин, кілька серій…

Страждальці 

Ми переглядали кіно у Полтаві. Наприкінці на екрані полтавського кінотеатру з’являються титри з іменами письменників, які жили у Будинку «Слово». У залі здіймаються аплодисменти. Поруч з нами сидить жінка поважного віку, вона весь сеанс кидала іронічний погляд, то на екран, то на годинник, то на нас. Вона щиро посміхалась з деяких діалогів фільму. Вона незадоволено поглядає на зал людей, які віддають шану літераторам, її руки замість оплесків стискаються в кулаки. Вона щиро вірила, що оплески аудиторії були сарказмом. А на питання: «Як вам фільм?», відповіла, що побачила на екрані лише «дєрьміще».

«Тут нєт історії. Це не про письменників, а алкоголіків, розврат і пошлость».

На сторінках шкільної біографії письменників описують, як вічних страждальців, тих, на чию долю випали випробування. Націоналістами, вірними принципам, які готові віддати життя за Україну, і десь тишком згадується Тичина, який зламався та потурав комуністичним ідеям. 

Цей фільм показує, що письменники були перш за все звичайними людьми. Ті, які грали в трусах у футбол, випивали та проводили літературні вечори, жартували, лаялися, зраджували та влаштовували бійки. Тарас Томенко створив історію, яка варта того, щоб її демонстрували в школах – замість довгих абзаців із сухими цифрами та фактами у підручниках.

Совєтська система і Голод

З одного боку фільм розповідає про життя митців у Будинку «Слово» у Харкові, а з іншої сторони демонструє — усю гнилість совєтської системи. Режисер вміло показав на екрані, що культура — це зброя, а митці є голосом суспільства, мають вплив та власну думку. Совєти піддають культуру цензурі, створюють потрібну ілюзію та намагаються нав’язати українцям свої наративи використовуючи мистецтво. Так, досить швидко портрети Шевченка замінюються на зображення сталіна, хліб поступово стає хлєбом, а пан — товаришем. 

Ми спостерігаємо, як на початку фільму жителі Будинку отримують все найкраще, їхні столи завжди заповнені їжею. Митців відділили від зовнішнього світу, поки — комусь була не настільки смачна страва – десь у далекому селі помирали від голоду. Далі совєтська система дозволяла їсти, тим, хто оспівує партію. І наприкінці стрічки залишається лише манна каша із кількома ложками цукру. 

Фільм Тараса Томенка зняли у 2021 році, проте сьогодні він викликає зовсім інші емоції. Звук повітряної тривоги, сховище у будинку на випадок війни відгукнуться кожному українцю.

Зйомка та недоліки

«Будинок “Слово”. Нескінчений роман» — це чорно-біла стрічка, і лише кров у фільмі червона. Оператор постійно змінює контраст білого й чорного. На початку фільму ми бачимо світлу картинку, коли письменники грають у футбол, сам фон передає відчуття радості та спокою. З розвитком сюжету чорний колір починає домінувати над білим, створюючи атмосферу замкненості та безвиході. Візуал підкреслює, як те, що починалося дуже світло та з надією, врешті, завершилось справжньою трагедією. 

У стрічці Тараса Томенка є історичні невідповідності, у деяких моментах події розвертаються занадто швидко, з перевантаженням сюжету. Неправдоподібною виявилась історія, як дівчина, що працює на кухні та готує для письменників досить добре володіла німецькою. Також під час весняної подорожі Хвильового, де українського села, де він побачив наслідки Голоду, чомусь дерева втратили все своє листя, а на полях давно завершились жнива. У фільмі не до кінця вдалось передати українські 1930-ті у найменших дрібницях.

Проте для кожного стрічка стане унікальним досвідом, хтось побачить майстерну зйомку, улюблених літераторів, трагічну історію чи відголосся війни. 

---

Совєтська влада намагалась знищити митців, які жили у будинку «Слово». Зараз росіяни хочуть зруйнувати й саму будівлю, де творилась культура. Нагадаємо, харківський будинок «Слово» пошкодив російський снаряд, у багатьох квартирах вилетіло скло. Але українське мистецтво неможливо зруйнувати.