Чи оговталась і розвивається сучасна українська кіноіндустрія — інтервʼю з Ірмою Вітовською

Відновлення країни — це не лише про фізичну відбудову. Нині важливо підіймати культуру, відроджувати традиції, протистояти російській міфотворчості та повертати українцям власну ідентичність, відмінну від тієї, яку нам століттями навʼязувала спочатку російська імперія, потім совєтський союз і навіть росія, вже після проголошення незалежності. Візуальне мистецтво, зокрема кінематограф — важливий елемент творення наративів і бачення свого власного я. Чи виходить це в України сьогодні та чи оговталася кіноіндустрія після повномасштабного вторгнення. «Сіль.Медіа» запитала про це у акторки театру та кіно Ірми Вітовської.

Намагаємося розібратися в кіно і в проблемах, з якими ми стикаємося зараз? Мабуть, одна найбільший дискусій стосується ігрового кіна під час війни. На часі чи не на часі?

На часі, тільки хто його буде робити? Я вважаю, що не всі мають право створювати ігрові фільми під час війни. Бо лишаються питання кадрів, питання фінансування, питання теми та сценарію. 

Інша справа кінодебютанти. Розумна людина, яка дебютує в кіно знайде або спосіб донести, чому вона знімає про це, або буде уникати дуже великих полотен, де дуже складний механізм. 

А якщо говорити про суб’єктивне сприйняття: чи можна сказати, що зараз кіноіндустрія взагалі оговтується після повномасштабного вторгнення? Зрозуміло, що ще не оговталася повністю, але хоча би частково?

Я не знаю. Останні мої зйомки були в 2022 році, вже після вторгнення. Ми закінчували картину «Казимир Малевич» восени 2022 року і була одна робота з польським режисером. 

Наскільки я знаю, кіно в цей час мало знімалося. В основному дознімалося те, що зайшло до вторгнення і зараз тільки збираються виділити на нього якийсь бюджет. 

Знімається документальне кіно. І це правильно. Це фіксація, і нам це важливо. Світ повірить документальному кіно більше, ніж ігровому. Ігровий вразить ­– він може спрацювати, він може сколихнути в емоційному плані великі маси людей. Але докази робить документальне кіно.

Якщо є можливість знімати художнє кіно, то я повертаюся до першої відповіді: хто і що буде робити? Відповідно, ризикувати і давати знімати про війну людині, яка може провалити цю історію, а кошти витратяться — не на часі.

До вторгнення існувала, та й існує, тенденція, коли люди віддавали перевагу, скажімо, щоб нікого не образити, більш низькопробному кіно. Розрахованому на масового глядача, яке не змушує думати.

Ну, якщо ми говоримо про маси, то треба визнати, що це не тільки українська історія. Це тенденція й інших країн, різних суспільств.

Якщо припустити з огляду на сьогодення та реалії, чи можемо ми сподіватися, що в глядача якось поміняються пріоритети?

Це не тільки українська проблема. Повірте, категорія C та категорія B є всюди. І це не питання смаку, зрілості та освіченості, а власне світогляду. Він визначає і ваш смак, і продукт, який ви будете споживати.  

Нещодавно ми обійшли кілька кінотеатрів у Полтаві та Києві, щоб написати рецензії на ваш нещодавній фільм «Смак свободи». Будній день. Сеанси стоять виключно зранку, коли більшість потенційних глядачів на роботі чи навчанні. Сеанси йдуть на порожні зали. Чому так?

Ну це таке коло. Є кіно — дистриб’ютор домовляється з директорами кінотеатру, директори оцінюють стрічку і, розуміючи вже свого глядача, бізнесово підходять до цієї історії і ставлять стрічку просто, щоб виконувати українські квоти. 

Але розуміють, що насправді навіть у хороший час в залі сидить 4 людини. Чому український глядач не йде на українське кіно? Питання відкрите… Але дивіться, український глядач пішов масово на «Довбуша» та «Памфіра».

Про «Довбуша» і «Памфіра» було більше інформації та й з’являлася вона ще задовго до виходу та поширювалася серед людей.

Про стрічки за моєї участі, за які ми говоримо сьогодні («Між нами», і «Смак свободи») на жаль, інформували практично перед прокатом.

Але це не питання вини продакшенів. Немає фінансування для того, щоб закласти кошти в рекламну кампанію. А хороша реклама — це чверть бюджету картини.

До того ж, треба говорити відверто, було багато розчарувань у фільмах — слабких стрічках, які анонсували кінохітами. Або провальне кіно, або відверто ні про що.

Відповідно глядач, сходивши один-два рази, потім не захоче йти на український фільм, бо уже матиме упереджену думку, що українське кіно – це щось не те, що пропонує, наприклад, американське.

Пані Ірма зауважує, що люди не могли повністю переглянути фільм у кінотеатрі під час повітряних тривог. До того ж, припускає, що наповненість залів часто відбувається хвилеподібно та залежить від ситуацій на фронті. Адже через велику кількість травмуючих подій людям часто просто буває не до кіна.

Нині ще є моменти, які впливають на процеси зовні. Однак те, що кіно відбулося попри все за десять років – феноменально для країни, яка 20 років мала в стагнації кінематограф. Ми змогли наростити м’язи та спробувати себе у різних жанрах.

До того ж у нас стало дуже круте авторське і фестивальне кіно. Хороше і конкурентне. Ми отримали в Європі обличчя свого кінематографа, бо кіно – це те, що презентує країну. 

Та попри все, нам було потрібне і своє жанрове, дозвіллєве кіно на різні теми і напрямки. І у нас почалися певні рухи в жанровому (те, що ми називаємо масове кіно). Десь краще, десь ще треба працювати, але воно з’являється, зростає, бо раніше було практично відсутнє. 

Чи був уплив на розвиток індустрії з росії? Адже багато масового кіно знімалося за російські гроші, часто російськими режисерами, з російським кастом…

Держкіно з 2014-го року не знімало. А до вторгнення в 2014-му так, було. Всі працювали в спільному бізнес проєкті. 

Ще з 1994 року росіяни окуповували культурний простір поступово, створюючи, допомагаючи народжувати продакшени в Україні. Ця робота велася постійно. В принципі ніхто серйозно суб’єктність України після незалежності й не сприймав. Це було типу, «ну називайтеся, як хочете». 

Часи були ще на початку 90-х років непрості. Я й сама збирала себе по шматках, і все-таки були інші можливості еліт. А коли прийшов «товариш», все це відкотилося назад і почали відтворювати совєцкий союз. Відповідно, окупація інформаційна всіх колишніх колоній відбувалася дуже сильно. І попри те, що тут був інформаційний простір присутній, вони поступово нас перетравлювали, знищуючи абсолютно ідентичність. І ми всі до цього причетні. Я теж працювала до 2014 року, в якихось… мені, правда, клепки вистачило не зніматися в пропаганді та в картинах на історичну тему. Тому що я добре знаю історію.

Я обирала картини про «любовь-морковь». У мене їх було не так багато, як у моїх колег. У мене не такий великий послужний список співпраці.

Натомість в мене була «Леся + Рома» – це те, чим я пишаюся. Це україномовний продукт, тому власне, він мене врятував від того, що мене не тягали і не запрошували, бо я вже була обличчям такої пари.

Але росіяни тут добре «паслися», знімали і про Другу світову війну, і про сталіна, і про білу гвардію, куди побігло купа наших артистів. 

Але треба розуміти, що люди знімалися бо, по-перше, ніхто не вірив, що з росіянами може бути конфлікт, по-друге, через відсутність знань з історії та розуміння, що це стабільна ситуація наша з ними. 

Але водночас їхні ж актори «паслися» тут у нас, заробляли постійно, аж до введення санкцій і чорних списків. Чи стає зараз нашим акторам легше психологічно, в тому числі, ну і просто в плані конкуренції та шансів потрапити в хороший каст?

Морально так. Їхня присутність тут завжди була приниженням українського актора. І, мені здається, що вони (російські актори – ред.) не їхали цілеспрямовано для того, щоб принижувати. Вони піддавалися цьому загальному настрою людей, які відповідали за майданчик, за комфорт, за райдери, які самі своїх же гнобили, а тих вивищували, принижувалися перед ними, бігали на пальчиках. Певна така сортовість була.

І тому, власне, морально — це звільнення. Ти зараз у своїй країні і це твоє місце. Друга справа, що будуть же копродукції, коли приїздитимуть інші артисти. Ну от я знімалася з польським актором – у нас не було розділення ніякого. Я думаю, що там на заході менше хворіють на цю зірковість чи на якусь певну винятковість. Це хвороба чисто росії, тому що це рабство. А раб, який отримує дуже комфортні умови, хоче завжди бути господарем.

Я думаю, що міхалков і всі ці духовні раби — нащадки рабів, і тому вони всі там пижаться. А насправді — це про тотальний страх, вміння виживати та пристосовуватися та перефарбовуватися на льоту. Тобто всі ці товариші, які з себе корчать великих і мислителів і «гойда» кричать, це все тотальні раби. 16 поколінь рабства нікуди не ділися.

Абсолютно дегуманізоване суспільство. Тому, коли раб, користуючись якимись привілеями, і завдяки власній сноровці вилазить раптом нагору і йому вдається закріпитися там на певний час, — він буде шкуру драти з таких же нещасних як сам. Це країна, де господар і раб в одному флаконі. Це флюгер. 148 мільйонів флюгерів. Ну може там якийсь маленький нульсотий відсоток ще залишився нащадків Салтикова-Щедріна, а решта все – до побачення.

А ви вірите взагалі в «хароших рускіх»?

Так. Вірю, в тих, що зі зброєю в руках воюють зараз за Україну. Більше не хочу на цю тему говорити. А що стосується того часу… Вони вміють удавати, вони дуже були милі, посміхались, дуже дякували. Все це удавання.

Після 2014-го року я вже не стежила, якщо чесно, за ними. У червні 2014-го мої друзі-волонтери попросили мене приїхати в шпиталь і я приїхала. І на цьому моя співпраця закінчилася остаточно.

За останні 10 років у мене було тільки чотири роботи в телевізійних проєктах. Люди, які більше дивляться телевізор мене завжди питають, «куди ви пропали». Мене зараз більше акцептують до моєї громадської діяльності, якимись інтерв’ю, але не за телевізійними форматами.

Я нікуди не пропала — ходіть в кінотеатри. Бог дав мені кіно. Так вийшло, що, починаючи з «Брами» я зіграла у 18 кінокартинах. Це потужно для мене. І це зокрема, мабуть, від того, що за всі ці роки я жодного разу не пішла на копроміс з власним словом і совістю.

Ми на «Сіль.Медіа» наразі пишемо багато про відновлення, але в той момент, коли всі акцентуються на відбудові житла й інфраструктури, ми фокусуємося зокрема на культурі. І от сьогодні, коли ми з одного боку з усіх сторін кричимо і закликаємо українців відмовитися від російського і російськомовного продукту, чи створюємо ми гідну альтернативу, аби залатати ці прогалини? Справляється нині українська культура з цим викликом?

Справляється. Принаймні, намагається справлятися. Треба розуміти, що ситуація запущеності, присадки на цей наркотик була досить довго. Ну, давайте повернемось: з 2014-го року йде війна. Квоти ми пробили на україномовний контент в 2016 році. 

Наприклад, радіоточкам і музикантам це вдалося раніше, тому що багато виконавців посипалися на голову українців, які мали досвід десятирічної практики, але їх ніхто не пускав на радіо. Скільки ми отримали українських команд і гуртів, коли запрацювали музичні квоти? Вони мали десятки років творчої діяльності. А їх ніхто нікуди не пускав. Це була окупація, зрозумійте. Окупація українського виконавця, який мав співати або російською, або розчинитися. Музиці було легше. Серіалам важче…

У 2016 році ми пробили квоти, Верховна Рада проголосувала. Я особисто сиділа в ВР, ми сиділи як в «Енеїді» верхній пантеон богів, і дивилися на це зверху. Але в умовах були канікули, тобто всі мали за два роки перейти. І що? І в 2022-му році ми хіба бачимо багато україномовного продукту? Тому, що російською зручно було торгувати.

Мені це нагадує іноді якийсь базар Петрівка. Ліфчики сьогодні продаються – продаємо ліфчики. Джинси продаються – продаємо джинси. Це був бізнес. Були люди, які відповідали за окупаційну історію, звісно, стежили, щоб тут нічого особливо не розвивалося. Але загалом не думаю, що в більшості випадків це були цілеспрямовані диверсії.

Ніхто не думав, що отакий триндець буде. До 2014-го року я не можу нічого сказати. Ми всі жили в стані формальної незалежності. Ми всі жили в країні, яку ну поки не чіпають – і живемо, і добре. Але це була не до кінця незалежність. А особливо за час Януковича ми розуміли, що нас швидко-швидко намагаються перемолоти.

І були думки про еміграцію, тому що не вистачало критичної маси, щоб почався супротив. Майдан показав в принципі, що є за що тут боротися, жити і можна ризикувати. Але за час Януковича, скажімо, особливо, коли був мовний майдан і тоді харківські угоди виходили, ми бачили лише нашу жменьку постійних людей і відсутність мас. Відтак думки про те, що ти втрачаєш Україну, були. А ти ж не самогубця воювати жменькою – нас було 300 людей. 

Євромайдан спрацював. Це чудо сталося, що в людей ступінь накалу накипів після рішень ради і козацький дух наш вилетів назовні. І мільйони підхопили. І тоді прийшло розуміння, що тут є ще з ким стояти пліч-о-пліч.

А далі трапилося так, що багато українців обрали сторону переможця, але продовжили дивитися на себе очима колонізатора. Смаки ті самі: серіали, той гумор, ті самі спільні проекти, всі ці шоу… І якщо до 2014-го року я ще якось розумію, то після Майдану виникає питання, чому така велика кількість продовжувала при пропозиції, при можливості, далі перебувати в сплячій бульбашці та дивилась на себе очима колонізатора? Лінь міняти щось.

Ліпше меншоварність?

Лінь! І звичка. «Меншовартість», — вони б так не сказали про себе. Це зараз вони можуть сказати. Зараз чому такий попит іде на театр, кіно, українська класика переосмислюється? – почуття провини. Ти починаєш вивчати себе, ти здираєш очі колонізатора, і тоді тобі треба знайти себе, подивитися на себе. А це означає прорефлексувати всю літературу та історію. І є бажання. І таких людей більшає. Подивіться на бум, який в Києві. Він, звичайно, йде в фарватері цього всього Київ, Львів… далі підтягнеться Полтава й інші регіони, не переживайте. Але я не пам’ятаю такої цікавості на все, що стосується українського слова, українського малюнку, українського кіно, як зараз у столиці та Львові.

Є попит на свідомий, на складний зміст – це добре. На розважальний, на легкий – відходить. Провалилися картини легкого, надлегкого, те, що було зручно. А отже, люди вже поставили планочку.

Я думаю, якби ми зараз випустили «Мої думки тихі», це був би просто феномен зборів. Тому я й кажу: ми творимо сьогодні, наш глядач ще позавчора. Ми будемо післязавтра – наш глядач буде сьогодні. Але це було завжди так.

Але знаєте, в чому успіх великих країн, які сталі та сильні? Це те, що має бути між цими новаторами-митцями, експериментаторами, науковцями, дослідниками, винахідниками і громадянами. Між ними має бути еліта: бізнес еліта, політична еліта, інтелектуальна. Але особливо бізнес і політична, яка має видимість і затягує за собою інших своїм прикладом. Якщо в кіно не буде сидіти ваш мер, якщо він не буде відвідувати театр, і всі директори компаній, то люди, які не були до цього зацікавлені – теж не підуть. 

Еліта задає градус для своїх громадян, для мешканців міста своїм прикладом. Прийде він – піде його водій, піде його заступник.

Здається обов’язково має працювати закон, в якому попит породжує пропозицію. Але де взяти попит, якщо сеанс стоїть в будній день о десятій ранку. Навіть за бажання людина просто фізично туди не може потрапити. Кого зараз мають штормити громадянське суспільство і ЗМІ, щоб виправити цю ситуацію? Ми випускаємо чудовий, глибокий інтелектуальний продукт з ідеєю, про вартісність українського, про ідентичність, а його ніхто не бачить. І, можливо, побачать вже згодом на стрімінгових платформах.

Штурмувати я не знаю. Тут у мене відповіді немає. Можливо, треба просто писати листи і вимагати сеанси, як це робилося, коли багато майданчиків не взяли картину «Мої думки тихі». На стрічку дали 70 майданчиків, тоді як «Скажене весілля» отримало 360. Але громадяни почали штурмувати кінотеатри, писати скарги, збиратися у громадах, створювали спільноти, писали, задовбували. І в нас на другий тиждень було більше зборів, ніж прийшло у перший. Тобто тут питання активності ще самих громадян. Але зараз, коли війна, я не можу апелювати до громадян. Якщо в когось є цей ресурс внутрішній, я не кажу фінансовий, а саме внутрішній, витрачати на це час, іти робити – то так. Я все, що від мене залежить зробила і роблю.

Просто не розумію, чому, наприклад, Держкіно цим не займається. Чому промоція лягає на акторів, режисера, ну і, можливо, пару десятків блогерів-кінолюбів та кількох нішевих ЗМІ, які пишуть про кіно і власне й роблять всю промоцію.

Не знаю. Я наразі не знаю вже, що там відбувається за лаштунками. Там багато складних і нерозрулених ситуацій.

У вас вийшов недавно фільм «Смак свободи». І що цікаво, багато хто, пишучи про нього, акцентувалися на тому, що це фільм про кулінарію. Для мене, наприклад, це більше фільм про те, що ми вище говорили — про меншоварність і самоідентичність. І отут цікаво зараз? Ви зіграли цю роль ще до вторгнення. От зараз, якби ви грали, щось би помінялося в образі?

Ні. Я погодилась і я дуже загорілася, хотіла щоб мені саме ця роль випала. Я відразу грала певний фантом. Мене зачепила дуже сцена: це дві фрази мої улюблені, які я цитую з цієї картини «У мене не було вибору… – Вибір є завжди». І я, коли прочитала цю фразу, я заплакала. І я цей стан заклала собі в це кіно. Я його тримала. І в фільмі це секунди дві, але воно там дуже стріляє. 

І ще одна фраза, яку я дуже люблю, вона важлива: «Коли ти починаєш говорити правду, це не кінець – це тільки початок». І коли ми вже працювали з художником по костюмах і зрозуміли, що ми фіксуємося в світі до окупації Львова совєтами, всю цю красу вільної Європи, якраз найяскравіші кадри. Це взагалі було супер.

Багато зараз бачу, як ті ж артисти, актори, блогери, журналісти тягнуть у наш інфопростір сучроскульт. Як от серіал про російських підлітків-гопників, чи ось вийшло два серіали про крим і руську весну і «Переведи її через майдан» тощо. Чи треба нам це? Бо, з одного боку, я часто дізнаюся про ці речі проти своєї волі з соцмереж і таблоїдів, з іншого – можливо це своєрідне щеплення для людей, аби ті критично ставилися до цього контенту. Чи висміювання їхнього продукту спрацює на користь, чи тільки підвищить його видимість тут у нас?

Я вважаю, що треба забувати, я вас підтримую. Єдине, що ми повинні непокоїтися, якщо в нас є родини, де немає ще цього розуміння, що це все токсично і смертельно небезпечно для дітей, треба все таки цю тему підняти. Мені не все одно, що споживає нове молоде покоління, яке збережене і проживає в більш спокійному і сталому щоденні. Я вам кажу як мама підлітка.

Тому, власне, в цьому питанні певні інституції і певні активні організації, і певні керуючі від директорів шкіл і садочків і вся ця комунікаційна освітня ланка і культурна мають бути в одному контексті. Вирішувати як вплинути всіма можливими способами, щоб ці молоді покоління, у яких, наприклад, батьки не дозріли до комунікації, що це погано і, що ти принижуєш цим втрати своїх власних співгромадян. Тож якщо батьки не розуміють серйозності цієї справи, то тут є інші – діти ж не живуть тільки в родинах. Тут я скажу, що просто ігнорувати не вийде. Нам потрібно, можливо, це не робити на загал, але спілкування людей, від яких залежить контент і як на це вплинути, має бути, щоденно 24 на 7.

З одного боку, іноді ти дивишся якийсь контент, тобі хочеться його розібрати, бо ти бачиш там явну пропаганду, тобі хочеться про це розповісти. Але з іншого боку, я завжди думаю над тим, а чи не зроблю я своїм розбором контент ще більш видимим. Ну треба бути відвертими, у нас є багато маргінального населення, яке просто піде дивитися, бо їм це цікаво, якому не властиве критичне мислення.

Це маргінальне населення, власне і є тими, що найбільше присаджені на голку спільного простору. Наша задача (я не знаю як врятувати старших і якось їх смак переорієнтувати), але молодь для мене важлива, тому що тут питання вже битви за нові голови в цьому плані. 

Проблема в тому, що в нас англійська мова досі сильно шкандибає. А продукту англомовного дофіга класного є. У нас немає такої фінансової можливості заповнити в такій кількості українським продуктом, як є запит. Питання в тому, що в нас проблема з тим, щоб ми заводили на наші ефіри англомовний продукт. Подивіться, які стендапери є хороші англомовні, послухайте їх – ну ми ж самі це вдома дивимось. Я думаю, чому в нас не вмикати уривки. На початках хоча б із перекладом, бо це треба слухати, зокрема з чого жартують західні стендапери з приводу кацапів і всього решта.  

Ну визнайте, що це теж фішка, на це треба звертати увагу, там багато контенту, який для нас спільний, який нам відгукується.

А, по-друге, не забувайте, ми повинні їх (росіян – ред.) нещадно тролити, і на Заході зокрема. Знімати ці ролики, писати матеріали. Бо на Заході також є велика кількість людей, яку століттями окучували цією міфотворчістю кацапів, що вони там якісь виняткові. І це розвінчувати треба. Робити, будь який контент від ТікТоку і до всього іншого. Забирати свої постаті, забирати свої імена. Ось зараз міхалков збирається знімати і хоче зачепити Анну Київську – але хєр тобі, бо ми відкрили парк в Парижі Anne De Kyiv і написано там КиЇв. 

Ви знаєте, колись Єлизавета, царство небесне, сказала, що вона знає своїх предків, починаючи з Володимирової гілки. Тому, я думаю, що і французи теж уже викупили, що Анна Київська до москви має таке ж відношення, як вибачте…

Тому треба вибивати їх (росіян – ред.) з минулого – це найголовніше. Бо війна за майбутнє і сьогодення – це моя теза, яку я вже десятками років товкмачу, як і про інститут громадянства в мене пунктик — мені теж прилітає завжди. Бо не кожен має право на право вибору в колонізованій країні. Це розкіш. Ми й отримали цю війну, тому що, власне, за ці роки кацапи сприйняли, що їх могли б зустріти тут. Це була справді така для них ілюзія. І от це важливо, це вибивання з минулого, вибивання всіх фундаментів з-під них і абсолютне розвінчування.

Щоб імперія лопнула, потрібно забрати те, на чому вона стоїть. Донести, що немає такої нації як рускі. Тоді буде переосмислення тих самих поволжців, тієї ж мордви – хто ж вони. Цю всю напищену за 300 років бульбу треба луснути. Тому правда, це важливо, і їхній контент ми повинні тролити.

Ми повинні тролити, але для того, щоб, як ви кажете, наш маргіналізований глядач не поліз його дивитись, бо він може чіпляти, бо вони його вміють робити так. Використовують якісь педальки ностальгічні, пізнавані — і його треба одразу тролити. Має працювати велика машинерія людей, які можуть це розщепляти на атоми.

Сьогодні в нас насправді йде війна за Незалежність, яка триває з 2014 року. За справжню, не фіктивну. Не формальну, не театральну, а справжню Незалежність. Просто зараз ця фаза гепнула вже по всьому суспільству після 2022 року. Але повірте, якби не було в нас 2014-го року, то чи був би в нас такий опір в 2022-му, якби з 2014-го року люди не дозрівали до нього. Дозріла достатня кількість людей, щоб сказати росії ні!

Ми створили цей матеріал як учасник Мережі «Вікно Відновлення України». Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win.