«Я маю тобі покаятися», говорить мені мама десь всередині нашої розмови, і я питаю, чи можу увімкнути диктофон. Вона не заперечує, моя мама зазвичай ні чому не заперечує і підтримує усе, що я роблю. Ми лежимо біля басейну в 40-градусну спеку і говоримо про життя.
Моя мама родом з Луганської області, приїхала у Полтаву і вивчилася на вчительку російської мови та літератури, працювала в області, вийшла заміж і з того часу живе тут. У нашому дому було кілька поличок забитих російськомовною літературою, методичками, які ми у 2022 році вивезли на макулатуру, а гроші перерахували на благодійний фонд. Мама не протестувала.
Мама дивиться «Відвал ніг» і любить Вову Дантеса. Мама колись перша з нас усіх прочитала «Гаррі Поттера», а зараз читає усе, що ми тягнемо в книгарень в дім.
Мама має рідного брата в росії і двох племінників. Мама не говорить з ними від початку вторгнення.
Мама була російськомовною більшу частину життя, любила свої студентські роки в радянському союзі і не знала про злочини радянського режиму.
Моя мама говорить зі мною біля басейна про життя. Сподіваюся, вам буде цікава ця розмова.
Мама: Ваня поступив у воєнне училище в Саратові, і вони приїздили до нас в гості з однокурсниками, я була в 9 класі. І я подумала: «Якшо я вийду заміж за воєнного, і ми кудись з ним переїдем, а я українську викладаю, мабуть треба переходить на російську». Ну ти чуєш?
Я: Тобто ти збиралась поступати на українську філологію?
Мама: Да, да, і я перейшла потім на російську олімпіаду. І по російській у мене все добре пішло, і вступила я на російське відділення в Полтаву. Тут мало було російськомовних, а я вся така руськая приїхала.
Я: А зараз же навпаки, дивись, Полтава, всі кажуть, шо ватне місто, всі російською говорять. Тобто ти приїхала в Полтаву в 70-х, місто було україномовне, а в 90-х уже місто російськомовне.
Мама: Я закінчила в 77-78 році десь. Я поїхала працювати в сільську школу, там російська ділилася (на підгрупи – авт.) як англійська, як французька. Руську вивчали з усієї сили. І я оце думаю, і чого я оце таке рішення прийняла, картаю себе за це.
Я: Ну знаєш, я от колись Сяргею кажу, шо зараз скину тобі пост мій про село. Почала шукати його в Інстаграмі і бачу, шо він написаний російською. Це той, шо я писала про Маньку в селі. А сама собі думаю:
«Блять, шо у мене в голові було в 2019 році, шо пост про українське село я написала російською. Це ж якийсь мисленнєвий процес був, я ж писала і українською, і російською, тобто я вибрала написать російською. Пачіму?»
Незрозуміло.
І кажу йому, шо думаю оце поперекладати усі свої старі тексти українською, важливі. А Сяргей каже:
«Ні, не перекладай, бо так ти зрадиш себе сьогоднішню, ти не бачитимеш того прогресу, який ти зробила, порівнюючи себе у 2019 і зараз. Ти знеціниш увесь той шлях, який ти пройшла».
І я за цю думку тримаюся. Так, ми були отакі, русифіковані. Але те, шо ми зараз робимо семимильними кроками. І навіть мій друг Метью з США мене питав про це, і я йому кажу, шо в мене мама викладачка російської мови. Йому так цікаво, як ти себе в українському контексті почуваєш. А я кажу, що ти перевіряла у мене українською твори в школі без проблем, і коли почала працювати в садочку дитячому, то не казала «ой, я не буду учить етат ваш укрАинский», а проводила усі заняття українською.
Мама: Так я всі дитячі свята проводила, бо моя напарниця не говорила українською. Але це уже через багато років. А коли я ще в селі працювала, мабуть 2 роки пройшло, і в серпні була традиційна конференція вчителів, ми в Зіньків приїжджали, для нас це свято було. І я приїжджаю на цю нараду, а мені один говорить «о, ти вже по-нашому говориш».
Ну шо цікаво, українською я говорила нормально. Але оце, наприклад, я батьківські збори починала, говорю-говорю українською, але тільки десь пішов збій по сценарію, якась експресія, я починаю хвилюватися, і переключалася на російську. Я навіть цього не помічала. А зараз я ось помічаю, шо коли наприклад з собакою говорю, з кішками, бац, шось по-російськи їм сказала, тут же перекладаю їм українською.
Я: Ну це правда, я за собою це теж помічаю, я ж говорю українською, ну або суржиком. Але коли я рахую шось вголос, наприклад якісь рядки в табличці Ексель, я рахую їх російською, і я на цьому себе ловлю, і зусиллям волі починаю перевчати. Це єдине в чому я ще себе ловлю, де я несвідомо переходжу на російську. Я вже не думаю російською. Я вже не переходжу на російську, коли до мене говорять російською. Бо раніше це було автоматично, я віддзеркалювала, якою мовою людина до мене говорила, на ту я і переходила.
Мама: Але ж це було правилом гарного тону говорити з людиною тією мовою, якою вона до тебе говорить.
Я: А чого людина до тебе не говорить тією мовою, якою ти до неї говориш?
Мама: Ну отож, хто зна. А я рахую уже українською. Бо я як з собакою гуляю, то рахую час, наприклад двічі до 120 — це в одній руці я тримаю повідок, і так само потім в іншій.
Я: А в тебе нема годинника?
Мама: Та є в мене годинник, але це ж треба через кожні 5 хвилин доставати мобілку, а то я собі рахую і я вже знаю. Хронометр у мене такий. То я вже кажу «одинадцять, дванадцять, тринадцять, чотирнадцять».
Я: Ну у мене із чисто російськомовних залишився лише тренер по танцям, але я на ньому натренувалася не переходити на російську, бо мені дуже важко було, коли він говорить російською, а мені не віддзеркалювати. По-перше, вся ж термінологія, якою нас вчили, російською. По-друге, я ж сама раніше проводила заняття танцювальні російською. Тому я докладала зусиль. А зараз уже нормально, і навіть він (тренер) іноді переходить зі мною на українську окремими фразами.
А зараз я ще почала ходити в Києві в студію танцювальну, і там тренер українською говорить, і так класно. Не так, як раніше, ти приходиш на майстер-клас, і всі проводять російською, один тільки Ярослав Кайнар українською проводив, і воно відчувалося як шось вау. А зараз це не відчуваєтся як вау, а як норма.
Мама: Так а я ось дивилася «Відвал ніг», Марк Куцевалов, одесит, і він українською говорить. І брали вони інтерв’ю у чоловіка, який інклюзивний пляж зробив. І говорить цей чоловік: «Я говорю то українською, то російською, ви
мене вибачте». А вони йому кажуть, шо говори, як тобі краще. І він переходить на російську, а я розумію, шо це я отак само, коли в мене екстремальна ситуація. А ось дивись Дантес, українською як говорить. Я дивилась з ним «Я люблю Україну», наскільки він розумний, толерантний, вихований.
Мама: Ми колись стояли чекали в черзі, і жінка увімкнула шось на телефоні російською, а мене аж тіліпає. Тато в нас теж інколи включає шось російською, а я йому кажу: «Зроби так, шоб я його не чула, бо мені тошнить від російської».
Я: І от скажи, нашо батько це робить, чого він слухає російське, шо він хоче там почути.
Мама: Ну він каже, шо вони там і українською, і російською. Але я навіть там, де оце коти…
Я: Які коти?
Мама: Ну про котиків в Ютубі дивлюся, і є з озвучкою. То там де російська озвучка, я не можу це чути. Я єдине прослухала російською, це як вибирати часник. Але там дядько якось так говорив, мені не противно було.
Я: Ага, я чистила телефон і побачила відео, де ми знімали ролик, і говорим за кадром російською, і я чую себе і в мене аж рвотний рефлекст, і думаю: «Я не хочу це більше чути, видаляю це відео нафіг». Фу, звучить, наче ти гівно в роті держиш.
Мама: А особливо, як починають говорити оцією редукованою російською, мене аж верне.
Я: І от теж скажи, це ж ми навіть не були в окупації, ні фільтрацію не проходили, це просто ми живем в умовно безпечному місті. А прикинь, як людям, які були в полоні. Ось наприклад Гліб Стрижко, може ти знаєш про нього, він сам з Полтави, ветеран.
Мама: Ага, бачила з ним інтерв’ю.
Я: І от він каже, шо для нього російська мова – це небезпека, бо він її чув в полоні, включали пісні всякі російські, і коли лежиш прикутий до ліжка, нічого не бачиш, вони можуть шо завгодно з тобою зробить. І зараз, коли він чує російську, все зжимається. І я його розумію. Уяви, це ж як асоціація спрацьовує. А людям не доходить, і як не знаю, що треба зробить, щоб дійшло. Не можна казати, шо всіх треба в окупацію, не хочеться людям такого бажати, та я і не впевнена, шо це поправить їх.
Мама: Не поправить, я ось бачила уривок відео, де якась бабка каже, шо «я люблю расійскіє пєсні», а потім кажуть, шо вона із Хмельницької області.
Я: Ну того шо росія спеціально заселяла русню. А чого у Львові російськомовних багато? Це ж стандартна практика, як вони робили в Криму, як вони робили в Донецькій і Луганській областях. Ось у мене дівчинка є на навчанні, то в неї дідусь і бабуся жили на Сході України і не говорили російською, це україномовний регіон був.
Мама: Я читала якусь із книжок про оці російські завоювання, як вони тільки шось завоюють – і туди росіян, і туди росіян, і переселяють. Крим заселили. Я про киримли взагалі не можу читати, отам Тетяна купляла книгу «Інжир», і там деякі історії, просто жах. І це, ти ж розумієш, не 30-ті роки, думаєш, наче далеченько. А це ось 1964 рік (мова іде про 1944 рік, переплутала – авт.), вони отаке робили, виселяли пачками.
Я: А уяви, пішли кримські татари воювати проти фашистів в Червоній армії, вертаються додому, а їй родичів вивезли в Узбекистан. Він вернувся героєм, а його вигнали з його дому.
Висновків не робитиму. Сподіваюся, ти, любий читачу, їх зробив сам.
Редакція не несе відповідальності за блогерські тексти. Усі цитати та мова збережені дослівно.
Подякуй автору!
Сподобалась стаття? Mожеш подякувати автору гривнею.
