Третя ранку. Вісімнадцяте травня. Діти та дорослі ще додивляються сни у своїх ліжках. На шухлядах стоять речі, які передавалися з покоління в покоління, у шафах речі. Тишу порушує стукіт у двері. Він останній, який почують у своїх оселях кримські татари. Після цього їм дадуть кілька хвилин на збори, скажуть брати найнеобхідніше та повезуть на станцію.
18 травня 1944 року кримські татари примусово покинули свою землю.
Тоді офіційною причиною виселення було зрадництво. Усіх кримських татар депортували за те, що вони співпрацювали з нацистами. А отже, автоматично перетворювалися на ворогів народу.
Історикиня Тамара Ткаченко зауважує, що існує міф, ніби депортація була порятунком для кримських татар. Начебто злочини кримських татар були настільки масштабними та викликали ненависть інших жителів Криму.
Якби Сталін вирішив переслідувати колаборантів за законом, то довелося б розстріляти всіх дорослих чоловіків і народ просто загинув би. Інша небезпека полягла в тому, що радянські бійці, повернувшись з фронту, масово почали б мстити кримським татарам за зраду. Але насправді колаборантів було не так багато. Великий відсоток кримських татар воював у лавах червоної армії і боровся проти нацистів. Більшість колаборантів загинула або ще раніше відправлена до ГУЛАГу.
Натомість після примусового виселення у наступні півтора року після депортації в Середній Азії загинули до 25% кримців. Це були жінки, діти та люди поважного віку. Тобто про те, щоб врятувати кримський народ, не йшлося від слова зовсім.
Насправді ідея про переселення кримських татар виникла у панівної верхівки значно раніше
22 квітня в доповідній записці на ім’я Лаврентія Берії кримських татар звинувачували в масовому дезертирстві з лав Червоної армії.
«Секретар Кримського обкому ВКП (б) В. Булатов свого часу наголошував, що переважна більшість кримськотатарського населення лояльно ставилася до радянської влади й після нацистської окупації півострова підтримувала партизанів. Багато кримськотатарських селищ було спалено загарбниками за надання притулку партизанам, зокрема, в с. Кози в січні 1942 р. було розстріляно більше 20-ти мешканців за допомогу червоноармійському десантові в ході невдалої Керченсько-Феодосійської десантної операції. А економічна політика, що проводилася окупантами в Криму й зводилася до вивезення якомога більшої кількості продовольства до Третього райху, спричинила масовий саботаж місцевого селянства. Навесні 1943 р. саме задля його подолання громади були замінені десятидвірками, що пояснювалося нацистською владою нібито прагненням «надати кожному селянинові землю».
11 травня 1944 року ухвалили цілком таємну постанову Державного комітету оборони «Про кримських татар». Саме у ній наводили аргументи, що кримські татари — колабораціоністи та зрадники, а саме тому підлягають депортації.
Неофіційною причиною депортації стало те, що просто по головному радянському курорту не мали ходити представники тих народів, які нагадували б своєю присутністю глибоку доросійську історію Криму.
Але повернімося у 18 травня 1944 року
Тоді кримські татари за 30 хвилин максимум (це якщо пощастить, бо багатьох виганяли з осель одразу) могли зібрати особисті речі: посуд, харчі, предмети побуту. Більшість надбаного за роки життя залишалося на півостворі.
Зі спогадів Г. Ібрагімової про виселення її родини:
«Нас виселили… 18 травня 1944 року. Виселення відбувалося дуже жорстоко. О третій годині ранку діти ще спали, увійшли солдати наказали, щоб ми за п’ять хвилин зібралися і вийшли з дому. Нам не дозволили взяти з собою ні речі, ні продукти… Стояв суцільний плач голодних дітей. Чоловік воював на фронті. Я була з трьома дітьми… З нашого села вивезли 30 сімей, з яких залишилося живими п’ять».
Тоді, під час головної хвилі, виселили близько 200 тисяч кримських татар, для перевезення яких використали 70 ешелонів.
До будинків заходили та говорили, що їх виселяють за зраду Батьківщини.
Історикиня Тамара Ткаченко ділиться спогадами про родича, що тоді служив у лавах червоної армії в Криму.
«Наш родич розповідав, що їм було наказано заходити в будинки та оголошувати рішення про виселення народів Криму. Наказували взяти найнеобхідніше. Збори мали відбуватися в присутності совєцьких солдат, які виводили кримців із будинків. Він говорив, що солдати поводили себе по-різному. Дехто не дозволяв нічого брати і відразу виганяв людей з будинків у чому були, дехто брав собі цінні речі. Дід зайшов у будинок, сказав що необхідно збиратися, бо їх переселяють. На все про все у них певний час і вийшов з оселі».
Основна фаза переселення була протягом неповних трьох діб, почавшись удосвіта 18 травня 1944 року і закінчившись о 16:00 20 травня.
Усього з Криму депортували 238 500 людей – майже все кримськотатарське населення.
Кримський татарин Евлія Абдураїмов згадував про депортацію:
«18 травня на світанку, коли ми ще спали, до нас постукали, я прокинувся. Дивлюся, стоять один офіцер та два солдати з автоматами. Батько почав збиратися, а офіцер сказав: «Збирайтеся всі». Потім він щось зачитав і додав: «Маєте ЗО хвилин, щоб зібратися, взяти з собою тільки найнеобхідніше». Машину пригнали прямо до наших дверей. До обіду вона вже була на станції Єді Кую, де нас усіх повантажили в «телячі» вагони. На вікнах був колючий дріт. Я дізнався від старших, що у вагон завантажили 92 людини.
Дорогою на якійсь станції місцеві жителі закидали нас камінням. Жодної медичної допомоги не було. У дорозі померла одна бабуся й наш молодший брат. На станції їх зняли з вагону, де поховали — не знаємо.
До станції Джума Самаркандської області їхали 28 діб. Після прибуття кілька діб ночували на вулиці. Потім нас відвели в колгосп ім. Орджонікідзе. Усіх помістили в хлів, замість постелі дали солому. Хто мав понад 12 років, працював на колгоспних полях. Від голоду в нашій родині померли три молодші брати й сестра. Троє чоловіків ходили хатами збирати трупи. Ліків не було жодних, харчувалися жмихом. Щоб потрапити в район, потрібно було взяти дозвіл у голови колгоспу. У 1946 р. я пішов до школи, де здобув освіту російською мовою. Тоді навіть не дозволяли розмовляти рідною мовою».
А що потім?
На місце виселених кримських татар до 1 грудня 1944 р. заселили 17 040 сімей етнічних росіян зі Ставропольського та Краснодарського країв, Ростовської, Курської й Тамбовської областей Російської федерації. Загальна кількість переселенців лише першої хвилі сягнула 65 тисяч осіб. Для них створили винятково сприятливі умови.
Ще до закінчення війни у колгоспи на півострів передали 200 нових тракторів (в умовах війни, коли значна частина артилерії Червоної армії пересувалася на кінській тязі), 18,8 тисячі голів великої рогатої худоби, 34 тисячі овець, 2 900 коней, яких відібрали в мешканців областей Півдня України.
30 червня 1945 року радянська влада скасувала автономію Кримської АРСР і приєднала Крим до Російської РФСР.
У 1948 році Москва визнала кримських татар довічними переселенцями. Тих, хто без дозволу НКВС виходив за межі свого спецпоселення, наприклад, щоб провідати родичів, наражалися на небезпеку 20-річного ув’язнення.
Все майно, що залишилося в Криму після татар, держава присвоїла собі.
Південні райони Криму, де раніше жили переважно кримські татари, спорожніли. Будинки лишилися без власників, а більшість худоби забрали сусіди, які не могли чути «голосіння» тварин.
На півострові перейменовували все – більшість міст, сіл, гір і річок, які мали кримськотатарські, грецькі чи німецькі назви, отримали нові, російські імена. Серед винятків Бахчисарай, Джанкой, Ішунь, Саки і Судак.
Совєтська влада знищувала татарські пам’ятники, спалювала рукописи та книжки кримськотатарською мовою. У мечетях відкривали кінотеатри й крамниці.
А ще влада зрівняла з землею всі мусульманські кладовища — надгробки використовувалися в будівництві доріг, будинків.
Південні райони Криму, де раніше жили переважно кримські татари, спорожніли. Люди, що заїхали на місця депортованих, не могли працювати в специфічному кліматі. Тому господарство регіону почало занепадати.
Не дивно, що знекровлений Крим приєднали до України.
А що ж трапилося з депортованими?
При переїзді загинули близько 8 тисяч людей, левову частку яких становили діти та люди поважного віку. Найпоширенішими причинами смерті були спрага і тиф.
Кримський краєзнавець А. Куркчі у своєму дослідженні зауважив, що в дорозі, а також протягом першої ж зими 1944–1945 рр. загинуло 45 % від усієї кількості депортованих: «Ніхто не вів обліку ні загиблим, ні похованим, тільки пам’ять старих людей ще утримує спогади про місця заслань кримських татар».
Відсутність житлових умов, брак харчування, непристосованість до нових кліматичних умов та поширення хвороб, стали причиною важких демографічних наслідків протягом перших років вигнання.
Чоловіків, що на момент депортації перебували на фронті, відправляли до трудармії після завершення бойових дій. Вони отримали змогу відшукати свої сім’ї лише у 1948–1953 рр.
До 1965 року татари мали статус так званих «спецпереселенців», а це означало багато заборон та обмеження їхніх прав і свобод.
Аж у 1989 році Верховна Рада Совєтського Союзу визнала депортацію незаконною, проте досі цей процес не визнано геноцидом.
asabalıq. ev. körüşmek.
У матеріалі використані праці Рустема Хаялі, Д. Кириченка, В. Головченка.
Подякуй автору!
Сподобалась стаття? Mожеш подякувати автору гривнею.
