«Вони прийшли за мною»: як працюють катівні на окупованих територіях

Уявіть, що до вас додому вночі приходять десять озброєних чоловіків в масках. Вам погрожують, одягають на голову мішок, вʼяжуть руки та відвозять у невідомому напрямку.

Саме так поводяться з українцями росіяни на окупованих територіях. Жителів ТОТ змушують проходити через катівні та фільтраційні табори, розділяють сімʼї, погрожують побоями, вбивством та ґвалтуванням. Розповідаємо, як працює система катівень на окупованих територіях та чому світ так довго реагує на воєнні злочини.

«Ми були впевнені, що це ненадовго, нас звільнять і все буде як раніше». Історія Вікторії Щербак та її сімʼї.

24 лютого 2022 року Вікторія Щербак з Балаклії пішла на роботу до школи. Був наказ роздати учителям трудові книги та відправити додому:

«Я пішла у військкомат, щоб запропонувати свою допомогу, що треба те й буду робити: їсти варити, допомагати, друкувати, я швидко вчусь. Але призивали тільки воїнів АТО та військовозобов’язаних, сказали: “будь ласка, йдіть додому, якщо потрібно ми подзвонимо”».

Вікторія згадує, що другого березня росіяни увійшли до Балаклії. У той час її викликали до школи прибирати після обстрілів. У школі були вибиті віконні рами, потрощені меблі та замерзлі квіти:

«Ми їхали в школу та побачили, що в місто входять російські танки. Нам довелося перечекати, заїхати в провулок і заховатися. Одна з учительок хотіла кинутися на танки, щоб не пустити їх у місто. Це було дуже страшно. У той час, коли колона танків в’їжджала у місто, ми прибирали». 

Вікторія не хотіла покидати рідну Балаклію, тому переїхала з родиною до передмістя. Вони постійно чули постріли та вибухи, проте були впевнені, що українські війська скоро звільнять місто.

«У кожної родини була якась своя історія, можна нескінченно писати про це книжки. В однієї з моїх колег у той день помер чоловік, і вона боялася до нього піти, бо боялася росіян». 

Вікторія розповіла, що спочатку окупанти поводилися ввічливо, проте пізніше почалося полювання на людей. Восьмого травня росіяни закрили місто та почали глушити зв’язок. Ніхто з чоловіків не міг виїхати, а жінки з дітьми не могли пройти до переправи через обстріли. 

Тоді почалися перші арешти. Військова поліція обходила населення, перевіряла документи, проводила зачистки, заарештовувала тих, на кого були доноси, або хто був у чорних списках. Окупанти призначали «смотрящих» за кожною вулицею, які ввели перепис:

«Я розуміла, що треба виїжджати, знайомі були заарештовані, в основному чоловіки. Ті, хто повертався були дуже побиті, з переломами, їм було важко. Я спілкувалася з одним знайомим хлопцем, він жив біля лісу. У них заарештували всю родину: і батька, і дружину, і сина — били всіх. Його катували електрикою по чоловічих статевих органах. Вимагали, щоб він зізнався, що навідник. Він в усьому зізнався, сказав все, що треба і його випустили. Його зламали, молодий хлопець, а виглядав, як старець».

Вікторія згадує, що окупанти з автоматами почали змушувати жителів Балаклії виходити на роботу. Одна із колаборанток теж пропонувала їй повернутися до школи та викладати вже не англійську, а російську мову.

«За цей час, що ми жили в окупації — навчилися мовчати, знали, що не можна ні з ким щиро розмовляти. Тільки усміхатися та кивати, бо ти не знав, хто ворог. Одна з моїх подруг сама пішла в адміністрацію і попросилася, щоб її призначили директором школи. Хіба я могла подумати, що вчителька української мови може бути за росіян?».

«Опа, думаю все, приїхали вони прийшли за мною»

Із Балаклії росіяни випускали жінок і дітей лише один раз на тиждень щопонеділка. Вікторія з донькою теж планували евакуюватися, проте не встигли:

«Я знала, що вони за мною прийшли, один головний запитав: “Щербак Вікторія Васільєвна?” Опа, думаю, все приїхали. Напередодні я почистила телефон, бо дещо знімала та висилала знайомим із ЗСУ, коли був зв’язок. Я все вичистила з телефону, але не донька, це ж підліток. Вони зайшли й забрали наші телефони та документи. У доньки знайшли переписку, де вона писала щось проти путіна та росіян і плюс в неї були всі наші українські телеграм-канали».

Вікторія встигла перевдягнутись у спортивний костюм, взяти воду, ліки та їжу. Жінка згадує, що у той час багато жителів Балаклії мали тривожну валізку, бо не знали чого їм очікувати наступного дня. Після обшуку Вікторію, її доньку та чоловіка вивели на вулицю, забрали всі ключі та документи, одягли мішки на голову та повезли:

«Я запитувала їх, ви розумієте, що ви робите? Їх було п’ятеро у балаклавах, озброєні, сильні такі хлопці. Я інвалід третьої групи, це дитина сирота, хотіла пояснити, що вони помиляються. Вони говорили: “Нє нравітся нам ваша сємєйка”».

Спочатку вчительку та її родину посадили у типографію, де злочинна поліція тримала затриманих у клітках. Окрім Вікторії, її чоловіка та доньки у клітці була 50-річна жінка:

«Ми сиділи кілька годин, бачили чоловіка побитого до крові, якого привели з допиту. Віка плакала (донька — авт.), сусідка плакала, я не плакала, бо була впевнена, що нас випустять. У мене такий склад характеру: я безсмертна, чим гірше, тим я спокійніша. Тому я почала кричати: “Ми хочемо пити! Ми хочемо до туалету! Тут дитина! Дивлюсь — там пляшка з сечею стоїть, думаю, що нам робити? Нас послухав днровець, відвів до туалету».

Через чотири години після затримання Вікторії та її родині наказали збиратися. Проте замість того, щоб відпустити сім’ю, окупанти перемістили їх до в’язниці:

«Нас завели у мішках, я не бачила, де чоловік, постійно трималась за Віку, я думала нас всіх ведуть в одне місце, виявилося, що жінок відокремили і чоловіка я більше не бачила».

Після того, як із жінок зняли мішки, вони побачили напівпідвальне приміщення на двох осіб з туалетом та вузькими дерев’яними лежаками без білизни, поруч було брудне ганчір’я:

«У тій камері ще сиділа жінка, і нас трьох посадили (Вікторію, доньку та сусідку з попередньої в’язниці), виходило по дві людини на один ліжачок, якщо не хочеш лишитись на підлозі. Ми з донькою розмістились на одному ліжаку, у мене був рюкзак та вонюче ганчір’я, яке ми клали під голову».

Вікторія пам’ятає, що під час арешту було дуже холодно, проте у підвальному приміщенні, де було четверо жінок, стало дуже спекотно, не було чим дихати, а поруч стояв брудний туалет:

«Світла не було, води не було і туалет був в камері, багато поколінь, засуджених до нас, ходили в цей туалет. Сморід такий стояв, що можна було різати повітря, кисню взагалі не було, вікна не відкривалися, була діра у дверях, і я стояла носом туди і ловила повітря. Ми просили інколи днрцівців, щоб нам відкривали двері в коридор, щоб заходило повітря».

«Я за три дні втратила п’ять кілограм, оце гарна була дієта»

Окупанти давали затриманим по одній на двох людей порції холодної сухої гречаної каші і пляшку води на добу.

«Було дуже спекотно, ми в теплих спортивних костюмах, не було у що перевдягнутися. Віка (донька) була у светрі з вишиванкою і боялася роздягнутися. Вони постійно приходили на нас дивитись, п’яними натовпами ходили та дивилися на жінок. Звісно, хай буде в светрі та з косами, без розплетеного волосся, щоб її вберегти. Вони обдивлялися з ніг до голови. Один фсбшник слідчий приходив до нас вночі в білих трусах, вів душевні розмови, розповідав, що росія не ворог».

У суботу вночі до тісної камери привели ще одну дівчину. Вікторія впізнали її за голосом, це була 22-річна Настя, у якої вона колись викладала англійську:

«Її трусило, її били, вона була на підлозі, бо їй нікуди було діватись, я їй постелила ганчір’я і вона лягла на бруд. Вона постійно плакала, виявилось, що її вже допитали і вона в усьому зізналась. Настя була навідницею і не встигла знищити всю інформацію в телефоні, все знайшли. І кожну ніч її викликали, били, роздягали наголо, у рот запихали автомат, по всякому знущались. Вона не говорила про зґвалтування, але коли її зранку кидали на підлогу, вона була, як не жива».

Вікторія розуміла, що їх з донькою теж почнуть викликати на допит, тому давала Віці настанови:

«Нікого не називати, жодного прізвища, що не питають, кажи не знаю, забула і плач, тремти уся».

«Її забрали, а я розплакалася перший раз за весь час»

У неділю Вікторію та її доньку викликали на допит. Жінка говорила окупантам, що дитина неповнолітня та її не можна допитувати без присутності батьків, проте її не слухали:

«Мені сказали: “Закрийся, прощайтесь”. Я її обійняла, сказала: “Віка нічого не бійся та роби так, як я тебе вчила”. Доньку забрали, а я розплакалася перший раз за весь час. Її не було десь хвилин 20, коли привели, вона встигла сказати: “Мама я їм нічого не сказала, будьте обережні, вони знімають все на камеру”. Мене вивели, одягнули на голову мішок».

Вікторію привели у кімнату, де було троє працівників фсб, кожний з них мав свою роль. Перший тримав папку з документами, другий — знімав усе на камеру та спостерігав за реакціями, а третій мав поблизу биту та займався фізичною стороною допиту:

«Спочатку вступив перший, почав говорити: “Ви ж все розумієте і збираєтеся на нас працювати”, я кажу: “Не знаю, ми взагалі-то збираємось виїжджати”. Він став агітувати за росію: “Ви ж родом з ссср, ми с вамі одной крові, наши отци воєвалі вмєстє”. Хвилин 15 по вухах їздив, а я мовчу. Він питав, чого ми так погано до них налаштовані, чому моя донька називає їх свинособаками. Я кажу: “Я вас так не називаю, а в голові: “тільки підарас#ми”. Проте відповідала дуже обережно, хотіла щоб нас відпустили».

Окупанти тиснули на Вікторію змушували працювати вчителькою на режим, проте вона не погоджувалася на співпрацю, запевняла їх, що давно вийшла на пенсію та має проблеми зі здоров’ям:

«Вони бачили, як я дурочку включаю та почали погрожувати: “Ви навєрноє нє понялі што вас єщє нє началі допрашивать, хотітє ми покажем відєо допроса”. Я зрозуміла, що почався інший етап, у мене почали терпнути руки. І коли він сказав: “а хочете я покажу как ми вашу дочь будєм насілувать у вас на глазах?”. Я вже не витримала і втратила свідомість».

Через пережитий стрес у Вікторії розпізнали передінфарктний стан, їй заборонили рухатись та поклали до лікарні разом з донькою. Пізніше жінка почала постійно приходити до в’язниці та боротися за звільнення чоловіка:

«Коли він зайшов на подвір’я я його не впізнала. Дивлюсь якийсь старий зайшов, ледве тягне ноги, худий брудний, без зубів, якийсь бомж. А то був мій чоловік. Я його не впізнала».

Тактика знищення, а не імпровізований садизм

З 2022 року центр ZMINA фіксує, документує та шукає інформацію щодо катувань та жорстокого поводження під час війни.

«2022 року після звільнення Харківщини, потім Херсонщини, ми почали їздити в польові місії у деокуповані населені пункти, спілкувалися з людьми, яких росіяни утримували в катівнях, відвідували ці місця», — розповіла Єлизавета Сокуренко, керівниця напряму документування воєнних злочинів.

За дослідженнями Центру ZMINA, в усіх регіонах України, які перебували в окупації, факти катування мають спільні риси. Тактика рф відрізнялась у Сумській, Київській та Чернігівській областях. Через нетривалу окупацію, росіяни не мали достатньо часу, щоб розгорнути систему фільтрації, місць для утримання людей.

Але на територіях Харківщини, Херсонщини, Запоріжжя, Донеччини, Луганщини та Криму росіяни діють за планом нападу на цивільне населення. Зокрема, на окупованих територіях проводять фільтрацію, ідентифікують людей, які умовно могли загрожувати російським спецслужбам:

«На початку це були правоохоронці, колишні та чинні військові, їхні родичі, активісти, лідери, волонтери. Фільтрація швидко розгорнулась і затримання торкнулися дуже широкого кола людей. Фактично у росіян були маркери, за якими вони ідентифікували людей: від слідів зброї на тілі до підписки на українські новини. Вони намагалися виявити не лояльних до себе та “русского міра”», — повідомила Єлизавета Сокуренко.

Фактично, росіяни нападали на три категорії людей: тих, хто асоціював себе з Україною, підтримував Україну чи був проти росії.

Також у Центрі ZMINA розповіли, що росіяни застосовували однакові методи допитів, катувань та умов утримання. Окупанти вдаються і до фізичного, і до психологічного насильства:

«Є такі випадки, коли використовували одночасно обидва насильства. Зокрема, під час допитів двох знайомих чи родичів. У нас є випадки, коли катували матір та сина у приміщеннях поруч, щоб обидва чули, що відбувається з їхньою близькою людиною».

Прокуратура повідомляє про щонайменше 15 тисяч затриманих цивільних на окупованих територіях. У Центрі ZMINA зазначили, що майже всіх затриманих людей піддавали психологічному насильству:

«Уявіть, що до вас додому вночі приходять десять озброєних чоловіків в масках. Ще вам можуть погрожувати, одягати на голову мішок, завʼязувати руки та везти у невідомому напрямку».

Фізичне насильство росіяни застосовували до 90% затриманих. Найпоширенішими катуваннями в усіх областях були: електричний струм та жорстоке побиття.

«росія використовує сексуалізовані катування, коли електричний струм підʼєднують до геніталій чоловіків та грудей жінок. росіяни застосовують погрози сексуальним насильством, ці погрози можуть бути виконані».

росіяни також приковували людей до труб, щоб вони не змогли прийняти зручну позу, підвішували, траплялися випадки введення невідомих інʼєкцій та заборони сну.

Центр ZMINA фіксував випадки страт цивільних полонених на окупованих територіях. Так, у селі Біляївка на Херсонщині, у комірчині школи одночасно незаконно тримали 12 людей без туалету, світла та води. Затримані сиділи в темряві. Чотирьох чоловіків, яких утримували в селі, наразі немає серед живих — двоє з них загинули в катівні, обидва тіла росіяни вивезли в невідомому напрямку. Ще двоє затриманих померли вже після звільнення — один скоїв самогубство, інший, чоловік поважного віку, помер природною смертю.

«За словами співкамерників, Дмитру Журавльову вводили невідомі інʼєкції після яких він постійно рухався та марив, знімав з себе одяг. Він постійно хотів пити, просив у росіян, але ті могли відкрити двері та просто вилити воду йому на голову. Дмитра забирали двічі та приводили після інʼєкції. Він помер. Утримувані, які були з ним згадують, що він був настільки худий, що можна було побачити через живіт його хребет».

У Купʼянську росіяни закатували Костянтина Миронова, колишнього учасника АТО та викладача. Він помер у лікарні через три дні після того, як окупанти тікали з міста та залишили людей у зачинених катівнях.

На початку жовтня 2024 року в окупованій Каховці росіяни затримали 45-річного Володимира Закаблука і закатували його до смерті. 

Складною залишається ситуація на територіях, які досі залишаються під російською окупацією. Більшість інформації про постраждалих від катувань надходить від жертв або їхніх родичів:

«Ми керуємося тим, що треба захистити людину і не піддавати її ризику, оскільки росіяни продовжують проводити фільтрацію, поквартирні обходи, перевірки документів, мобільних телефонів. Тому ми отримуємо деяку інформацію, але від людей, які хочуть її надіслати. Ми не продовжуємо з ними комунікувати».

Одна з найвідоміших російських катівень розташована у Донецьку. Раніше «Ізоляція» була центром мистецтва, де збиралися провідні митці з усього світу. З 2014 року на території «Ізоляції» росіяни створили табір, де незаконно утримують цивільних, військовополонених та всіх, кого бойовики підозрюють у зв’язках з Україною або опорі окупації. Там людей піддають систематичним катуванням, фізичним і психологічним знущанням, без жодних юридичних підстав чи судових процесів.

Міжнародні правозахисні організації, такі як Amnesty International та Human Rights Watch, фіксують злочини, що відбуваються в цьому місці. Однак доступ до «Ізоляції» закритий для міжнародних спостерігачів, а самі злочини продовжуються.

Виправна колонія №77 у Бердянську — одна з найбільших катівень в окупованому Запоріжжі. Заступник голови Бердянської райради Віктор Дудукалов зазначив, що через стіни вʼязниці пройшли тисячі українців.

У виправній колонії №77 є затримані, які перебувають в увʼязненні з 2022 року.

«Мій колега і друг, який був незаконно затриманий у квітні 22-ого року та провів два тижні в полоні, казав, що у них всі колонії, зони побудовані за сталінськими стандартами. Тобто в камерах висять портрети Путіна, гімн Росії треба співати двічі чи тричі на день, або б’ють. Б’ють за замовчуванням тричі на день (це по стандартах їхніх) і холодна вода, биття струмом, відрізання пальців, перебиття суглобів — всі ці тортури застосовуються», — розповів Віктор Дудукалов.

Ще одна катівня діє у селі Одрадівка на окупованій Херсонщині. За даними Центру журналістських розслідувань, її облаштували в підвалі Будинку культури.

У катівні росіяни утримують незаконно затриманих людей, звезених з Каховського району.

«Знаю, що в нашому будинку культури в Одрадівці є підвал, до якого російські військові звозять «неблагонадійних» людей. Їх там катують. Росіяни вже не раз погрожували відправити туди на підвал інших людей, якщо їм щось не сподобається», — розповіли співрозмовники ЦЖР в окупації.

На початку повномасштабного вторгнення більшість постраждалих від катувань ділилися своїми історіями попри те, що боялися повернення росіян, але згодом ситуація змінилася:

«Фактично всі погоджувалися, зараз охочих спілкуватися з нами меншає, я думаю це не так повʼязано з ризиками, як з тим, що люди не бачать притягнення росії до відповідальності, вони демотивовані, що дуже довго відбувається розслідування. Морально складно брати по декілька разів участь в допитах. Були такі випадки, що люди відмовлялися звертатися до поліції, бо не можуть і не хочуть розповідати про те, що з ними сталося».

Чому так довго триває розслідування — юридична відповідь

Ми поговорили з юристкою Євгенією Капалкіною, яка розповіла, що основна проблема розслідувань злочинів у катівнях — доступ до території. Правоохоронцям необхідно оглянути місце події, зʼясувати обставини, провести необхідні слідчі дії, але доступу в слідчих органів до будівель на ТОТ немає.

Катування українців у міжнародному праві розслідують за Женевською конвенцією:

«За третьою конвенцію йдеться про поводження з військовополоненими, так і з цивільними, які мають захист до четвертої конвенції. Відповідно необхідно вичитувати які порушення. При допитах потерпілих зʼясовуються на які порушення вони можуть вказувати (негуманне або жорстоке поводження, катування, неналежні умови утримання, вбивство). Кожен з елементів має свій склад злочину, тобто, якщо у нас правоохоронні органи заявляють усі чотири види порушень, а прописують один склад — це є порушенням. Нашим правоохоронним органам варто розуміти, що коли вони використовують той чи інший термін, його необхідно описати та доводити кожен склад».

На тривалість розслідування впливає й те, що необхідно допитувати не одного потерпілого, а й свідків. Також в одному провадженні люди можуть бути потерпілими, а в десятках чи сотнях інших — свідками подій:

«Не можна гарантувати людям, що їх не будуть допитувати багато разів, оскільки багато впроваджень і необхідно встановлювати обставини, прояснювати їх, предʼявляти ті ж фотографії для впізнання або встановлення місця подій — це потребує процесуального закріплення для того, щоб ці докази потім були визнані судом належними».

«Будь-які злочини, які повʼязані з збройним конфліктом, починаючи в історії людства довгі та тривалі. Деякі тривають до сьогодні. Не буде такого, що злочин буде розкрито за місяць, два або за рік».

Як отримати допомогу постраждалим від катувань

Наразі в Україні немає комплексної системи підтримки потерпілих цивільних від катувань:

«У нас є закон про правовий соціальний статус осіб незаконно позбавлених свободи росією, який поширюється на військовополонених та цивільних, що перебували в незаконному утриманні. Цей закон передбачає грошову підтримку у розмірі 100 тисяч гривень для цивільних. Для того, щоб отримати допомогу потрібно подати документи на комісію, аби вона встановила факт позбавлення особистої свободи. Цієї суми по-перше мало, дуже часто у людей катастрофічні наслідки для психологічного та фізичного здоровʼя, а люди можуть перебувати в утриманні з 22 року», — розповіла Єлизавета Сокуренко.

Також в Україні працюють громадські організації, які надають допомогу з реабілітацією постраждалих, де допомагають з психологічною консультацією, надають юридичну допомогу, допомагають з вирішенням соціальних проблем, проте в організацій обмежені ресурси. Так, у Херсоні двоє чоловіків, які пройшли через катівню, створили громадську організацію, щоб допомагати іншим постраждалим.

Катування та жорстоке поводження є воєнним злочином, який немає строку давності. Повідомити про нього можна тоді, коли постраждала людина буде до цього готова.
Якщо ви зазнали катувань в умовах війни — зверніться до поліції.
Після відкриття кримінального провадження ви отримаєте право на безоплатного адвоката.