«Деякі цивільні вважають військових неадекватними»: стереотипи, з якими стикаються ветерани
Повертаючись із гарячих точок на лікування чи реабілітацію, військові стикаються не лише з фізичними та ментальними проблемами, а й з неприйняттям суспільства та чують фрази по типу: «Та всі ви неадекватні…». Суспільство навішує негативні ярлики, навіть не намагаючись зрозуміти досвід тих, хто віддав за наш спокій своє здоров’я. Ветеран, підприємець та громадський діяч Тарас Лелюх поділився власним досвідом.
Як усе почалося
Моя служба почалася навесні 2014 року, коли я вступив до добровольчого формування, яке тоді стало батальйоном «Азов».
Півтора роки був на війні, з весни 2014 по листопад 2015. За цей час у мене абсолютно змінився світогляд. Я навчився цінувати справжню дружбу, людей за їх вчинками, а не словами. Побачив різницю між людьми, між способом життя, між тим, як вони поводяться в звичайному житті та в екстремальних ситуаціях.
Повернення у цивільний світ
Перші кілька місяців я пригинався, коли проходив під вікнами. Рухався від перешкоди до перешкоди. Йдучи містом, шукав укриття: «Ага, якщо що – я зараз бігом ривочок зроблю, там заляжу, звідти туди переповзу». Мене насторожувало, коли хтось дивно рухався чи ховав руки. Це автоматично викликало недовіру. Також почав робити запаси їжі, води, медикаментів. Для всіх спершу це було дивно, а з початком повномасштабки стало нормою.
Ставлення цивільних до військових: основні проблеми
Порівнюючи з АТО, зараз стало значно більше тих людей, які брали участь у справжніх бойових діях. Однак суспільство неправильно сприймає армію, адже бачить лише верхівку айсберга. Люди в мирних містах бачать тих військових, які ходять у мирних містах, а не тих, хто постійно воює або часто виїжджає на фронт.
Також велика проблема в тому, що дуже багато армійців люблять перед цивільними похизуватися тим, чого не було. Вигадують як там його 20 літаків бомбило, він 10 танків підбив і люди захоплюються: «О Боже, який ти герой!», а він міг там далі Полтави не виїжджати і служити у тиловій військовій частині.
Це теж накладає відбиток на ставлення цивільних до захисників України.
Ми попросили пана Тараса поділитися твердженнями, які він чув від цивільних та пояснити їх.
«Ми вас туди не посилали… »
Не знаю, скільки сотень разів мені казали, що не посилали воювати. Робили це держслужбовці: починаючи від міської адміністрації, закінчуючи РАЦСом. Часто чув це в маршрутках. Навіть якось в обласній лікарні, жінка сказала, що вона мене не посилала воювати і я вбиваю невинних діточок і братів наших.
Насправді я не збирався стати військовослужбовцем, просто побачив, що країну треба захищати і став на її захист. На мою думку, люди свою слабкість, бездіяльність і нерішучість, пояснюють тим, що «Ось це не моє, я до цього не причетний…» і шукають собі виправдання через агресію. Спочатку я злився та намагався щось доводити. Інколи звичайно, коли дуже доведуть – доводилося застосовувати силу, але намагався уникати цього. Треба вирішувати це на рівні держави, бо по одному нічого не зміниш.
«Усі військові контужені і неадекватні»
На жаль, дехто вважає, що надягнувши форму, отримує владу та може робити, що хоче, порушуючи і закони, і суспільні порядки. Насправді, це не так. Просто люди, які нічого в житті не досягли, котрих мобілізували і дали форму – вважають, що їх тепер бояться, бо вони у пікселі. На жаль, таке є, ще не наскільки часто, як могло б бути, але із цим треба жорстко боротися.
Бувають ситуації, коли хтось поводиться неправильно і всі мовчать. А людина, яка пройшла війну може прямо про це сказати. Бо не боїться. Тому що страх може вигорати. І тут страх перед якоюсь більшою групою людей, перед прокурором, поліцією чи чимось ще, просто перетворюється на ніщо, після того, що ти проходиш на війні. І через це деякі цивільні вважають військових неадекватними, конченими. Але не повинен чоловік боятися речей на які він може вплинути і на які повинен впливати. Суспільство цього просто ще не розуміє. Наприклад, якщо ти у мирному місті порушуєш норми моралі, і до тебе хтось виходить і пояснює – не треба агритися на цю людину. Бо, швидше за все, це не чорт-ухилянт, а людина, яка воювала і не боїться зробити зауваження.
Іноді, коли їде якась крута машина, всіх підрізає, водій нехтує всіма правилами, це закінчується ДТП або розборками. Просто суспільство звикло, що ті, в кого є певна посада або впливові батьки, можуть нехтувати нормами суспільної моралі та робити що хочуть. Але на швидкість польоту та кінетику боєприпаса не впливають ні батьки, ні кількість грошей. Зараз бійці повертаються після поранення і багато з них не буде терпіти те, що тут вважається нормою для мажорів. І це буде впливати на їх стан здоров’я та загальну кількість такого населення.
Ще є такі речі як несприйняття в суспільстві побратимства. Коли військові разом, вони одне одному допомагають. Коли хтось із побратимів має проблеми, ми збираємось і йдемо їх вирішувати. Деякі називають це бандитизмом, але це не так. На війні ми захищали і рятували одне одного, тому в цивільному житті ми все зробимо, для того, щоб у наших побратимів не було проблем, через якихось людей або обставини.
«Усі там алкоголіки чи наркомани»
На жаль, багато стереотипів виправдані, але про це бояться розмовляти. Не причетні до війська бояться сказати, щоб не наразитися на осуд з боку оточення, яке думає, що ми всі котитки і янголята.
Зараз, коли почалася масова примусова мобілізація в збройних силах, рівень людей знизився. Йдеться і про культурний, і про бойовий, і про морально-вольовий. Чесно кажу, що раніше такого не було, зараз більше військовослужбовців випиває або вживає наркотичні речовини. Але це людський фактор, серед цивільних теж є алкоголіки і наркомани.
Я неймовірно злюся, коли бачу нетверезого військового у формі, або п’яного цивільного, одягненого у піксель. Я на це реагую дуже жорстко. Якщо ти одягнув форму, ти не маєш права ходити п’яний.
Чи є якісь способи, які можуть допомогти суспільству краще розуміти ветеранів і уникати стереотипів?
На думку Тараса Лелюха існують способи, які можуть допомогти суспільству краще розуміти ветеранів та уникати стереотипів. Найнадійніший – коли війна прийде ближче.
«Тоді суспільство почне задумуватися. Доки є електрика, газ, теплі квартири і робота – люди не зрозуміють ніколи. Війна ще не закінчилась, навіть не пройшла найгарячішу фазу».
Кризовий психолог, дійсний член НПА та УПС, Юлія Третьяк розповіла, чому виникають стереотипи та як їх уникнути.
Цивільна людина не зможе пережити досвід того, хто перебував у бойових умовах, де бачив смерті, поранення, роботу з залишками тіл і відчував подих смерті поруч. Стереотипи виникають тому що суспільство намагається пояснити поведінку ветеранів, зрозуміти їх досвід, пояснити що і чому з ними відбувається.
Авжеж, поведінка та світогляд ветеранів відрізняється від поведінки цивільних. У людини, яка перебувала у бойових умовах змінюється система цінностей. Стереотипи виникають тому що потрібно пояснити поведінку ветеранів, після повернення та спроб адаптації у нове життя.
Стереотипи та вплив на адаптацію військових
Військові не довіряють цивільним, відчувають несправедливість. На думку ветеранів, цивільні ведуть своє життя і не знають, що відбувається на фронті: як гинуть люди і що вони змушені терпіти.
Стереотипи — це бар'єри, які розділяють цивільних та військових. Це посилює симптоми посттравматичного стресового розладу, який виникає після перебування в бойових умовах. Йдеться зокрема про агресію, ізоляцію, недовіру, відчуженість. Суспільство загалом розділене на тих, хто воює і тих, хто ні. Досвід теж впливає на це. Військовим іноді важко адаптуватися, адже після повернення потрібно навчитися жити іншим життям. Це довгий шлях, особливо, коли вони продовжують жити в умовах війни, отримувати інформацію про побратимів, які гинуть, думати про невизначеність попереду.
Коли зникнуть стереотипи?
На думку психолога, коли настане мир, військові повернуться кожен зі своїм досвідом, який потрібно буде «вбудувати» в нормальне цивільне життя. Для цього знадобиться час, психологічна допомога, розуміння та терпіння з боку соціуму. Тільки тоді, кожен з тих, хто вижив, зможе створити для себе простір та розмістити себе в новому житті.
