Крава 300: історія одного везунчика
Ось я і вляпався: три тижні на фронті, а вже «трьохсотий» (у перекладі з військового сленгу – поранений). Як?! Тільки-но почав розуміти і заглиблюватися в це дрімуче поняття «начмед батальйону», перезнайомився зі своїми штатними співробітниками-ландскнехтами, зубами вигриз місце на чолі столу, налаштував схеми і козирні зв’язки, навіть устиг притягнути з пункту постійної дислокації неоковирний автомобільчик «Богдан», аби вдосконалити процеси евакуації поранених… І тут – на тобі, відмітьте й запишіть: такий крутий чувак, цілий капітан медичної служби, вирішив на власному прикладі – не без допомоги «орків» – показати всім капітанам бригади, як стають «трьохсотими», коли летять касетні боєприпаси. Практичне заняття в дії.
Цей текст — прямою мовою думки військового, в які ми не бажаємо і не можемо втручатися з цензурою. У тексті присутній мат, тож його не рекомендовано до прочитання сенситивним людям.
Я ще ніколи не мав таких гострих відчуттів, адреналін у крові аж зашкалював. «Приход» на війні – це зовсім не те, що «приход» у сквері на лавочці. Довкола все свистить, гримить, пульс скажений, серце аж вилітає. Дивовижні відчуття приходять у тіло, коли перекидаєшся над і під тілами побратимів у коричневому касетному диму та гарі, коли розумієш, що поранений, але живий. Почав, ясна річ, падати на землю, а пацани за якимось хером рвонули у вузький прохід укриття, де ми тоді базувалися. Звалище, вибухи – все змішалося навколо.
Відгріб за всіх по повній. Пробило уламком руку (добре, що хоча б ліву) і поперек. І все це надвечір, щоб ні собі, ні людям не було спокою. Мабуть, хтось нагорі вирішив, що надійшла й моя черга випробувати на власній шкурі один із пунктів програми «Жахи війни». Нині от вивчаю алгоритми дій з надання невідкладної медичної допомоги у стандартній ситуації.
У мене класний водила – Чикаго. Машина – це його все. Таке відчуття, що він сам – невід’ємна деталь автомобіля. У венах – соляра, у серці – движок. Дуже тямущий хлопчина, проте іноді ставить дурнуваті запитання типу «Усі цілі?».
– Хуй там плавав! Чикаго, турнікет! І мерщій! А то зараз здохну, залишишся без хорошого керівника, пришлють вам якогось єблана, втомитесь відтискатися, – кажу. – Ану, покажи всі прийоми само- і взаємодопомоги. Крім тебе, нікому.
Підтягнулися нарешті порадники і глядачі нашого трагічного шоу, куди ж тут без них.
– Не щастить нам із начмедами, – глибокодумно коментує зампотех Мариман. – Уже четвертий линяє. Одного ледве спекалися, другий звільнився, третій нічого був, але вирішив, що досить йому хуйнею страждати, пора в лави лікарів повертатися. А цей узагалі оригінал – у «трьохсоті» намилився.
– Завали пиздак! – кажу крізь зуби. – Чикаго, братику, без метушні, годинник зріж. Хер із ним, рука важливіша. Ух, як же болить.
Чикаго нарешті зрізає годинник, оцінюю пошкодження: добряче коцнуло ліве передпліччя, бачу зламана променева кістка (добре, що я лікар, хоч назви кісток знаю), ліктьова – хрін її знає, потім розберемося. Пальці рухаються, радіальний пульс стукає. Отже, судинно-нервовий пучок начебто цілий. Уже бонус.
Турнікет, серветка, еластичний бинт. Чикаго – молоток, усе замотав акуратно і швидко. Треба буде начмеда бригади попросити, щоб йому медаль із нагоди якогось свята зі столиці виписали, хоч би не забути.
– Так, іще не все. Бочину ж теж зачепило. Бік, Чикаго, – кажу, піднімаючи просочену кров’ю футболку. – Шукай вхідний отвір.
Чикаго, собака, розумний. Уміє шукати.
– Є, друже. Ось, – тикаю пальцем туди, де болить. – У-у-у! Скажи, кров ллється, пульсує чи підтікає?
– Ледве сочиться.
– Ізраїльський бандаж давай, that’s all I need now.
Наклав, стиснув, закріпив, прямо, як мама в дитинстві, завернув, молодчага!
– Ходу, братику. Мерщій на стабілку.
Чикаго підігнав нашого «Богдана», турбіна в ньому свистить, як гудок у паротязі, але нічого. Чикаго все полагодить, буде лялька, а не машина. Заліз у кунг, звалився на сидіння, вперся ногою міцніше і вчепився в поручень-ремінь. Знаю цю евакуаційну трасу. Поки доїдеш, можна ще переломів нахвататися, як собака бліх. Дорогою хилитає. Тримаюся міцно, добре, що в людини все-таки дві руки, ногою тисну – фіксуюся. В тонусі й руки, й ноги. Порядок. Отже, критичної крововтрати немає. Погнали, в голові пролітають мої маршрути евакуації. «Задвухсотитися», тобто загинути чи померти, за цей час точно не встигну, слава Богу!
Примчали на стабілізаційний пункт.
– Йобана в рот, Крава! Що? – вискочив назустріч мій давній знайомий лікар. Він, щоправда, гінеколог, але зараз я і йому радий.
– Касета... Рука, уламок в бочині. Не розумію, де. Живіт не болить. Уламок під час руху не турбує.
– Лягай, – дідько, так професійно це сказав, що вже страшно, куди буде зазирати.
Поки Вітя оглядав мене, у мене чи то від шоку, чи то від того, що доїхав і можна розслабитися, якась маячня в голові понеслася. Відчув себе, так би мовити, з іншого боку барикади.
Стабілізували мене і в машину закинули, тепер – у міську прифронтову лікарню. Там руку й черево швидко рентгеном просвітили, шукали зайві складові мого стражденного організму – і в операційну. За дві секунди відключили. Нарешті можна розслабитися і поспати. Як же добре! Трава шелестить, бджоли дзижчать. Я – теж бджола, кудись лечу. Прийшов до тями, не зрозумів, де я, де вулик, де мої нові знайомі. Ми ж щойно мед збирали... Тільки трубка із живота стирчить.
Виявляється, шукали зондами в череві зони кровотечі. Не знайшли. Уламок також не знайшли. Шкода, хотілося подивитися, через що стільки кіпішу. Де він, хз. Головне, що не переїбав крупні судини й органи і в легені через діафрагму не пробився. Я щасливчик, блядь.
Знову еваки, тільки вже тилові. Завернули мене з усіх боків у фольгу (ще той подаруночок!) – і полетів я на блакитному гвинтокрилі, як чарівник після безкоштовного наркозного кіно, у Дніпропетровську область в один зі шпиталів. Там нічого цікавого. Все, як усюди: уколи, крапельниці, перев’язки. Вранці – до Дніпра. КТ від п’ят до голови, прикольно. Локалізували уламок у спині.
Потім різали мене, як ковбасний виріб, майже по живому. Глибоко, сука, той уламок впився в м’яз, навіть анестезія не допомогла. Але ж я – капітан ЗСУ, а не хуйло якесь. Не волав, лише скреготів зубами від люті: «Ще-е-е не вмерла-а-а У-у-у-країна». Думаю, броня подвійну роботу виконала: м’язи спини дубіють, уламки дрібні ловлять. Був би жиртрестом... Сало – хоч і сила, та від уламків не врятувало би, точняк!
Наступний номер у нашій вечірній програмі – операція на руці. Кажу, робіть, що хочете, колеги-лікарі, але вирубіть мене нахуй, бо лише одним неньчиним гімном я не обійдуся. Вколіть мені «мультиків», хотілось би подивитися, що там у моєму вуликові коїться, скільки меду набрали, та я ще й із царицею бджолиною не знайомий. Узагалі, спинальна анестезія мені не подобається. Я не хочу бачити ні операцію, ні відчувати скрегіт моїх дроблених кісток. Пішли на зустріч. Ж-ж-ж, ну ось і я.
Отямився під ранок у палаті. Рука в залізяках. Круто, екзоскелет сів, як рідний. Тепер я – біоробот. Добре, що бодай шланги-трубки з мене повитягували, бо маю якийсь несолідний вигляд. Намацав сигарети – і попер на курилку. I’ll be back, лялю.
Особистий лікар підійшов, сказав: «Завтра – на наступний етап евакуації». Знову гвинтокрилом, бляха. Я таки чарівник! Може, до Львова, може, до Києва. Може, викрасти його і до Туреччини гайнути, непогана думка, хоча... Я ж зараз біоробот, тож піхуй, куди.
Ось така непроста історія мого поранення. Мені тут лікарі постійно кажуть, що я везунчик, могло бути й гірше. Ну, звісно, везунчик, блядь!!! Усі 300 – везунчики, кому не пощастило, той 200. Чи дійде ця проста думка до кого-небудь, хз. А поки мене завертіло по шпиталях і, схоже, надовго. Мені не вистачатиме тієї неймовірної свободи, по-акулячому безупинного темпу життя і сліпучої, кришталевої чистоти ясності буття, котрі дає «нуль».
Позивний «Крава»
Дніпро, 2022 рік
