Бути коханими і бути в безпеці — чому для ЛГБТ-військових важливий закон про цивільні партнерства та як це працює в НАТО

Уявіть світ, в якому до людей з зелено-карими очима з боку суспільства і окремо кожного взагалі немає жодних запитань. Про них навіть ніхто не думає, не акцентує особливу увагу. Їх не соромляться родичі, їх підвищують на роботі, вони ростять діточок. Вони є всюди, на рівних правах, і це нормально. — Такий світ легко уявити — ми в ньому живемо. У моєму ідеальному світі замість зелено-карих очей можна підставити слово “гей” і подальший текст — не корегувати. Так описує свій ідеальний світ кримчанин Дмитро. Тридцятирічний айтівець народився у Севастополі, а нині живе у Києві разом зі своїм бойфрендом, актором театру Андрієм. Для них, як і для десятків тисяч українців у різних регіонах сьогодні як ніколи на часі можливість мати рівне право на сімʼю. Що таке цивільні партнерства і з чим їх їдять та чому останнім часом про них так багато говорять?

Команда «Солі» поспілкувалася з військовими та цивільними ЛГБТІК-людьми, авторкою закону про партнерства та запитала, як до можливості урівняти геїв і лесбійок у правах із гетеросексуальними родинами ставляться в ЗСУ.

Захищають країну, яка не готова захисти їх

Актуальності тема одностатевих шлюбів вкотре набула після повномасштабного вторгнення. Тисячі представників ЛГБТІК+ спільноти пліч-о-пліч з гетеросексуальними парами стали в чергах до військоматів, аби записатися добровольцями до лав ЗСУ, тероборони, добровольчих формувань тергромад тощо. Однак, услід за цим проявилися й прогалини в законодавстві. Адже у випадку поранень чи загибелі, як виявилось, партнери чи партнерки, з якими воїни інколи десятками років будували стосунки й ділили побут, опинились за бортом правової держави. Уявіть собі ситуацію, коли ваша дружина чи чоловік без свідомості лежить в реанімації, а ви не маєте змоги ні потрапити до коханої людини, ні приймати рішення, що можуть врятувати їй життя.

Інститут шлюбу в Україні керується Конституцією. Тож говорити про зміни до Сімейного кодексу, які б дали змогу ЛГБТ людям офіційно одружуватись, поки триває війна, неможливо. Конституцію можна змінити тільки через Референдум.

Стаття 24. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Однак для того, щоб отримати рівні права, і мати статус родини не обовʼязково укладати шлюб у звичному розумінні цього слова. У 1989 році Королівство Данія стало першою країною, яка запровадила інститут цивільних реєстрованих партнерств – визнаний законом сімейний союз, який надає більшість прав передбачених шлюбом.

Аналогічним шляхом, для того, щоб урівняти всіх у сімейних правах вирішили піти й в Україні.

Необхідність захистити свої права та своїх партнерів і партнерок перед законом змусила сотні гомосексуальних та трансгендерних військових ЗСУ «виходити з шафи» – здійснювати камінг-аути, аби показати своє існування та свої потреби.

Петро Жеруха – квір-військовий, який одним із перших відкрився побратимам та всій країні зареєстрував петицію з проханням прийняти цивільні партнерства на сайті Президента. Говорить, хоча страх зазнати булінгу, хейту як від співслужбовців, так і від суспільства був надвисоким, зробив цей вибір свідомо.

«Страх втрати контролю, страх непередбачуваності наслідків, страх за свою безпеку – був і він паралізував. Я знав: опублікую петицію – моє життя зміниться назавжди. Але в той момент я розумів, що кожна квір-людина в Україні повинна не бути осторонь від цієї боротьби і кожен у свій спосіб має долучитися до нього. Весною я став частиною цієї боротьби, доклавшись до публікування петиції на підтримку реєстрованих партнерств, і в той момент я зрозумів, що готовий йти далі – здійснити камінг-аут як бісексуал, змінити риторику з “я є союзником”, на “я є квір”, говорити прямо, що це мої права порушені і я борюся саме за право любити та захищати власні стосунки. Хтозна, як ще я докладуся до цієї боротьби, але я точно не залишуся осторонь, чого бажаю й іншим квір-людям в Україні», – розповів нам Петро.

Чи вплинула на ваше рішення війна та ті ризики і небезпеки, які вона за собою тягне?

«Конкретно для мене як бісексуального цисгендерного чоловіка, цей закон важливий, щоб врівноважити моє право побудувати сім’ю як з жінкою, так і з чоловіком. Я відчуваю, що відсутність права будувати сім’ю з чоловіком та присутність осуду такої сім’ї деструктивно впливає на мене й руйнує всередині баланс, який я хочу відчувати, над яким працюю. Якщо я зустріну чоловіка — я не хочу відчувати страху перед відсутністю майбутнього з ним в Україні, я не хочу відчувати страху за нашу безпеку. Такий страх ніби стимулює мене уникати таких стосунків, що лише засмучує мене. Я б хотів отримати таку ж впевненість у побудові сім’ї з чоловіком, як і з жінкою в Україні».

«Після початку вторгнення я зловив себе на думках про сім’ю, коли часто наштовхувався на телефонні розмови моїх побратимів зі своїми жінками та дітьми, слухав їхні побутові історії, де на них хтось чекає, з ким вони будують своє життя. Розмови про сім’ю виникають доволі часто в зоні бойових дій. Мимоволі мої власні думки про сім’ю стають сильнішими. Але я дуже стараюся не сплутати це з відчаєм та депресивними епізодами. Мені не хотілося б розпочинати з кимось стосунки з таких почуттів».

У відповідь на виклики часу та потреби ЛГБТІК-військових у Верховній раді зареєстрували відповідний Законопроєкт №9103. Авторка законопроєкту «Про інститут реєстрованих партнерств» Інна Совсун говорить: прийняти закон доведеться, адже окрім великого суспільного запиту є відповідне рішення Європейського суду з прав людини. 

«Великою мірою дійсно тут ключовим стає питання репутації країни, — розповідає народна депутатка та ініціаторка законопроєкту Інна Совсун. — І для України, яка всіляко зараз намагається продемонструвати, що вона хоче стати частиною європейською спільноти, що вона хоче максимально дотримуватися всіх принципів, у цій ситуації говорити, що ми не будемо виконувати таке Рішення Європейського Суду з прав людини, матиме суттєві наслідки. Треба розуміти, що буде низка країн, для яких це буде принципово важливо. Тут очікувано будуть Нідерланди, Німеччина, Швеція, Данія – ці країни, для яких це прямо дуже принципові питання».

«Прийняття закону не потребує грошей, тут немає ніякого пояснення чому ми не виконуємо. Ми не виконуємо тому, що немає політичної волі. А якщо немає політичної волі реалізовувати європейську конвенцію з прав людини, то чи готова Україна бути частиною європейської спільноти?!»

«Треба завжди пам’ятати що вступ до Європейського Союзу це з одного боку юридичний процес і ми робимо багато в цьому напрямку, а з іншого — політичний. І от в цьому політичному вимірі не виконання Рішення Європейського Суду з прав людини буде мати значення і буде грати проти України, допоки Україна не виправить це».

Разом із реєстрацією законопроєкту в суспільстві почалися численні обговорення. Як завжди виникає питання чи на часі цей законопроєкт. Гомофобно налаштовані праворадикальні організації, окремі військові та навіть Міноборони взяли під сумнів основну тезу пояснювальної записки до Закону — що в армії в принципі є гомосексуальні та трансгендерні люди. А деякі одіозні блогери на кшталт Євгена Карася та Сергія Бондаря навіть почали активну медіакампанію з дискредитації ініціативи.

Військовий аеророзвідник Сергій Гнезділов скептично ставиться до таких заяв. Говорить, окремі «військові» кидаються заявами, не маючи жодного уявлення про дійсний стан речей. 

«ЛГБТ в армії — це не міф, а наша з вами реальність. І з цим варто змиритись усім, хто хотів би це заперечувати. В моєму підрозділі була парамедикиня-лесбійка. ЛГБТ-люди присутні всюди. Армія — це такий же зріз суспільства. І відсоток ЛГБТ-людей там буде такий самий, що й деінде. На Бондаря та Карася взагалі жодна притомна людина реагувати не повинна. Дивно взагалі, що ми говоримо про Карася, як про якогось соціального або морального авторитета. Це політичний пізд*бол. Це просто політична проститутка, яка виголошує в публічний простір незрозуміло які тези, що часом взагалі суперечать одна одній», — пояснює свою позицію військовий.

Не менш критично ставиться аеророзвідник і до заяв Міноборони.

«Міноборони останнім часом багато що заявляє. Нам треба розуміти, що Міноборони — це держава, а держава завжди себе захищає, бо держава завжди консервативна і не здатна до змін. Через це всі наші проблеми — наша держава не хоче змінюватись. Міноборони не могло знайти підтвердження що в них корупція і яйця по 17 грн і обіцяли подавати до суду за наклеп. Але, з усім тим, ми знаємо що це правда. І присутність ЛГБТІК людей в армії, так само як і корупція в Міноборони — аксіома».

А що ж суспільство?

До слова, Сергій Гнєезділов говорить також, що в лавах ЗСУ не стикався з відвертим хейтом та ненавистю до ЛГБТІК-людей. 

«Особисто я не бачу хейту ЛГБТІК-мілітарі, принаймні в моєму військовому оточенні. Можливо, є якісь приклади від якихось військових, але це питання окремо взятих індивідів, які намагаються монополізувати певну проправу нішу та створити хибний наратив, що військові абсолютно всі дуже не толерантні і в жодному разі ніколи в житті не підтримують зміни в суспільстві. Але це не так».

Його слова підтверджують і соціальні дослідження. Так, згідно з дослідженням соціологічної групи «Рейтинг», майже половина українців (44%) ставиться до ЛГБТІК-військових «нейтрально». «Однозначно позитивно» — 27% опитаних, «скоріше негативно» – 25%. 42% людей вважають, що ЛГБТ-військовим потрібно надати можливість користуватись правами, які передбачені законом для всіх військовослужбовців та членів їхніх сімей. 

Згідно з ще одним дослідженням, майже 64% наших співгромадян вважають, що рівні права мають бути в усіх, не зважаючи на стать, гендерну самоідентифікацію чи сексуальну орієнтацію. 

Цивільне партнерство — що це і з чим його їдять

Як було згадано раніше, першими інститут партнерств у світі заснувало Королівство Данія у 1989 році. Наразі в країні цивільні партнерства не реєструють, адже їм на зміну ухвалили право ЛГБТІК-людям укладати шлюб. Однак інститут реєстрованих партнерств успішно діє у Болівії, Хорватії, на Кіпрі, в Чехії, Естонії, Греції, Угорщині, Італії, Латвії, Ліхтенштейні, Монако та Чорногорії, Австралії, а також в низці американських штатів. Також у США, Данії, Норвегії, Швеції, Фінляндії, Ірландії, Гренландії, Ісландії, Бельгії, Люксембурзі, Нідерландах, Франції, Англії, Уельсі й Шотландії наразі одностатеві пари мають можливість укласти повноцінний шлюб.

Однак чи можна поставити між Цивільним партнерством і шлюбом повноцінний знак рівності?

Як бачимо, реєстроване партнерство — це скоріше угода, яка надає люблячим партнерам та партнеркам змогу отримати взаємні права та зобовʼязання, при цьому не реєструючи шлюбу. До слова, таким партнерством можуть скористатись не лише ЛГБТІК+ люди. Це може бути зручним способом взаємних зобовʼязань при опікунстві, для літніх людей, які живуть разом і доглядають один одного та ще в значній низці випадків, які виходять за межі звичної сімʼї. 

Однак, найголовніше на сьогодні, це можливість для одностатевих пар убезпечити своє теперішнє та майбутнє. 

«Спільнота ЛГБТ-військових регулярно висвітлює історії членів своєї спільноти та проблеми, з якими вони стикаються. Розголосу набула історія пари військових – Івана та Миколи, які заручені, проте не можуть вступити в шлюб через вимоги Конституції. Микола втратив руку, захищаючи українську державу. Але держава все ще не визнає сім’ю Миколи і не знайшла можливості захистити її», – зазначив автор петиції на підтримку законопроєкту Петро Жеруха у підписі до ініціативи.

Так, одностатеві партнери не можуть отримати доступ до своїх коханих у лікарні, навіть отримати інформацію про стан хворого закон не дозволяє. Що вже казати про право ухвалити рішення щодо лікування свого партнера чи партнерки, якщо він чи вона були поранені та не можуть ухвалити такі рішення самостійно. Або у випадку, якщо він чи вона загинули, партнери не можуть розпоряджатися його чи її тілом, а також отримати спадок за пільговими умовами чи отримати соціальний захист із боку держави, як це передбачено для сімей військових чи постраждалих від війни.

Петро говорить, на сьогодні для нього ухвалення закону є принциповою потребою. Побратись із коханою людиною можна й за кордоном, але військовий прагне, аби його права захищали в країні, яку він нині боронить. 

«Я доволі пізно почав досліджувати свої почуття. У мене не було квір-дитинства як у нетфліксівських серіалах та чуйної у цій темі родини. Лише останні декілька років я проживаю свідомо, приймаючи велику частину себе, своїх почуттів і працюю з ними. І лише цієї весни мені вдалося попрощатися з подвійним життям та розпочати життя, де кожен день я обиратиму бути таким, яким я є, або прикладатиму максимальну кількість зусиль для цього. Я читав статті про одруження одностатевих пар за кордоном, а також святкування їхніх весіль в Україні й дуже тішився, що їм вдалося. Я маю близьку подругу, яка зараз живе в Ізраїлі зі своєю нареченою й, як я пам’ятаю, вони планують зареєструвати своє партнерство десь за кордоном. Проте я відчуваю, що хотів би докладати сил, щоб боротися за реєстрацію своєї сім’ї, якою б вона не була, тут в Україні».

А як там в НАТО?

Зовсім інша ситуація сьогодні в армії НАТО. Нам вдалось неофіційно поспілкуватись із речницею однієї з європейських авіабаз альянсу. На жаль, за браком часу, нам не вдалось отримати дозвіл на офіційний коментар — надати його може тільки безпосередньо Міністр оборони США, однак на умовах анонімності в неформальному спілкуванні наша співрозмовниця трохи прохилила нам завісу життя ЛГБТІК-військових у лавах натівського війська. 

«На сьогодні кожен військовий в нашій амрії має рівні права. А подекуди, меншини, можливо навіть мають більше певних преференцій. Тут на авіабазі ми маємо кілька комʼюніті: наприклад, ЛГБТІК-військові, темношкірі, іспаномовні тощо. Якщо говорити про військових-ЛГБТІК, то вони мають право укладати шлюби зі своїми партнерами. Так само як і одружені гетеро-офіцери вони можуть жити з родиною в окремих будинках, а не в багатоквартирних, як живуть військові-одинаки. Закон і внутрішні правила гарантують захист всіх прав не залежно від статі чи орієнтації. Ба більше, в разі якщо військовий стикається з якимись проявами насилля чи булінгу на ґрунті ненависті, він може і навіть мусить подати відповідний рапорт. Зазвичай у таких випадках, винуватців чекає доволі жорстке покарання — аж до звільнення з армії і повернення додому. Тут для всіх важливо, аби кожен член військової спільноти почувався максимально безпечно і максимально комфортно. І керівництво всіх підрозділів докладає для цього дуже багато зусиль».

Не тільки для військових

І все ж більшість квір-людей продовжують жити цивільним життям. Хтось тільки планує йти до армії, хтось не може за станом здоровʼя, дехто демобілізований після поранень. Якби там не було всіх їх обʼєднує бажання мати родину. 

Андрій з Авдіївки, Дмитро з Севастополя. Актор та айтівець, які нині мешкають у Києві. Їх обʼєднує любов один до одного, роки спільного побуту та чітке бачення майбутнього. Ще до вторгнення друзі з закордону пропонували їм евакуюватись — мовляв, в Україні бути геєм небезпечно і в умовно мирний час. Однак пара лишилася — своє майбутнє вони хочуть будувати саме в Україні, розповідає Андрій. 

«Особисто я, коли роздумував про міграцію, ще до повномасштабного вторгнення, то завжди чітко усвідомлював — НІ, я цього не хочу. Послухавши досвід тих людей, які виїхали і перенісши його на себе — все одно НІ, навіть, якщо цей досвід доволі позитивний. Я відчуваю у собі силу і наснагу боротись за свої права. Мабуть, я маю достатньо впертий характер, — говорить Андрій. — У перші місяці повномасштабного вторгнення мені та Дмитру писали знайомі з закордону з пропозиціями виїхати. Але ми всім подякували та відмовили. Ми розуміли, що нам потенційно загрожує небезпека, проте також ми розуміли, що це той історичний момент, який ми мусимо пережити, як свідомі громадяни своєї країни, які люблять її й готові боротись за неї у будь-який спосіб».

Як ви вважаєте, чи створює ця ситуація невизначеності в законодавстві та захисті прав ЛГБТІК+ додаткові підвалини для відтоку “умів”: інтелектуалів та митців, які не почуваються тут повноцінно реалізованими в праві на сімʼю?

«Звісно, уявіть що ви закохані, але в рідному селі, в силу якихось законів, не здатні укласти шлюб з коханим(ою), а в сусідньому селі можете, — наводить аналогію Дмитро. — Звісно ви переїдете у сусіднє село. Перші на міграцію серед геїв та лесбійок дивляться підприємці, люди бізнесу, та люди науки: мало того, що вони мають корупційні перепони для власної справи або вкрай слабке фінансування науки — так ще й не можуть побудувати одностатеві родини, мати власне щастя. Україна втрачає сотні громадян в міграційному потоці. Скільки би користі принесли ті геї чи лесбійки розвитку країні — неможливо оцінити, вони поїхали та ніколи не повернуться. Відсутність умов створення родини, неможливість реалізувати своє право на батьківство/материнство у геїв чи лесбійок — призводить до міграції. Коли люди приймають рішення про міграцію — зважується все».

Хлопці розповідають, треба заначити, що помічають не лише відтік людей. Так, повномасштабне вторгнення в купі з прогалинами у законодавстві щодо захисту квір-людей змусило багатьох митців, науковців та підприємців навпаки гуртуватись. Зокрема й через підвищене почуття небезпеки. 

Дмитро: Чи безпечний українській простір для нашої пари? Звісно — ні. Геї в Україні не ходять за руки, не проявляють в публічних місцях романтичні почуття один до одного, не виказують своєї прив’язаності. Бо їм прилетить «в бубєн», деякі оточуючі одразу агресують — просто так. Бути собою на вулиці просто небезпечно, і цю небезпеку створюють не міфічна «вулиця», а пересічні перехожі українці, які щодня проходять повз кожного з нас. На роботі я стикався з проявами гомофобії — неприязність, ігнорування, недовіра, цькування за спиною. Згодом частина негативно налаштованих колег розуміли, що я не «якийсь там інопланетянин зі США», що я мало чим від них відрізняюсь. Від комунікації зі мною вони отримували власний досвід переходу від гомофобної до толерантної позиції.

Андрій: У 2018 році на мене з моїм тодішнім партнером напали у київському метрополітені, побили, погрожували пістолетом. Ми написали заяву до поліції, її внесли в реєстр. Тодішній мій партнер отримав гематоми на обличчі, синці по всьому тілу і втрату працездатності на місяць — як наслідок мінус заробітна плата, плюс витрати на лікування. Кілька разів нас викликали для повторних свідчень, проте справа так і не дійшла до суду. Бо, як нам тоді сказав слідчий, цитую: «Ви молодці, що звернулись до поліції, але інша сторона зараз намагається затягнути процес, а ви, зрештою, витратите більше грошей на судову тяганину ніж отримаєте компенсації». А про те, що це був напад скоєний на ґрунті ненависті за ознакою сексуальної орієнтації, ще на етапі складання заяви було рекомендовано не зазначати, бо це, мовляв, матиме ще менше шансів для отримання компенсації. От так ми сіли тоді, подумали і вирішили забрати заяву.

Особисто для вашої родини цивільне партнерство це про що? Яка мета задокументувати стосунки офіційно?

Дмитро: Розвʼязати право-майнові питання. У випадку розлучення — поділити спільно нажите майно, у випадку смерті — щоб моє майно отримав мій хлопець, а не мої родичі. Мати право не свідчити в суді проти хлопця, або відвідувати його у лікарні, приймати рішення у випадку коми партнера. Претендувати на кредит в банку, на будь-що, спираючись не на власний дохід, а на дохід родини.

Андрій: Особисто для мене — це про визнання. Визнання державою мого права на створення сім’ї, її юридичну видимість та захист моєї сім’ї. А зараз, під час війни, відсутність цього права викликає ще більше обурення. Ми обидва чоловіки-геї, які мають усі перспективи потрапити до лав ЗСУ, з усіма витікаючими з цього ймовірними наслідками. Або кожної миті може прилетіти ракета, шахед… Вбити, покалічити або мене, або Дмитра і ми не маємо жодного юридичного права перед державою піклуватися один про одного, бути представниками чи, навіть, поховати тіло. Проте й будувати спільне майбутнє теж складно, бо, наприклад, в банку ми не можемо отримати сімейну позику на купівлю житла. Проте, якщо ви спроможні купити житло без позик, то як ви його ділитимете в разі розтавання, чи хто його успадкує у разі смерті одного з нас?

Яку найбільшу дурницю ви чули про цивільні партнерства?

Дмитро: Цивільні партнерства посилять демографічну кризу в Україні, українці вимруть. Питання цивільних партнерств та питання демографічної кризи — ніяк не переплітаються. Демографічна криза дійсно існує, це явище підтверджує державна статистика та норми МОЗ. Геїв та лесбійок в Україні приблизно 5% — цей показник не змінний. Наприклад, у США цей показник не змінювався з моменту сексуальної революції (70-тих), геїв там не стало більше за 50 років існування державної статистики. Бо геями не стають, а народжуються. Це біологічна особливість притаманна популяції людства та й не тільки.

Українські геї не є причиною демографічної кризи в Україні, вони були під час минулих бейбібумів, вони є зараз. Хочу запитати: Де ті умовні 95% «нормальних» гетеросексуальних українців, які можуть природно розмножуватись? Чому ці 95% не вирішують демографічну кризу в Україні, народжуючи більше діток? Народити та поставити на ноги двох та більше дітей — економічно обтяжливо, а іноді не можливо, для сімейного бюджету середньостатистичної родини в Україні. І українські геї та лесбійки тут зовсім ні до чого.

Андрій: Мабуть, найбільша дурниця — це те, що цивільні партнерства — прямий шлях до вимирання нації. Або ще: «гейпарад — пропаганда гомосексуалізму». Це настільки маркерні наративи з російським корінням, що коли чуєш щось подібне, то й відповідати нічого не хочеться, бо одразу розумієш, хто перед тобою чи по той бік екрана. У вас настільки різний, не побоюсь цього слова, рівень розумового розвитку та критичного мислення, що між вами прірва, яку, щоб скоротити, можливо, й життя не вистачить.

Ідеальний світ — який він

Ми поставили всім нашим співрозмовникам однакове питання: Якби ви малювали картину ідеального світу — в якому вам комфортно та безпечно — яким би він був?

Дмитро: Уявіть світ, в якому до людей з зелено-карими очима з боку суспільства і окремо кожного взагалі немає жодних запитань. Про них навіть ніхто не думає, не акцентує особливу увагу. Їх не соромляться родичі, їх підвищують на роботі, вони ростять діточок. Вони є всюди, на рівних правах, і це нормально. — Такий світ легко уявити — ми в ньому живемо.
В моєму ідеальному світі замість зелено-карих очей можна підставити особливість “гей” і подальший текст — не корегувати.

Андрій: Це світ в якому немає росії та ухвалені одностатеві шлюби в Україні.

Для мене таким суспільством є соціум індивідів, які застосовують критичне мислення, працюють з власними емоціями та переживаннями, вміють комунікувати та вибудовувати кордони. У такому суспільстві я відчуваю, що був би у безпеці, — говорить ініціатор петиції на підтримку цивільних партнерств Петро Жеруха. 

Що далі?

Авторка законопроєкту «Про інститут реєстрованих партнерств» Інна Совсун розповіла, що наразі проєкт закону розглянули вже чотири додаткових комітети Верховної Ради. Окрім основного комітету — з питань правової політики, який наразі не готовий його обговорювати. Немаловажливим, говорить народна депутатка, є й політичний процес навколо Міністра оборони. Допоки ця посада є досить хиткою і не зрозуміло, хто буде обіймати цю посаду на момент прийняття рішення, складно будувати комунікаційну стратегію. Ініціаторка закону говорить, сьогодні надважливим є суспільний інтерес до закону та до права людей на рівні права в цілому. 

«Мені би хотілося, звичайно, щоб це трапилося швидше, але я не можу передбачити скільки часу це займе. Можу точно сказати, що це займе менше часу, якщо більше людей будуть включатися в процес: писати листи депутатам, просити підтримати їх. Тому що це має значення і це впливає на колег по парламенту, якщо вони бачать, що зараз велика кількість звернень від громадян з проханням підтримати законопроєкт», — говорить Інна Совсун.

Матеріал написаний за підтримки ГО “Інститут масової інформації, що реалізує проєкт “Підтримка активних громадян під тиском в Україні” за фінансової підтримки Європейського Союзу