Як Україна йшла до Незалежності

24 серпня Україна святкує 33-тю річницю з проголошення Незалежності. Її виборювали, плекали та відстоювали роками покоління українців. Незалежності передували десятки подій, без яких наше сьогодні було б неможливим. Розповідаємо про 80-ті роки, що стали крахом для совєтського союзу та початком розбудови вільної незалежної України.

На початку 1980-х років совєтська влада переслідувала дисидентів. Вони діяли переважно підпільно. Дисиденти випускали самвидав, проводили демонстрації, що підривали авторитет совєтів. Також активісти підносили питання національної ідентичності українців, що сприяло Незалежності.

І якщо на волі дисидентство було мало помітним, то в таборах українські політв’язні чинили опір совєтській владі (голодування, страйки, заяви про відмову від громадянства).

Одним із найпомітніших українських дисидентів був В’ячеслав Чорновіл. Його кілька разів засудили на заслання, проте він продовжував боротьбу. У в’язниці він написав брошуру про боротьбу за статус політв’язня в таборах, тримав 120-денне голодування та звинувачував совєтську владу у фальсифікації.

«Дай Боже нам любити Україну понад усе сьогодні — маючи, щоб не довелося гірко любити її, втративши. Настав час великого вибору — або єдність і перемога та шлях до світла, або поразка, ганьба і знову довга дорога до волі», — розповідав Чорновіл. 

Чорновіл мав вплив не тільки в Україні, а й за кордоном. Він збирав інформацію про порушення прав людини в срср і закликав міжнародну спільноту звернути увагу на становище дисидентів. 

У 1980-х роках ухвалили реформи, які історики пов’язують з початком краху срср. Перебудова повинна була модернізувати економіку, а призвела до кризи. Зокрема, в Україні виник гострий дефіцит товарів, зросли ціни та знизився рівень життя. 

Реформа Гласності сприяла значному розширенню свободи слова. Народ почав обережно обговорювати питання української мови, культури та історії, що раніше було табу. Українці дискутували про Голодомор, тисячоліття християнства та боротьбу за Незалежність. 

26 квітня 1986 року вибухнув реактор на Чорнобильській атомній електростанції. Величезний рівень радіації, більший ніж той, що утворився через бомбардування Хіросіми, покрив не тільки Україну, а й поширився на Білорусь, Польщу, країни Скандинавії. 

Совєтська влада намагалась приховати масштаби катастрофи. Інформація про аварію з’явилась тільки через кілька днів після вибуху, а про її наслідки брехали. Пізніше з’ясувалось, що катастрофа, сталася через халатність спеціалістів та хибну конструкцію реактора.

Наслідки катастрофи мали не тільки екологічний, але й політичний вплив. Недовіра до совєтської влади зросла. Суспільство почало усвідомлювати, що вона не може забезпечити безпеку і добробут. Трагедія сприяла протестам, національним рухам і прагненню людей до автономії. 

Тодішній міністр вищої освіти урср Фоменко представив звіт про стан української мови в школах. За його даними, в Україні існували 15 тисяч українськомовних шкіл та 4500 російськомовних. Проте у другій навчалися більш ніж половина українських дітей. Так, у 1987 році з 300 тисяч київських учнів українською мовою навчалися лише 70 тисяч. 

Відомі українські письменники виступили проти витіснення української мови та нав’язування російської в школах. Серед них Олесь Гончар, Дмитро Павличко, Іван Драч і Сергій Плачинда, а Спілка письменників утворила комісію для зв’язку з освітніми закладами.

У 1987 році почалась реабілітація жертв сталінських репресій. Тоді переглянули справи багатьох політичних в’язнів, сотні тисяч людей реабілітували посмертно. Процес помилування пов’язаний зі зростанням міжнародного тиску на срср у сфері прав людини. 

Реабілітація не обмежувалася лише 1930-ми роками. Так, із в’язниць звільнили дисидентів, а також учасників національно-визвольного руху. Серед них були: В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Іван Дзюба, Мирослав Маринович та інші.

Українські дисиденти, що повернулися з таборів та заслання, активно зайнялися політичною діяльністю. Вони створювали партії, частина з них була обрана до парламенту, відроджували незалежну Україну.

Провідну роль у формуванні Незалежності відіграли заснована колишніми політв’язнями Українська Гельсінська спілка й Народний рух України. Вони почали активно виступати за відновлення вільної держави, захист національної культури та ідентичності. Українські рухи об’єднували навколо своїх ідей чимало людей. 

На сході України проти совєтської влади протестували робітничий і страйковий шахтарський рухи, які від економічних вимог швидко еволюціонували до підтримки ідеї суверенітету й державної незалежності.

Одна з перших масових акцій Народного Руху України — це ланцюг єдності. 21 січня 1990 року мільйони людей взялися за руки, з’єднавши Івано-Франківськ і Київ. 

Довжина живого ланцюга перевищувала 770 км. У той же день українці зібрались біля пам’ятника Тарасові Шевченку у Харкові та вишикувались у ланцюг вздовж вулиці Сумської.

«Українська хвиля» трималася понад годину. У великих містах люди не поміщалися в ланцюг, а між деякими містами й селами відстань між учасниками акції була до 50 м.

Живий ланцюг став одним зі свідчень, що Україна подолала страх перед комуністичним режимом і готова виступити проти нав’язаної політики.

У 1990 році українські студенти оголосили голодування на Майдані. Вони вийшли проти підписання нової союзної угоди. Вимагали розпуск Верховної Ради та проведення нових виборів. Також серед вимог були: націоналізація майна комсомолу і компартії та служба українських призовників на території України. 

Голодування тривало 16 днів. Центр Києва на два тижні став епіцентром політичних мітингів та дискусій. Загалом в акції взяли участь біля півтори сотні студентів.

Кілька нардепів на підтримку студентів оголосили голодування в сесійній залі. А Олесь Гончар опісля відмови частини Верховної Ради підтримати студентів, відмовився від свого партійного квитка. 

15 жовтня студенти оголосили загальний страйк та почали захоплювати приміщення університетів. У той час на Майдані зібралося близько ста тисяч робітників, студентів, простих людей. Студенти прорвали міліцейський кордон біля Верховної Ради та організували на площі перед нею ще одне наметове містечко.

Через два дні депутати ухвалили постанову «Про розгляд вимог студентів, які проводять голодування в м. Києві з 2 жовтня 1990 року». Формально вимоги протестувальників прийняли, проте Верховну Раду не розпустили. 

Навесні 1990 року відбулися перші в срср демократичні вибори до Верховної Ради Української РСР.

Комуністична партія намагалась нав’язати своєрідні партійні списки, зарезервувавши собі половину місць у Парламенті для громадських організацій. Проте уперше депутатів не призначили за вказівкою москви. Кожен з них, незалежно від політичних уподобань, особисто боровся і був обраний громадянами — виборцями свого округу.

У виборах взяли участь 31 мільйон українців, а склад Парламенту оновився на 90 %. Майже чверть мандатів отримала проукраїнська опозиція (111 з 442 місць). 

Основою опозиції став Демократичний блок, депутатів якого на виборах підтримували Народний рух України, Українська Гельсінська спілка, робітничі та шахтарські страйкові комітети Донбасу та інші націоналістичні рухи. Блок отримав перемогу у п’яти областях: Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Волинській та Київській. 

Нова Верховна Рада послідовно рухалася до проголошення суверенітету й державної незалежності України.

Спочатку комуністи подали до Верховної Ради свою версію Декларації про державний суверенітет. Проте члени опозиції подали власні проєкти Декларації, які за змістом були більш державницькими, аж до вимоги негайного проголошення повної державної незалежності України. 

Два місяці депутати розглядали усі пропозиції й 16 липня 1990 року проголосували за єдину Декларацію про державний суверенітет. Цим документом проголосили суверенітет України як «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах».

Проголошувалося, що Україна має своє громадянство, непорушні кордони, власну армію, економіку, самостійність у розв’язанні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації.

Також Україна проголосила намір стати нейтральною державою, яка не братиме участь у військових блоках і зобов’язується дотримуватися трьох неядерних принципів: не застосовувати, не виробляти й не набувати ядерної зброї. Раніше ми розповідали, як це рішення вплинуло на становлення української армії. 

23 серпня 1991 року — народні депутати внесли синьо-жовтий український прапор у сесійний зал Верховної Ради.

24 серпня 1991 року Верховна Рада прийняла Акт проголошення Незалежності України.

Після 24 серпня 1991 року одразу почалась агітація про переваги власної держави. Напередодні референдуму на розвиток подій в країні вплинула українська інтелігенція.

«Люди! Ось ви в неділю підете до виборчих дільниць, але не думайте, що це ваші кроки. Це вже хода історії!», — говорила Ліна Костенко.

У 1991 році москва намагалась нав’язати Україні договір та фактично перезапустити союз. Представники інтелігенції організували компанію проти союзного договору — це були тисячі мітингів, мільйони листівок, концерти, агітація від квартири до квартири. Активно запрацювали як державні преса і телебачення, так і опозиційний самвидав. 

1 грудня 1991 року 21 мільйон 804 тисячі 71 українець (90,3%) висловився за право України бути вільною. Всеукраїнський референдум наділив Акт проголошення незалежності України юридичною силою. На політичній карті світу з’явилася самостійна держава – Україна. Наступного дня незалежність України визнали Польща і Канада, 4 грудня – Литва і Латвія. А за ними й усі інші країни світу.

Одночасно з референдумом 1 грудня відбулися перші в історії незалежної Української держави вибори президента України. Главою держави обрали Леоніда Кравчука (61,59 відсотка голосів). Другий результат на виборах президента здобув В’ячеслав Чорновіл (23,27%).