Наприкінці минулого року Мін'юст бадьоро відрапортував, що в 2022-му українці реєстрували шлюб втричі частіше ніж розривали. Надихаюче, чи не так? Добре пам'ятаю свої відчуття перших днів війни, коли у стрічці новин серед нескінченного потоку інформації про вибухи, окупацію нових територій і союзну стурбованість, натикалася на фото молодят.
Навіть без традиційних білих суконь і звичної атрибутики, часто в пікселі, але таких щасливих, що це щастя, здавалося б, переливається через екран і відвішує дзвінкого ляпаса отому ординському зброду, який метою всього свого життя поставив знищення нашого. Але це нешановні сусіди роблять так сам халтурно як і все інше, тож українці вже більше року демонструють дива життєвості, хоч із поправкою на воєнний час: справляють весілля, народжують дітей, саджають сади, і… розлучаються.
Шлюб, як і будь який прояв життя, має свій перебіг і свій фінал. І деякі пари обирають завершити його ще до того, як "смерть розлучить їх".
За статистикою того ж Мін'юсту, темпи офіційних оформлень розлучень зменшилися в порівнянні з довоєнним роками, але соціологи скептично посміхаються — великі суспільні кризи тягнуть за собою міжособистісні, тож бум розлучень у нас з вами ще попереду.
І війна часто стає тією самою соломинкою, яка ламає спину верблюдові. Не сама по собі, а опосередковано, через процеси, які вона запускає.
Отже, давайте подивимося, з якими випробуваннями стикаються українські сім'ї, які будують стосунки в час війни. Це допоможе краще зрозуміти, чому пари зважуються на таке непросте рішення як розлучення.
Якщо вже геть чесно, то в багатьох пар, які зараз на грані розлучення, негаразди почалися ще до війни. Вона ж стала свого роду каталізатором, який спершу мов під лупою проявив сімейні негаразди, а потім прискорив процеси руйнації.
Нам тут, справді, не позаздриш. Більшість і так ледь не з останніх сил тримається, намагаючись втримати свої дашечки на місці, а якісні стосунки навіть у мирні часи потребують постійної праці. Не вистачає сил для того, щоб тримати себе в тонусі. За рік з гаком ми всі добряче втомилися. І з кожною новою поганою новиною, черговою трагедією нам треба все більше і більше сили для того, щоб привести себе до ладу і бути в більш-менш стабільному стані. А якісні стосунки передбачають постійне вкладання в них ресурсів. З цим якраз і туго: втома, хронічна тривога, фінансові труднощі та невпевненість в завтрішньому дні висмоктують нас, мов ті дементори. І подекуди на те, щоб вкладатися у стосунки, нам просто не вистачає внутрішніх сил.
Крім того, рідні люди часто є свого роду громовідводом, куди безпечно викинути свою накопичену агресію (а її зараз немало). Так і виходить: ми потроху назбируємо взаємні невдоволення, не маємо сил адекватно на них реагувати, втрачаємо близькість, в якийсь момент усвідомлюємо, що бути поряд неможливо, і люди обирають не боротися за шлюб.
Після того, як біля під' їзду впала, хоч і не розірвалася ракета, я пішла від чоловіка з яким жила лише з вдячності. Життя надто коротке, щоб бути з нелюбом.
Під час сильних емоційних потрясінь, а особливо при близькому контакті зі смертю, людина схильна переглядати свої цінності. На жаль, чи навпаки, на щастя, нові пріоритети у сформованій парі можуть іти всупереч цінностям партнера.
Чоловік став просто одержимим думкою про дитину, хоча ще до весілля я говорила йому, що не планую народжувати через проблеми зі здоров'ям. От і виходить, що йому важливо продовжувати рід, а мені — зберегти своє життя. Ходимо до психолога, бо вже на грані розлучення.
Розлука, особливо тривала, позбавляє пар цілої низки фундаментальних по своїй важливості речей: можливості тілесного контакту, що для багатьох є головною "мовою кохання", спільних ритуалів, які давали відчуття "ми сім'я", сексу врешті-решт.
Через тривалу дистанцію часто втрачається близькість, накопичуються взаємні претензії та образи, а теми для розмов зводяться до необхідного мінімуму. Нерідко чую історії, як люди у розлуці відчувають для себе неочікувану полегкість, бо бути нарізно для пари виявилось більш комфортно, ніж разом.
Я з дітьми в Німеччині вже рік. Ми дуже важко звикали і досі дуже хочемо додому. Але тут у мене нормальна робота, діти знайшли друзів. Чоловік дуже ображається, що ми не повертаємося, бо в Полтаві все спокійно. А мені жаль своїх зусиль. Вернемось уже після перемоги. Додому. Але не впевнена, що до чоловіка. Він каже, що втомився сам собі варити борщі, й ні слова про те, що скучив. Тобто додому він чекає не дружину, а кухарку і прибиральницю.
Довга розлука не лише породжує нові проблеми в парі, а і дуже підсвічує накопичені за роки шлюбу. Що з ними робити: пробувати вирішувати, чи "згорів сарай, гори і хата" у сфері відповідальності кожної пари.
Коли людина перебуває в абсолютно пекельних фронтових умовах, її психіка робить все можливе для того, щоб зберегти себе як систему. Близька присутність смерті та постійні потрясіння й справді можуть робити людину більш цинічною, грубою та скупою на прояв емоцій.
Важливо пам'ятати про колосальні відмінності в досвідах, які ми зараз переживаємо, і такі разючі зміни в рідній людині — це результат перенесених нею потрясінь і адаптації до них тіла і психіки, а не каприз.
Можу лише уявляти, як йому важко. Але як я втомилася! Постійно добираю слова, стараюся, а у відповідь грубощі, крики і нерви. Я не знаю, як жити далі. Відклала рішення до закінчення війни. А там — подивимось.
Наша психіка влаштовувала таким чином, що здатна "відходити", щойно потрапляє у сприятливі, психічно комфортні умови. Але враховуючи силу травмуючих подій, які переживають наші хлопці кожного божого дня, ідеальним рішенням була б робота зі спеціалістом. А вже потім більш рішучі дії на кшталт розлучення.
Ще момент: часто ми схильні ідеалізувати наших воїнів, а контакт із реальною людиною може стати більш неприємним, ніж власні фантазії.
Стрибки в гречку — це давня добра класика. Вони були до війни і, впевнена, будуть після. Війна ж в певній мірі "виправдовує" походи наліво. Скільки таких історій: поки вона з дітьми за кордоном, він тут по молодицях. Або ж навпаки, бо представниці прекрасної статі хоч і в меншій мірі, але теж схильні до урізноманітнення свого особистого життя.
Чоловік признався, що зраджує мені. Каже, що я сама винна, бо в Румунії вже дев'ятий місяць. А я не можу повернутися: в дитини неврологічний діагноз, і від звуків тривог і вибухів їй гіршає.
Ідучи на зраду, людина прагне поповнити свої власні дефіцити. Звісно, це певний сигнал про неблагополуччя в парі, але явно не найбільш підходящий інструмент для маніпуляцій. Особливо, якщо є бажання зберегти стосунки.
Дізнався, що жінка мене зраджує. Я переживав, що так може бути, бо вона завжди була темпераментною. Поговорили, вирішили, що вона повертається додому. Будемо пробувати латати стосунки.
Окрема історія — фронтові зради. При реальній загрозі життю в людини може вмикатися програма, яка буквально звучить так: "треба організувати побільше нащадків, доки ще живий".
Це глибинний фізіологічний інстинктивний механізм, який може штовхати на зраду. Ще в часи ДСВ було поняття "воєнно-польова дружина", коли люди зближалися на фоні спільно пережитих екстремальних подій. Це ще і про відчуття спорідненості: "Вона то точно мене розуміє, бо переживає схоже", пошук близькості та підтримки в обставинах, де це особливо потрібно. Дуже непроста тема для кожного учасника трикутника. І тут немає універсальних рішень: кожна пара обирає те чи інше рішення з огляду на свої почуття, принципи й обставини.
Задля справедливості і з особливим задоволенням маю сказати про те, що є пари, яких ця війна зробить міцнішими, які укріпляться у спільних цінностях, і ті, які в розлуці й очікувані дзвінка з "нуля" стануть ріднішими.
Але це не питання везіння — це скоріше результат того, що для окремо взятих двох, сім'я — це те, у що вони вирішили системно вкладати час, сили та енергію. Хай наші сім'ї будуть міцними, як оті штуки, з яких побудований Антонівський міст. Кохаймося. Все буде добре!
Подякуй авторам!
Сподобалась стаття? Mожеш подякувати авторам гривнею.
