Чи є життя після армії: роздуми демобілізованого

Минуло вже майже пів року, відколи я вимушено – за сімейними обставинами – залишив Збройні Сили України. Думаю, це достатній термін для того, щоб написати щось про те, як відбувається процес влиття заново в цивільне життя, з плюсами, мінусами та підводними каменями.

Так чи так деякі побратими й посестри залишають військо, головно також за сімейними обставинами та станом здоров’я. Сподіваюся, що в майбутньому парламентарі таки ухвалять норму, що дозволить бодай часткову планову заміну військових на нових. Це було б якоюсь мірою справедливо.

Можливо, мій суб’єктивний погляд допоможе чинним і колишнім армійцям зрозуміти процес переходу в цивільний стан. Так само це буде корисно й цивільним для того, щоб розуміти, як взаємодіяти із ветеранами, ветеранками й демобілізованими.

Шлях додому

Повернення починається з процесу демобілізації. В якийсь момент він здається довгим – через папери, військову бюрократію тощо. А потім дуже раптово тобі говорять: «Ну все, підписуй обхідний, вільний». І ти опиняєшся поза межами армії. Відчуття можуть бути такі, що ти озираєшся навколо й думаєш: «М-м-м... А що далі? Чи існує життя після війська?».

Гадаю, це дуже різкий перехід, доволі складний із психологічної точки зору. В моєму випадку він дещо згладжувався тим фактом, що останні місяці служби в мене були в глибокому тилу (на відміну від попереднього року), з короткими виїздами у прифронтову зону, ближній тил. У випадку ж, якщо солдат демобілізується прямо із зони бойових дій, контраст надто різкий.

На мою думку, найкраще було б, якби наша армія організувала механізм демобілізації таким чином, щоби солдат із зони бойових дій певний час знаходився в глибшому тилу, мав змогу дещо відновитись, адаптуватися. Виходити в цивілізацію, переговорити із такими ж побратимами, які демобілізуються, в організованих групах підтримки або навіть самоорганізованих за чаєм, кавою та смаколиками, щоб переварити той досвід, через який вони пройшли. Звісно, це дещо ідеалізоване бачення, що вимагає наявності дуже добре налагодженої системи воєнної психології. Але воно має бути. Відповідаючи на питання: «Чи є життя після армії?», скажу: «Є». Втім, не без нюансів.

Одна із найголовніших порад для військових та їхніх сімей: десь половина успішного шляху інтеграції в цивільне життя – це здорові сімейні стосунки та підтримка взаємного зв’язку навіть на відстані. Користуйтесь будь-якою нагодою під час війни підтримувати його. Це полегшить повернення.

Здебільшого так воно і відбувається. Проте довга розлука може бути приводом і для конфліктів, сварок. Добре думайте, чи вартує воно того, якщо це не стосується якогось зовсім дикого трешу в стосунках або розходження в особливо значних життєвих цінностях.

Кожному члену сім’ї слід пам’ятати, що військовому треба до багатьох речей заново звикати, віднайти знову своє місце в суспільстві, зрештою, просто елементарно відпочити. Може таке бути (принаймні за моїми відчуттями), що в перші кілька місяців на організм навалюється катастрофічна втома, ніби він розвалюється. А в голові замість думок часто може танцювати мавпочка з тарілочками із серіалу про родину Сімпсонів.

Таке може бути навіть у людини, яка не зазнала на війні поранень чи травм. Схоже, що таким чином організм «демобілізується» після довготривалих фізичних навантажень, напруги інтелекту, стресу, людських втрат і різкої зміни обстановки.

Треба всім зрозуміти, що це природно і треба забезпечити можливість перепочити. Якщо це не проходить із часом, то, звісно, варто звертатись до фахівців, особливо якщо на війні людина втратила частину здоров’я внаслідок бойових дій.

Своєю чергою військовим потрібно зрозуміти, що родини жили довго без нас, у страшному стресі через невідомість, що буде з нами наступної миті. Їм доводилось із цим жити, дбати про власну безпеку, добробут, морально (а часто – й матеріально за допомогою волонтерства) підтримувати нас. При цьому намагатися бути психологічно стійкими, наскільки можливо в цих умовах. І це все треба нам, військовим, дуже цінувати. Й ось повертаємось ми – із зовсім іншим досвідом, який накладає відбиток на особистість. Із цим доводиться вчитися жити.

Тому потрібно ще під час служби мати міцний зв’язок із найближчими. Після повернення треба говорити один з одним відверто про все, що відчували, набутись за весь втрачений через війну час. Якщо щось іде не так, на щастя, є опції психологічної підтримки, куди можуть звернутись і військові з родинами, принаймні в більших містах.

Відчуття корисності та потрібності

Важливим фактором повернення є робота. Тут треба відразу сказати, що оскільки демобілізованому військовому потрібно дати деякий час відпочити, роззирнутись навколо, знайти своє місце в суспільстві, роботодавцям найкраще дати такій людині відпустку (наскільки мені відомо, військові мають на це право). Це матиме позитивний вплив на ветеранів і ветеранок.

Відпустка – добрий шанс для демобілізованих подивитись, чи вони хочуть далі продовжувати займатись тою ж цивільною роботою, чи хочуть змінити фах. Насправді за період військової служби людина часто набуває зовсім нових навичок і знань, які можна застосувати у цивільній сфері в тилу.

Залежно від спеціальностей та посад в армії людина здобуває розуміння фізичної, інформаційної безпеки, логістики, планування, менеджменту, аналітики – всього й не перелічити. На багато речей відтепер військові дивляться під зовсім іншим, несподіваним кутом зору, відповідно до свого досвіду. І задача після повернення додому – добряче подумати над цим і сказати на старій роботі чи при пошуку нової, що саме ми можемо застосувати з користю для колег і суспільства.

Українським компаніям, закладам освіти, громадським організаціям та іншим установам потрібно сприймати повернення ветеранів не як виклик, а як можливість.

Роботодавцям – залежно від сфери діяльності – варто обов’язково делікатно поцікавитись у демобілізованих військових, чи навчились вони чомусь новому, що могло б принести практичну користь. Ця сама зовсім інша точка зору військового може стати в нагоді для роботи. Якщо ветерани та ветеранки із новими обов’язками справляються, їм треба доручити виконувати їх постійно або навіть підвищити в посаді, попри довгу відсутність на цивільній роботі.

Для багатьох військових після демобілізації дуже важливе відчуття, що вони потрібні в суспільстві та можуть приносити користь йому навіть після війська. І місце праці є дуже важливим для того, щоб це реалізувати. На моє щастя, все поки що так і складається, але це важливо забезпечити для всіх по можливості.

Порозумітися з тилом

Після сім’ї та роботи треба звернути увагу на інших цивільних: друзів, колег, знайомих, сусідів. Найкраще для ветеранів і ветеранок – це ще під час служби підтримувати зв’язок із близькими друзями та подругами на цивільному житті. Відповідно, це має бути взаємно. Дуже приємно насправді отримувати повідомлення чи дзвінки, коли ти, наприклад, у зоні бойових дій, навіть якщо це просто питання «Як ти?» (не кажучи вже про практичну допомогу). Не варто цим нехтувати.

Після повернення з армії військовим потрібно відновлювати спілкування з цивільним колом людей. Ми не відгородимося стіною, навіть якщо і з’являється таке бажання. Ми будемо з ними взаємодіяти.

Звісно, потрібно пам’ятати про почуття власної гідності. Ніхто абсолютно не змушує приязно ставитись до того, що умовно якийсь сусід хоче розказати тобі, як треба воювати насправді, не маючи жодного про це поняття, а сам ухиляється від повістки. Я вже мовчу про ворожі, провокаційні, принизливі прояви до України, ветеранів, членів їхніх родин. Це не має толеруватись нами і всім суспільством.

Проте у спілкуванні ветеранів та ветеранок із цивільними нам потрібно пам’ятати насамперед про таку річ: що б хто із воїнів не пережив, що б не побачив, але ніхто з цивільних (якщо він не є колаборантом, злісним ухилянтом чи провокатором) НЕ ВИНЕН у тому, що відбулося з нами під час війни. Ми не знаємо насправді, хто з мешканців тилових міст і сіл перед нами, поки ми щось від них не почуємо. Через поспішні висновки ми можемо мимоволі поранити їх, відкривши якісь їхні травми з війни.

Наведу один приклад такого несподіваного відкриття.

Якось я робив закупи в супермаркеті Львова. Вибираючи продукти в молочному відділі, випадково почув уривок діалогу працівниці відділу зі ще однією пані. Вона сказала щось на кшталт: «Ось у мене чоловік загинув на війні. Там, у Гарнізонному храмі, вже настільки багато портретів загиблих, що я й досі не знайшла серед них свого чоловіка». Далі після цієї репліки підходить інша жінка та запитує в тої працівниці, де на полицях якийсь йогурт, – і вона відразу мусить відповідати.

Мене дуже зачепив цей контраст і перехід. Він, а також подальші непоодинокі випадки розмов, показав, що з нами по сусідству насправді живе багато цивільних людей, які чекають рідних і близьких друзів з фронту. При цьому вони намагаються зібрати гроші на черговий дрон чи «корч». З нами по одних вулицях ходять ті, хто втратили найближчих людей на війні, ті, хто пройшли через звірські облоги росіянами й подальші «фільтрації» в містах типу Маріуполя, ті, хто втратили дім через обстріли. Десятки різних сценаріїв особистих катастроф. На це все нам потрібно робити поправку при спілкуванні з цивільними. Ми не знаємо до кінця, що відбувається в їхніх душах, поки не поспілкуємось.

Є ще один дуже важливий нюанс. На мою особисту думку, ми, військові, нинішні та колишні, є тими, хто знає про те, як іде війна, але часом скаржимось, що нас не розуміють цивільні. Але тут складається парадокс: як нас будуть розуміти цивільні, якщо ми будемо закриватись в собі та не пояснювати їм зі свого досвіду, що відбувається? Це непросто, декому з ветеранів і ветеранок доведеться добряче попрацювати з фахівцями, щоб проробити свій воєнний досвід, аби ділитись хоча б його частиною.

Для цього треба час. Але поступово, за своїм відчуттям готовності, ми маємо взаємодіяти і розповідати про свій досвід, щоб нас розуміли.

Практичний вияв поваги

Простори. Загалом у наших великих містах відбулись певні зміни на краще в плані безбар’єрності. Але мушу відзначити зі свого боку, що це досі перебуває в неналежному стані. Далеко не скрізь люди з важкими пораненнями і травмами на візках можуть дістатись, куди їм потрібно. Маршрутки, старі трамваї, метро, тротуари, бруківка, сходи – це все робить життя таких ветеранів дуже складним.

І ці проблеми мають вирішуватись комплексно в населених пунктах, транспорті, ОСББ, ресторанах, кафе, закладах освіти, церквах та будь-якій установі. Грубо кажучи, можна навіть перекласти сумнозвісну бруківку і хідники, прибравши або зробивши їх доступними. Це має бути практичним виявом поваги до ветеранів і ветеранок. Зрештою, це потрібно й цивільним, які мають важкі захворювання і травми. Навіть елементарно – батькам із дитячими візочками.

За час війни з 2014 року з’явилася ціла низка установ, які надають допомогу ветеранам і ветеранкам, зокрема психологічну. Це дуже добре, що на цю проблему звернули увагу. Проте, на мою думку, допомогу треба розширити й на менші міста та містечка, хоча б у районних центрах. Саме звідти походить велика кількість воїнів і частина із них потребуватиме екстреної психологічної допомоги. Йдеться не тільки про людей із посттравматичним стресовим розладом (ПТСР), воєнними травмами, а й з іншими проблемами, сімейними та соціальними негараздами.

Ті фахівці, які розширять на всю Україну системи безбар’єрного простору та психологічної допомоги, зроблять велику справу, внесок у майбутнє та будуть заслуговувати на найвищі нагороди.

Природний парадокс

Багатьох демобілізованих військових, попри складність і трагічність воєнного досвіду, буде накривати періодична ностальгія та бажання повернутися в армію. Це парадоксальна річ, але природна. Відчуття ліктя побратима та посестри, того, що разом робили, можливо, найважливішу справу, – почуття, які складно, а то й неможливо замістити будь-чим у цивільному житті. Виникає певне почуття провини, що ти вже тут, коли свої ще там. Багато хто вже просто звик до реалій військової служби.

Кожен ухвалює рішення про повернення до армії сам і має на це право. Кожен зважує всі «за» і «проти». Зрештою, війна триває й надалі, її фіналу наразі не видно – і наші послуги ще можуть армії знадобитися. За потреби вона нас знайде. Тож варто набиратись для цього сил. Принаймні я так це сприймаю.

У цьому полягає різниця між нашими ветеранами та, скажімо, ветеранами американської армії. Ми не можемо повністю демобілізуватись у свідомості. Американська армія якщо воює, то дуже далеко за кордоном. Українська ж воює на своїй землі, яка під загрозою російської окупації, тому ми в будь-який момент можемо ще знадобитись.

Демобілізувавшись, підтримуйте зв’язок із побратимами й посестрами. Збирайтесь поговорити, ходіть на поминальні заходи з приводу річниць втрат. Зрештою, можете посидіти за пивом і позгадувати спільні моменти, гіркі та смішні. Приходьте на допомогу, коли треба, а хто потребує допомоги, нехай не соромиться звертатись до побратимів. Ветерани й ветеранки найкраще знають зі свого досвіду, що потрібно для тих хлопців і дівчат, які залишились воювати, й завжди можуть приносити користь, щоб дістати якісь речі для фронту.

Тож запорукою повернення до цивільного життя є підтримка родини, друзів, побратимів і посестер, хорошого розуміючого колективу, взаємна повага у суспільстві та його пристосованість до потреб демобілізованих військових.

Автор тексту Михайло Мартиненко (історик, у 2022–2023 рр. військовослужбовець 103-ї окремої бригади Сил Територіальної оборони та 78-го окремого десантно-штурмового полку).