У 1927 році у родині харківського літератора та вчительки української мови народжується хлопчик. Коли він виростає — стає популярним у совєтській країні журналістом, письменником, кінорежисером. Він має іменитого родича — його дядько відомий літератор-фронтовик Вадим Собко, що мешкає в Москві. І здавалося б, хлопчик-юнак-чоловік міг жити щасливе совєтське життя. Але коли йому було уже за 40 — він почув розповідь свого дядька, яка перевернула все. Перевернула настільки, що після одного гучного розслідування він публічно відмовився від громадянства, опинився у в’язниці, а потім паралізованого, служителі совєтського режиму відправили чоловіка до лікарні, де він помер. Однак, навіть після смерті рідні не могли попрощатися з ним. Бо тіло таємно кремували, аби приховати сліди катувань.
Цим чоловіком був Гелій Снєгірьов.
«Це був красень — вікінг, високого зросту скандинаво-слов’янин, — описує письменника Гелія Снєгірьова його друг мистецтвознавець Вадим Скуратівський. — Блискучий гітарист, прекрасно співав і страшенно подобався жінкам. Запеклий автомобіліст і мотоцикліст. Розбив два автомобілі. Був дуже доброю людиною. Коли зустрічав тебе на вулиці, то перше, що запитував: “Обідав?” Він пив життя повними пригоршнями: любив рибалку, полювання, добре танцював, був класним томадою, гнав геніальну снєгирівку…».
Заборонений фільм та звільнення
Переломним моментом для кар’єри Снєгірьова став 1966 рік. Тоді йому було 39. Снєгірьов зробив документальний фільм про мітинг у Бабиному Яру до 25-річчя початку розстрілу євреїв нацистами.
Однак учасники, які зібралися на мітинг, окрім вшанування пам’яті жертв трагедії мали ще одну мету — вони хотіли висловити протест проти влади, яка планувала на місці розстрілів побудувати стадіон.
Письменники І. Дзюба, В. Некрасов, В. Войнович виступили проти. А Снєгірьов, за власною ініціативою зафільмував мітинг. Але наступного дня плівку вилучили кадебісти.
За зйомку його звільнили з посади головного редактора студії та понизили до рядового режисера. Знімати Гелію Івановичу вже не давали, але друкуватися він іще продовжував.
Обшуки у Віктора Некрасова. Початок кінця
А потім був обшук у друга Снєгірьова Віктора Некрасова, якому згодом вдалося емігрувати за кордон. Гелій прибіг тоді до товариша.
А вже пізніше чорні машини під’їхали і до оселі Гелія Снєгірьова.
«Гелій Івановіч, а ви нє возражаєтє, єслі ми і у вас сдєлаєм обиск?»
Гелій сказав робити, що хочуть, а сам ліг на диван і заснув. Дружина кидала колючі фрази. Але найбільше переполохалася 90-річна бабуся Марія.
«90-річна бабуся Гелія подумала, що прийшли через те, що у них гнали самогон, — згадує Вадим Скуратівський, — А Гелій гнав геніально — весь інтелігентний Київ знав так звану “снєгірьовку”. Бабуся сіла на скриню, де були пляшки з самогоном, так п’ять годин обшуку на ній і просиділа».
Нічого надто компрометуючого у квартирі Снєгірьова не знайшли. Однак невдовзі йому запропонували написати, що він публічно засуджує Віктора Некрасова, який вже емігрував з СРСР до Парижа.
Гелій відмовився. І почалося: його виключили з партії, Спілок письменників і кінематографістів та врешті звільнили з роботи. Навіть зі спілки рибалок виключили, щоб не мав права на зброю. А дружині «порадили» розлучитися з ним.
А потім була книга
Якось рідний дядько Снєгірьова — письменник Вадим Собко — розповів, що його сестра, матір Гелія, 1930-го була свідком обвинувачення у справі «Спілки визволення України», яку сфальсифікували радянські спецслужби, щоб кинути за ґрати українських науковців і літераторів дореволюційного покоління.
Від переживань матір Гелія захворіла й швидко «згоріла» у 36 років від раку. Про процес «СВУ» в той час годі було щось довідатися, та ще жили свідки. Снєгірьов почав їх розшукувати, перечитувати старі газети. А у 1975-го написав оповідання про «СВУ» — «Мамо моя, мамо… або Набої для розстрілу».
Ця книга побудована на фактах, свідченнях уцілілих очевидців і в’язнів переконливий доказ про геноцид українського народу, вчинений комуністами. Є там такі слова: «Під корінь із гілками знищувала радянська влада українську інтелігенцію».
Гелій передав цей твір на Захід, але до виїзду за кордон публікувати не наважувався (у письменника стрімко почав падати зір, й приятелі обіцяли влаштувати лікування у Франції). Однак Віктор Некрасов надрукував оповідання в закордонному російському журналі «Континент» ще до виїзду автора.
У передмові до книги Гелій, добре розуміючи, на що зважився, пише:
Гелія Снєгірьова почали викликати до міськкому й обкому партії. Довгі й виснажливі розмови. Вимога: письмово покаятися за антирадянські погляди, якщо ні — всій родині буде непереливки.
За Гелієм встановили цілодобове спостереження.
Публічна відмова від совєтського громадянства
Проте письменникові вдалося виїхати до Москви. Там він прагнув зустрітися з дисидентом, екс-генералом П. Григоренком, щоб домовитися про проведення пресконференції для іноземних журналістів стосовно безчинств радянської влади. І йомуце вдалося.
У присутності 20 журналістів Гелій звернувся до генсека ЦК КПРС Леоніда Брежнєва зі словами:
І, дочитавши заяву-маніфест, ефектно поклав у конверт, адресований Брежнєву, свій паспорт:
Це був перший і безпрецедентний випадок у Радянському Союзі.
Напевне, Снєгірьов розраховував, що після такого публічного звернення його видворять із СРСР. Про його вчинок із захопленням розказували всі західні радіостанції. Та влада йому не пробачила. Не допоміг навіть впливовий дядько.
Арешт Снєгірьова
19 вересня 1977 р. голова КДБ СРСР Юрій Андропов повідомив про рішення щодо арешту письменника і притягнення його до кримінальної відповідальності за ст. 62 КК УРСР (антирадянська агітація і пропаганда).
Уже перебуваючи під арештом Снєгірьов до 60-річчя великого жовтня оголосив сухе голодування. На дев’ятий день його почали насильно годувати через зонд, заламавши руки в кайданках «до хрускоту хребта». А після незрозумілих «заспокійливих» ліків та «серцевих» уколів, що робили тюремні медики, в нього погіршився фізичний стан, почався параліч нижньої частини тіла.
Під медичними тортурами Гелія Івановича, майже сліпого, примусили підписати лист із каяттям під назвою «Соромлюсь і засуджую», який надрукували в «Радянській Україні» та «Литературной газете».
Атлет із чудовою статурою, спортсмен,вродливий і дотепний чоловік, яким знали Снєгірьова близькі та друзі до арешту, із в’язниці самостійно вийти не зміг – його винесли на ношах. Останні місяці свого життя «на волі» він доживав у жахливих муках у Жовтневій лікарні. Гелій Іванович нестерпно страждав від того, що його могли вважати негідником і зрадником. У передсмертних записках він диктував дружині:
В останній місяць життя в палаті-камері, паралізований і під наглядом КДБ він пошепки надиктував свій тюремний щоденник старшому синові Вадимові. Ця остання сповідь була надрукована невдовзі по смерті Снєгірьова в паризькому «Континенті». І це до нестями розлютило КДБ. Навіть мертвий, він зумів дати їм ще одного ляпаса.
Снєгірьова не стало 28 грудня 1978 року. Він помер в 51 рік висохлим старим дідом. У довідці про смерть написали «рак». Родичів повідомили про смерть Гелія Івановича вже після кремації тіла.
«Коли Гелій став займатися, як тепер прийнято говорити, правозахисною діяльністю, я уже був на зоні. Іван Олексійович Світличний прийшов з побачення з дружиною та розказав, що серед київських десидентів, тоді уже певним чином повибитих, з’явився Гелій Снєгірьов. Ніхто, крім мене, цього прізвища не знав. Але мене новина, пам’ятаю, вразила… Просто він уже був сформованою людиною. Люди такого високого рівня інтелекту і такого життєвого досвіду ніколи не йдуть на амбразуру. Що стало рушієм для Гелія? Думаю, йому просто стало нічим дихати. Це нормальна реакція. І те, що Гелій виявився на неї здатним, доводить, що він, не дивлячись на весь жорстокий пресинг системи, залишався в глибині душі порядною людиною», — зі спогадів Семена Глузмана.
Книгу Гелія Снєгірьова «Набої для розстрілу» можна придбати тут.
Усі цитати перекладені українською мовою журналістами Сіль.Медіа.
Подякуй автору!
Сподобалась стаття? Mожеш подякувати автору гривнею.
