Чорнобиль: світлини фотографа, що першим поїхав на АЕС після вибуху

26 квітня 1986 року вибухнув четвертий реактор у Чорнобилі. Люди, які там жили не підозрювали, що після евакуації уже не повернуться додому, пожежники, які гасили вогонь не думали, що жити їм лишилося недовго. Ми ж і досі відчуваємо на собі наслідки однієї з найбільших у світі техногенних катастроф.

Першим хто зазнимкував усе, що відбувалося в Чорнобилі після аварії був Ігор Костін. Він перебував у Чорнобилі від вибуху протягом наступних 13 днів. Два рази спускався на четвертий реактор, п’ять разів підіймався на дах третього, зазнав опромінення в п’ять допустимих доз.

Далі — уривки зі спогадів та інтерв’ю Ігоря Костіна.

Я проривався туди правдами та неправдами. Бо розумів, що про це має знати увесь світ. Якби я думав, що це буде мати такий резонанс, може б я в два рази більше зробити міг. Хтось мав це робити. Я робив.

Ніхто мене не пускав, але мене не можна було зупинити. Я їхав добровільно. Зробив близько 50 вильотів довкола блоку.

Перші враження були абсолютно незвичайними. Де я таке бачив? У кіно? Або у п’ятирічному віці, коли почалася війна? Безкінечні колони машин. У кузовах вантажівок корови, автобуси з людьми.

Я відзняв всі етапи ліквідації аварії та заховання четвертого блоку в саркофаг. Це був час напруженої роботи. У Чорнобилі я знімав, віз плівки до Києва, там обробляв матеріал, передавав до Москви й, зізнатися, навіть не усвідомлював своєї оперативності, коли побачив в «Таймі» і «Штерн» знімки, які зробив у цій безперервній гонитві з часом.

Відверто кажучи, я не зовсім уявляв собі, що нас очікує, ніколи не замислювався над тим, що таке рентген, опромінення. Страх прийшов пізніше. Беру три камери, необхідну кількість плівки, сідаю у вертоліт. Летимо. Ось і Чорнобильська атомна електростанція. Видно високу трубу, будівлі… Де четвертий блок? Попри гуркіт гвинтів, відчуваю гробову тишу внизу. Голос когось із членів екіпажу: «Триста п’ятдесят… двісті п’ятдесят… сто п’ятдесят…» Це ті самі рентгени, про які вже починають говорити в усьому світі. Втім, чому починають? Кажуть, щосили. Жахливі чутки західної преси: тисячі загиблих, братські могили, непередбачувані наслідки… Наша преса мовчить.

Підлога вертольота встелена свинцем. Ілюмінатори задраєно. З правого борту – розвал четвертого реактора. Страшна чорна паща. Голос пілота: «До реактора 50 метрів, 250 рентгенів». Чому вона така чорна, ця паща? Від кіптяви? Втім, тоді я думав не про це. Я гарячково знімав, відкривши ілюмінатор. Це була дурість. Через кілька хвилин камери, начинені електронікою, відмовили. Після посадки їх у мене відібрали. Дещо, правда, вдалося відмити. Але це було набагато пізніше. Після проявлення виявилося, що плівка засвічена. Засвічено майже все, за винятком частини кольорових негативів. Весь чорно-білий матеріал і кольорові діапозитиви радіація опрацювала до мене.

Знімав я у кілометрах тринадцяти від четвертого блоку. Фотографував і водіїв, і бензовози, і дозиметристів. Вони бачили і міряли те, що було невловимим і невідчутним. Хоча не таким уже й невідчутним. Я відчував, що повітря там незвичайне, з дивним металічним присмаком. І весь час першило в горлі.

Водій вантажівки, генерал армії, бетонщик, усі були одягнені однаково. Спілкувалися одне з одним на рівних. На кожному був распіртор. Стандартний распіратор був схожим на свиняче рило. Того страшного літа через спеку довкола рота та носа у людей з’являлися ледь не язви, бо распіратори не знімали годинами.

Довго я там не залишався, аби не набрати зайвих доз. Я приїздив на день-два, потім їхав у Київ. Знову повертався. Перший час доводилося ночувати де прийдеться.

Однак я поступово ставав у Чорнобилі своїм. Мене розподілили на ночівлю, давали необхідну інформацію. Фотографував я багато. В основному процес дезактивації: як спеціальні машини поливали будинки та вулиці розчином, які нагадували мильну воду. Робили це військові, яких на той час у Чорнобилі було багато.

Ті, кого призначили працювати у найбільш небезпечних зонах, були одягнені у власний одяг і єдиним захистом були свинцеві пластини, товщиною 2-4 мм та прості распіратори.

1 травня 1986 року святкували День солідарності трудящих, яке перетворилося на парад смертників. Люди не здогадувалися про радіацію та святкували і раділи життю. Влада налякано закривала очі на те, що відбулося.

Маски для обличчя широко використовувалися у селі Народичі, що знаходилося за 80 км від ЧАЕС. Тільки через 40 місяців після аварії влада вирішила частково евакуювати жителів області. У той час у забруднених радіацією селах народилося 190 деформованих дітей. 

Костін виявив цю дитину в спеціальній школі для покинутих дітей у Білорусі в 1988 році. Фото пізніше опублікували в білоруській пресі.. Пізніше його надрукували в німецькому журналі Stern. Дитина була усиновлена ​​британською родиною, перенесла кілька операцій і зараз живе відносно нормальним життям.

Село Копачі поховали у серпні 1987 року. Воно було розташоване за 7 км від Чорнобильського реактора, де була диспетчерська та зона дезактивації після катастрофи. Бульдозер копав велику траншею перед кожним будинком, перш ніж засипати будівлю, засипати її землею та вирівняти ґрунт. 

До аварії там проживало 1200 людей.

Грудень 1989 року: через три роки після вибуху на дереві в 30-кілометровій забороненій зоні навколо ядерного майданчика звисають незібрані забруднені яблука.

26 квітня 1986 рік. Вибух на ЧАЕС. 37 років тому.