Сашко пішов до війська не в перші дні повномасштабного вторгнення. Не тоді, коли до військкоматів стояли довжелезні черги добровольців й усі були придатними, ретельно приховуючи або просто не афішуючи справжній стан свого здоров’я. Він влився в лави ЗСУ трохи згодом, за кілька місяців.
Не ховався, не петляв, не казав, що не народжений для війни і буде більш корисним у тилу, тримаючи економічний фронт на рідній Хмельниччині. Повістку в ТЦК Сашко випросив сам, бо інакше вчинити не міг.
У мережі хлопець побачив новину про те, як під час окупації Київщини росіяни зґвалтували 4-річну дитину. Його племінниці на той час також виповнилося чотири.
Далі – медкомісія, «учебка» в Україні, курс базової загальновійськової підготовки за кордоном, повернення на Батьківщину, розподіл у бойову частину, кілька днів у пункті постійної дислокації – і вперед на Донеччину. Сашко (чи, вже по-армійськи кажучи, «Енді») не тримав оборону в окопах на лінії зіткнення й не ходив на штурми ворожих позицій. Він виконував і виконує іншу, не менш важливу й важку роботу, можна навіть сказати місію: разом з медиками вивозить на броні поранених з передка та передає їх на наступний етап евакуації. Фактично – без жодного пафосу – також рятує життя військових, а часом і цивільних, які досі, попри все, залишаються в напівзруйнованих селах і містах сходу України.
Постійне, практично безвилазне, перебування на фронті дає «Енді» моральне право обурюватися, що в умовному тилу нібито забули про війну, і гостро реагувати на це.
– Чого він не в армії? – може сказати спересердя Сашко, дивлячись, як здоровий лось сідає в машину й, голосно увімкнувши музику в салоні, спокійно їде у справах.
– Стопудово він місцевий! – розвиває версію «Енді». – То чого не захищає свою землю? Чому це маю робити я?
Хлопець поділяє популярну серед військових думку, що служити повинні всі. Завсідники кафе й качки з фітнес-клубів, але особливо – і чи не першочергово – місцеві мешканці Донбасу. Емоційний запал «Енді» намагаюся знизити нагадуванням, що в нашій частині служить безстрашний мехвод бойової машини піхоти Вова «Бенз». Його рідне село за лічені кілометри від передка, багато хат у ньому розбиті ворожими прильотами. А Вова воює у ЗСУ.
Пізніше пригадую розмову в магазині з продавчинею, яка, зауваживши наші шеврони, сказала: «У мене син також служить у вашій бригаді. Має поранення». Крім того, в моїй першій полтавській роті були хлопці родом зі Старобільська та Краматорська – Олег «Крим» і Серьога «Шляхта». Обидва бойові хлопці, досі в строю.
На вулицях міст Донеччини можна помітити сіті-лайти й алеї з фото земляків, які полягли за Україну.
На цвинтарях подекуди над могилами майорять синьо-жовті прапори. На стінах коло базару висять плакати «Господь, дай силу нашим воїнам». Отже, на сході є не тільки «ждуни» і колаборанти. Зрештою, регіон – не показник. Ідейну «вату» можна зустріти в найнесподіваніших куточках країни.
А днями одна жінка попросила встановити їй на телефон сигнал, більш захищений, на відміну від вайбера й телеграма, месенджер.
– У мене син служить у десантно-штурмових військах. Каже, мама, завантаж собі сигнал. По можливості будемо на зв’язку.
Поки встановлюю програму на смартфон, перекидаємося словами.
– Син періодично дзвонить. Запитує, як я. Говорю, що нормально. І він теж говорить, що в нього все нормально. Хіба ж інше скаже? Всі ми так кажемо одне одному, – зітхає пані Наталя і додає: – Іноді син не виходить на зв’язок кілька днів.
– Таке буває, – пояснюю. – Телефони вимикають, щоб ворог технічно не виявив скупчення людей на позиціях. Іноді там просто немає мобільного зв’язку, навіть якби й хотів подзвонити, то не зможеш. Але насамперед це безпека.
– А ви знаєте, яка обстановка на Запорізькому напрямку? – обережно запитує жінка.
– Знаю те, що й усі, з того, що доступно у відкритих джерелах, – відповідаю, не претендуючи на експертність топового рівня й пам’ятаючи тезу про обмеженість погляду зі свого окопу.
Хоча зі слів очевидців, які були на Запоріжжі, трохи обізнаний, наскільки там непросто. Мамі солдата про це не кажу, бо «в нас усе нормально». Тим часом сигнал встановлений і апробований. Жінка з Донбасу вдячна, втішена, схвильована та, напевно, водночас горда за свого сина.
Як, мабуть, горда й інша жінка з Поділля, мама «Енді», який для неї, звісно, просто Сашуня. Той самий Сашуня, котрий був поранений, відновився, повернувся за кілька місяців «туди», отримав заслужені нагороди президента України і командира батальйону та поділився радістю у себе на фейсбуці.
«Вітаю, я пишаюсь тим, що виростила гідного сина своєї країни. Я люблю тебе, бережи себе. Ти все, що в мене є», – розчулено прокоментувала фото відзнак своєї дитини Алла Аркадіївна.
А її змужнілий Сашуня написав у відповідь: «Дякую. Люблю тебе». І поставив сердечко. Мамина гордість, опора і втіха.
Сергій Шебеліст
Матеріал створений у межах і за підтримки стипендійної програми Українського ПЕН для прозаїків, поетів, драматургів, есеїстів, перекладачів і літературних критиків
Подякуй авторам!
Сподобалась стаття? Mожеш подякувати авторам гривнею.
