Кордон між країнами, мораллю та релігіями: про що новий український фільм «Памфір»

Маленьке безперспективне село на румунському кордоні, де за весь фільм не було жодного сонячного дня. Навколо лише гори, вкриті лісами й туманами, багнюка та безвихідь. Події відбуваються напередодні святкування Маланки.

Самобутня розповідь про родину чоловіка на прізвисько Памфір починається, коли він повертається із заробітків на кілька днів. Вдома на нього чекає любляча дружина і син-підліток, який на початку фільму заявляє: «Я вже дорослий». Однак через кілька днів вляпується в пригоду, яка змушує Памфіра швидко знайти велику суму грошей і ставить перед вибором — знову повернутися до контрабанди і зрадити свою обіцянку більше ніколи цього не робити, чи шукати гроші іншим шляхом.

Беззаперечна родзинка картини — головний герой. Памфір схожий на великого хижака, який по-звірячому кохається і так само по-звірячому захищає своє. Актор Олександр Яцентюк за вказівкою режисера набрав 17 кілограмів для цієї ролі, створивши чи не єдиний подібний прецедент в українському кінематографі. Зрештою, важко уявити у цій ролі когось іншого.

Та і загалом акторський склад здивує глядача новими талановитими обличчями. Не до кінця розкритим можна назвати лише персонаж Памфірового сина. Чи то проблема в акторській грі, чи то у недосконалості сценарію, але Назар вийшов занадто прісним як на підлітка, який переживає кризу через відсутність батьківського виховання.

Решта персонажів, як на мене, прописані доволі непогано. Особливо антигерой з промовистою кликухою «Морда», який поєднує в собі всеохопну любов до онуків, презирство до сина і ненависть до всіх, хто стає на його шляху. І хоч події фільму відбуваються вже після початку російсько-української війни, їх вдало пронизує кримінальний дух дев’яностих.

Приємно здивувало, що всі герої спілкуються живою мовою регіону, де відбуваються події. Стрічка супроводжується українськими субтитрами, однак вже через 15 хвилин слух звикає до місцевої говірки й потреба звертати на них увагу виникає лише зрідка, коли використовуються слова не відразу зрозумілі пересічному українцеві.

Окремо варто відзначити режисерську роботу й естетичну складову фільму. Я б передивилася його ще раз хоча б заради кадрів і сцен, від яких перехоплює дух. Картина знята довжелезними кадрами, тобто актори щоразу грали перед камерами мінівистави по кілька хвилин, а це заслуговує окремої поваги до операторської та акторської роботи.

До речі, про вражаючі сцени. Кульмінація стрічки припадає якраз на святкування Маланки. Тоді чи не вперше за весь фільм лунає музика, якої направду варто було чекати так довго. Сюжетне напруження сягає апогею на фоні гучних гулянь, автентичних костюмів і димових шашок.

Маланка — це народна традиція святкування Нового року, що сягає корінням язичництва. Задля цієї сцени команда фільму вирушила в експедицію Буковиною та Галичиною, аби зобразити багатогранну Маланку.

Герої готуються до цього дня впродовж усього фільму (шиють костюми, роблять маски), що створює ефект очікування і розуміння, що в цей день має трапитися щось важливе. До того ж персонажі постійно натякають на демонічний бік цього свята, що врешті решт наводить глядача на думку, ніби на екрані відбувається справжній бал Сатани.

Символізм останнього кадру зашкалює, градус доведений до піку. Кульмінаційний діалог батька з сином не може лишити байдужим, адже його слова про всіх нас.

Сценарій написав сам режисер картини. Він добре прописав мотивації героїв, які йдуть на небезпечні вчинки: бажання сина залишити батька вдома, бажання батька захистити сина, бажання матері врятувати сина. Чим далі Памфір заходить у світ криміналу, тим більші ставки. Філософські діалоги — окрема насолода. Не забули також і про гумор, адже попри увесь драматизм, є над чим і посміятися.

У фільмі простежуються кілька ключових конфліктів, які міцно переплетені між собою:

• Кордон між країнами;
• Кордон між поколіннями (батьком і сином);
• Кордон між криміналом і мораллю;
• Кордон між християнством і язичництвом.

Режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук є дебютантом у повному метрі. «Памфір» — драматичний фільм, який не намагається використати відому історію чи особистість, аби здобути популярність. 10 місяців тому стрічку презентували на фестивалі у Каннах, де після прем’єри публіка ще довго аплодувала команді.

Попри недоліки сюжетних арок, фільм сміливо можна назвати тріумфом українського кіно. Культурний контекст, особлива національна канва, занурення у культурну тканину окремого регіону роблять його обов’язковим до перегляду.