Кодекс: невимовна і незбагненна філософія фронтового буття

– Ніхто, крім нас, – сказали хлопці стиха

І завдали на плечі вантажі...

Олександр Положинський

Цей текст — прямою мовою думки військового, в які ми не бажаємо і не можемо втручатися з цензурою. У тексті присутній мат, тож його не рекомендовано до прочитання сенситивним людям.

Ну що ж, ось я і тут. Як кажуть, за що боровся на те й напоровся. Причому за власним бажанням і покликом душі. Я в зоні під назвою «Бум-бах-засвистіло, хуй де зрозумієш-лягай, поки не в’їбало». Тобто в зоні бойових дій нашої багатостраждальної Батьківщини. Це мій перший заїзд у такі місця, особливого бойового досвіду поки немає (але це поки!), проте в голові вже просвердлена вирва, в яку безперебійним потоком ллється він, цей досвід.

Тут, у «зоні», є свої правила. Вони ніде не записані, ніде не опубліковані, ніким не артикулюються, але які, втім, знають усі – від солдата до командира. І ти, потрапляючи сюди, раптом прозріваєш, розуміючи їх своїм рудиментарним «мозком ящірки», інтуїтивно дотримуєшся їх. «Зона» транслює тобі їх у мозок, говорячи: «Роби ось і ось так. Інакше гаплик, не вижити». Щодня, щогодини перелік правил доповнюється. Просто раптом щось клацає в довбешці, «воронка» вібрує – і ти розумієш: «Ага, ось воно що, ось воно як».

Отже, найперше правило – будь собою. Хай ти мудак, кар’єрист, ботанік, інтелігент, рішала, сволота, дурень, негідник, блатний, підлабузник, бевзь, герой, геній, гаденя, шмаркля, хуй його знає хто. Але – будь собою! Тебе зрозуміють, приймуть як даність, навіть не засудять. Однак не можна вдавати із себе Рембо. Не можна ботанікові корчити із себе кримінальника. Не може мудак здаватися добродієм. Будь-яка фальш одразу ж вилізе назовні, як лайно з дупи. Тут, на фронті, її не приховати. Ну прямо, як у Біблії: немає нічого таємного, що не стало би відомим.

Так, поїхали далі. Ні до кого не підлещуйся, але щиро захоплюйся. Благо, є чим і ким. Будь на «Ви» по ділу, проте будь на «ти» в повсякденному вжитку. Нуль понтів. Із понтами краще не лізти, оскільки в кожного їх тут – кучугура і три оберемки, але кожен їх тримає при собі, нічого не ускладнюючи.

Не жри, коли інші голодні. Ти, як усі: або ситий, або ні. Якщо засіли пожерти, то ніколи, за жодних обставин, не бери з тарілки (газети, пакета, броні, дошки тощо) крайній шматок. Ніколи. Це або тест, або пастка, щоб оцінити твою жадібність. У будь-якому випадку ти не настільки голодний, аби забрати останнє зі спільної тарілки.

Не обіцяй нічого, якщо не можеш виконати, а коли вже пообіцяв, то здохни, але виконай обіцяне, не будь пиздоболом. Допоможи будь-кому, хто просить про послугу, але не смій нагадувати про це.

Пам’ятай, хто ти у «зграї» та яке твоє місце в ній. Де треба, тримай дистанцію, але не будь зверхнім, якщо керуєш. Створюй порядок і дисципліну – це підвищить шанси на виживання всіх і себе самого. Будь адекватним і вимогливим: тобі підкоряться без питань. Тут у кожного своя роль і функція, і всі це розуміють.

Не набивайся нікому у друзі. Рано чи пізно вони самі матеріалізуються. Будь певен, тебе оцінять за твоїми справами. І ті, хто опиняться поруч, будуть лише їхнім відображенням.

У взаєминах з людьми, які тебе оточують, керуйся презумпцією поваги. Поважай усіх без винятку. Повагу тут не потрібно заслуговувати – тут її можна лише втратити.

Не суди про тих, хто не поруч, і про те, в чому не розбираєшся або знаєш хіба з чуток. Узагалі, свої оціночні судження засунь собі в дупу, нехай там вони й залишаються.

Коли щось пропонують, бери з удячністю. Просять – віддавай без жалю, але посилай нахуй, якщо це необхідне твоїй команді.

Ну і насамкінець – менше тексту. Я – лікар, і протягом 25 років у своїй професії зрозумів, що пацієнти не слухають рекомендацій, які ти їм даєш, тому доводиться повторювати кілька разів, допоки не впевнишся, що дійшло. За роки праці сформувалася манера спілкування, котра робить мене схожим на папугу. Тут так не можна. Це створює дисонанс у спілкуванні з людьми, які подібне вважають просто образою.

Але ж ніхто й не говорив, що я ідеальний. Свій «косяк» я знаю і намагаюся його контролювати. Якщо мене несе на всі заставки, то домовився зі своїми, щоб вгамовували мене вчасно: «Командире, зупинись, забагато тексту».

Вірного водилу Чикаго також проінструктував: якщо пущуся берега, в будь-який спосіб зверни увагу. Він, звісно, здивувався і «припух» від подібного прохання начальника, але все зробив, виявив фантазію. Ох, славний мій Чикаго. Як же боляче ти навчився, з якимось особливим садизмом, тикати мені пальцем у бік чи спину. Які синці там потім залишаються. Але все «по-чесноку», як і просив. Страждаю за діло.

Усе нові й нові правила осягаю нон-стоп, 24/7. Зате все справжнє, все первородне, чорно-біле, а точніше – брудно-чисте. Тут така невимовна і до кінця незбагненна філософія буття. Амінь.

Позивний «Крава»

Донеччина, початок серпня 2022 року