Ходила на милицях, не мала паспорта, втратила всіх: три долі жінок, що створювали унікальний світ

Серед представників різноманітних художніх стилів та течій вони посідають окреме місце. Їхні роботи можна впізнати одразу. Кожна з них створювала унікальні твори мистецтва, яскраві, самобутні та неповторні. При цьому, потерпаючи від бідності, хвороб та неприйняття. Мова про трьох художниць, представниць наївного мистецтва: Поліну Райко, Марію Примаченко та Катерину Білокур.

Роботи Поліни Райко втрачені назавжди

Якщо поглянути на знимку ви побачите звичайну жінку. Що можете сказати про людину лише по фото? Хто вона, чим займалася, яке життя прожила, що лишила по собі?

Це Поліна Райко, українська художниця-самоучка, яка почала малювати у 69 років. За сім років до власної смерті.

Вона народилася на Херсонщині у нині окупованих Олешках 1928 року. Там і прожила все життя, аж до 2004.

Жодної освіти. Як більшість тоді працювала в колгоспі. Одружилася. Мала двох дітей. Жила родина з городу, ще працювала в колгоспі на сезонних роботах та наймитувала.

Її малювання — то ніби психотерапія. Донька загинула в автокатастрофі, чоловік помер, син потрапив до в'язниці. Саме тоді Поліна взяла до рук пензлика. Вперше. Намалювала на паркані голуба.

А потім почалося — за сім років прикрасила фарбами стіни будинку, стелю, могили рідних.

На своїх малюнках зображала птахів, своє життя, рідних. Фарби купувала найдешевші. Майже всю мізерну пенсію на них витрачала. Сусіди думали, що вона трохи не в собі.

«Найбільше любила Поліна Райко малювати птахів — різних форм, кольорів та видів. На стінах особливо за примітно домашніх качок, гусей та ластівок; також є півники, сови й дятли», — зазначає у своєму дослідженні Катерина Качур, співробітниця Музею Івана Гончара. Кілька років тому співробітники музею поспілкувалися із сусідами Райко, які з нею товаришували. Місцеві розповіли, що Райко в Олешках сприймали як дивну, навіть несповна розуму, бо вона любила ходити у плавні, сидіти наодинці, слухати спів птахів або "спілкуватися" з рибою. Коли сусіди говорили жінці, що краще б вона витрачала гроші на їжу, Поліна Райко відповідала: "Я щаслива, тільки коли я малюю"».

Сусідка Райко колись розповідала про останню зустріч із жінкою. Тоді, взимку вона йшла вулицею, посміхалася та їла пломбір. А наступного ранку вже не прокинулася. Померла у сні.

Цінності мистецтво бабусі для онуків очевидно не становило. Бо дуже швидко сини загиблої доньки Поліни Райко виставили дім на продаж. Покупця знайшли. Ним став сусід, якому треба була ділянка, щоб гараж побудувати.

Однак тоді шанувальники творчості Поліни Райко встигли подати заявку на те, щоби поставити будинок на попередній облік, як об'єкт культурної спадщини. Це дозволило на деякий час призупинити продаж.

Потім вдалося знайти нового покупця. Бізнесмен із Канади Андрюс Неміскас заплатив онукам Поліни 5 тисяч доларів, подарувавши будинок на весілля своїй коханій родом з України. Так будинок почав відновлюватися.

Нині її малюнки можна побачити лише на фотографіях, бо дім знаходиться в окупації, а після затоплення внаслідок вибуху на Каховській ГЕС залишилася третина доробку.

За одну картину Марії Примаченко купили 125 бусів для війська

1909 року у селі Болотня на Київщині народилася дівчинка. Вона не могла вчитися через проблеми зі здоров'ям, однак стала однією з найвідоміших художниць України. ЇЇ роботами захоплювалися у світі, коли в совєцькому союзі вона була не така популярна.

Мова про Марію Примаченко.

Її батько був теслею-віртуозом, мама майстринею вишивання, а бабуся писанкаркою. Не дивно, що Примаченко з дитинства захоплювалася творчістю, а тварин малювала, слухаючи про них радіопрограми, жодного разу не бачивши лева та мавп наживо.

У сім років дівчинка захворіла на поліомієліт. Через це впродовж життя терпіла біль. Перенесла чимало операцій та ходила з милицями.

А почалося все несподівано навіть для неї самої. Через хворобу Марійка стала малопридатною для хатньої роботи та попрохала батька купити їй гусенят, аби пасти їх на торфовищах і болотах.

«Дивлюсь, верба нагнулася, на вербі — крокодил. А біля крокодила — мавпочка, його жінка. Він — у нірку, а вона — на вербі. Ось так, коли за звіра заміж підеш: у нього — своє, а в тебе — своє».

А одного дня, малюючи на піску всілякі квіти, раптом помітила синюватий глей, набрала його в пелену, принесла додому та й розмалювала хату.

Її малюнки припали до душі сусідам, і ті запросили юну художницю до себе, віддячивши поросям. Воно врятувало родину від голоду.

У середині 1930-х радянська влада оголосила, що при комунізмі усі люди — творці, тож професійні художники не потрібні. А щоб поєднати професійне мистецтво з народним, у Києві відкрили Центральні експериментальні майстерні.

Якусь художню освіту Марії вдалося здобути завдяки майстрині-ткалиці з Києва – Тетяні Флоре. Вона помітила її талант і у 1930-х роках запросила Примаченка до експериментальних майстерень.

Там її творчість стала різноманітнішою — Марія малювала, вишивала, захопилася керамікою. Однак з початком Другої світової змушена була повернутися додому.

Її коханий, якого одним із перших забрали на фронт і який загинув, так і не побачив новонародженого сина.

Марія Приймаченко повернулася додому. І мала сон — дерева ростуть цвітом у землю і корінням до неба. Відтак вражена — майже десять років нічого не малювала, повернувшись до улюбленої справи тільки в 50-х роках.

За 89 років життя художниця створила понад 650 робіт. На них зображувала чарівних неіснуючих тварин, квіти та сюжети з селянського побуту.

Також Пані Марія ілюструвала книжки і співпрацювала з Михайлом Стельмахом. Примаченко створила малюнки для книг українського письменника "Журавель" та "Чорногуз приймає душ". Проілюструвала 5 дитячих книжок видавництва «Веселка».

Колекція художніх творів Марії Примаченко зберігалася у історико-краєзнавчому музеї, що знаходився у смт Іванків Вишгородського району на Київщині. Однак він згорів 27 лютого 2022 року. Цей район потрапив у зону активних бойових дій та музей було знищено. 25 безцінних робіт художниці було знищено.

Наразі її онук несе службу у територіальній обороні Києва. А одну з картин мисткині Сергій Притула продав на аукціоні за півмільйона доларів.

«Картина «Квіти виросли коло четвертого блоку» була продана за 500 000$. Пів мільйона доларів за картину!!!!! Прецедентний рекорд для українського мистецтва. Ми вже говорили про певний символізм події: росіяни умисно знищили музей Примаченко в Іванкові. А тепер отримуйте «атвєтку», тварі! 125 бусів Volkswagen T5 для переднього краю фронту! Ще раз: СТО ДВАДЦЯТЬ П’ЯТЬ БУСІВ!!!» — Сергій Притула.

Катерина Білокур не мала паспорта та не ходила до школи

Народитися художницею було щастям та нещастям Катерини Білокур. Як для людини, якій судилося життя прожити в українському селі, їй випала кошмарний проміжок часу - з 1900 по 1961. Революція, війна, колективізація, голод, війна, окупація, знову війна і знову голод і повоєнна бідність. Сюди ж каторжна, фактично кріпацтво, робота в полі. До видачі паспортів колгоспникам Катерина Білокур не дожила.

Катерина народилася в родині одноосібників. Батьки не працювали у колгоспі. Дівчинка була здібною, самотужки навчилася читати. Батьки ж, зважаючи на це, вирішили не віддавати її до школи. Ази освіти вона мала. А сидячи вдома, родина заощаджувала гроші на взутті та одягу.

Однак це далося в знаки потім. Скільки вона не намагалася вступити до училища чи технікума, показуючи свої малюнки – їй відмовляли, посилаючись на відсутність документа про семирічну освіту.

Одного разу вона поїхала до Миргородського технікуму художньої кераміки. А коли отримала відмову через відсутність документів, засмучена лишила свої роботи на подвір'ї закладу.

Це не завадило Катерині продовжувати малювати. Заважали батьки — сварили її, називали дивачкою, цькували за те, що заміж ніхто не бере.

А одного разу, втомившись від батьківського натиску, Катерина пішла топитися до річки. Однак там її побачила мати. Після цього Білокур уже дозволили вільно малювати та не ховатися. Але наслідки від вчинку супроводжували художницю все житті. Дуже боліли ноги, довелося ходити з ціпком.

Якось Катерина почула по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була?» у виконанні Оксани Петрусенко. Дівчина вирішила написати листа співачці та вклала до нього полотно з зображенням калини. Петрусенко дуже вразив малюнок і вона попросила інших митців звернути увагу на художницю-самоучку.

Так почалося нове життя у Катерини Білокур. Її роботи виставляли в Києві, Москві та Парижі. Саме у Парижі на полотна Білокур звернув увагу Пабло Пікассо.

«Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї увесь світ!».

Квіти для Катерини Білокур були втіленням найошатнішої краси буття. Художниця їх ніколи не рвала, бо вважала це вбивством. Малюючи їх, Білокур ішла з мольбертом і працювала над картиною біля мальв чи кущів жоржин.

Часто, задумавши намалювати якусь квітку, Катерина Білокур проходила багато кілометрів, поки не знаходила її.

За життя Катерину Білокур прийняли до Спілки художників України, а ще вона отримала звання Народного художника України. Та попри це життя не змінилося на краще. Холодна хата взимку, напівзлиденне існування, хвороба матері й самої художниці, постійна нестача фарб, а потім — ліків.

Два останні роки свого життя Катерина Білокур не працювала — хворіла. Все болючіше, все гостріше підступала страшна хвороба, полікуватися в лікарні не могла, бо хворіла мати. Після смерті матері померла, виснажена раком шлунку.