Ми жили з відчуттям власного каліцтва: Ія Ківа в Єльському університеті

«Нам треба заховати емоції в кишеню, а просто говорити і питати». Сиджу, киваю і записую ці слова собі у нотатник. Ія Ківа, українська поетка, говорить так просто і водночас метафорично, відповідаючи на запитання студентів і викладачів Єльського університету.

– Що для вас Донбас?»

– Це школа, університет, перше кохання. Донецьк не ідеальний, він різний.

Ія розказує, як у 2005 році вперше почула абревіатуру ДНР і подумала, що це якась нежиттєздатна молодіжна ідея. А потім у 2014 році вона зрозуміла, що це російські спецслужби дуже вправно працювали в її регіоні, насаджуючи в голову проросійські наративи. Ія згадує, як вона дивувалася, що її друзі, з якими вони читали одні й ті ж книги, почали говорити дикі речі; як у неї було нерозуміння, це хвороба якась чи вірус.

«У нашому регіоні жило 119 національностей і росіяни ніколи не були більшістю. Наш регіон, як і будь-яке пограниччя, дуже легко міфологізувати. Наприклад, мене питали, чи усі люди носять зброю. І це значить, що регіон сприймали за мірилом бандитів. Пограничними регіонами легко маніпулювати, люди дуже люблять бути особливими. Тому це спрацювало. Іноді в тілі від серця до кінцівок погано циркулює кров, от так і до нашого пограниччя погано доходили якісь процеси».

Ія читала свої вірші українською і також звучали переклади англійською. Найбільшу увагу привернув вірш, присвячений російській мові, від використання якою Ія повністю відмовилася, хоча писала раніше вірші й російською теж.

Вона описує російську мову як щось штучне, що тобі нав’язали і сказали, що ти не зможеш без цього жити.

«Це ніби тобі сказали, що ти можеш ходити тільки на милицях, а потім ти розумієш, що можеш це робити своїми ногами. Скільки м’язів не було задіяно! Так само і з мовою. Скільки сегментів життя не описано українською мовою».

Я бачу, що для американців дуже важко осягнути, як ми, українці, свідомо відмовляємося від мови, яку знаємо на досконалому рівні. Ті, хто вивчав слов’янські мови, поклали на це багато часу і зусиль, і тому, мабуть, ідея просто викреслити мову і перестати нею говорити, звучить для них неймовірно-жахливо.

Ія ж пояснює, що зараз деякі люди читають поезію Стуса зі словником, бо ті слова, що він використовує, невідомі нам, сучасним українцям. Але якщо ми будемо творити українською мовою, то вона буде жива.

«Ми жили з відчуттям власного каліцтва. Відмова від російської мови для мене не самонасилля, я просто зрозуміла, що в моїй країні російська мова не має майбутнього».

Ія 2 місяці брала участь у творчій резиденції в Айові і мені було цікаво, чи бачить вона в американському суспільстві культ «великої російської культури» чи якісь зміни і відхід від цього наративу.

На жаль, вона дійшла тих же висновків, що і я: західні суспільства навчили бачити російську культуру як центральну «і не пояснили, хто кого вбив у попередній серії». Наводить дуже влучні приклади: «Люди не розуміють, що ти міг бути проти тоталітаризму, але бути російським імперцем і шовіністом як Солженіцин. Погляньмо, як закінчили життя Бродський і Стус? Чи мав шанси Стус виїхати закордон, будучи українським дисидентом? Ні. А Бодський мав».

Учасники обговорення погоджуються, що зміни і переосмислення відбуваються повільно, запитують, які аргументи працюють, щоб допомогти людям побачити суть російської колоніальної політики. Ія говорить, що нам треба люди, які дійсно знають, що таке Росія, які її вивчали, бо вони можуть говорити мовою фактів, а не емоцій. Говорить, що мемуари, щоденники, документи, історичні згадки можуть пояснити, чому і як виник цей фейковий наратив про «велику росію». Що ж до тих росіян, які виїхали з росії і є проти режиму путіна, то Ія говорить, що називати їх дисидентами нечесно, бо вони виїхали з країни в час вільного доступу до інформації, Інтернету, і все одно не роблять нічого, щоб допомагало руйнувати імперію.

Ія читає свій вірш. Пояснює, що крига, про яку вона пише, — це щось, що закрило нас всередині, щоб ми могли вижити, «нам треба було заморозити почуття, щоб вижити, і не бути в депресії постійно, але це заважає нам жити».

Українці в залі кивають. Я записую в нотатки, і пишаюся, що слово свідомої і сміливої української поетки звучить в Єлі.