Місто на лінії фронту

«Шановні пасажири, наступна станція Слов'янськ», — чую я голос машиніста та визираю у вікно.

Там на вокзалі військові з квітами ходять від вагону до вагону і шукають поглядами своїх жінок, коханих, партнерок, родичів.

На вокзалі таке розмаїття квітів, що можна запросто відкривати квіткову лавку. Повз моє вікно проходить усміхнена пара. Він та Вона. Їм обом за п'ятдесят. Вона несе великий букет білих троянд і сяє, як на першому побаченні. Він стримано посміхається, відвертаючись від неї.

Для військових та їх дружин ці кілька днів майже як медовий місяць.

Їду далі до Краматорська. Там та ж картина — квіти, люди в пікселі та їхні кохані. Здається, більшого щастя ніж тут немає в жодному іншому куточку країни.

З краматорського вокзалу повз блокпости вирушаю далі — ближче до лінії фронту. Їду і думаю — чи є там життя? Чи є там цивільні? Хто лишився жити поблизу обстрілів?

Дорогу до пункту призначення долаємо майже за двадцять хвилин. На вулиці спека. На календарі субота. Людей майже немає. Тихо. Лише звідалік чутно виходи. Звук глухий. Його не сплутаєш зі звуками ракет. Бо то щось зовсім інше — різке та розкатисте, ніби грім.

Грім на сході також буде чутно за час мого перебування там. Щоправда замість блискавки будуть спалахи з місць, наближених до фронту.

Шоста година вечора. Після заселення до орендованої квартири виходжу на вулицю. Знову звуки виходів. Чую російську мову від людей. Нашорошую вуха. Прислухаюся. Хто вони, ці люди зі сходу, що говорять російською? Вороги?

Ближче до вечора людей на вулиці стає більше. Але вони точно програють кількості голубів, які шорохаються гучних звуків і з землі, де їх підгодовують люди — злітають на дерева. Інших птахів я не бачу.

Не реагують на звуки лише коти. Сплять собі на автівках, лавках, під деревами чи у під'їздах. Відчуття, що вони тут віп-мешканці. Вгодовані, блискуча шерсь, а поблизу багатьох під'їздів стоять тарілочки для них з різноманітною їжею. Обирай на свій смак і їж до несхочу.

Тут працюють кафе. Можна замовити будь-що: суші, піцу, бургери, шаурму і навіть раків, про що свідчать оголошення, роздруковані на під'їздах та дверях шаф зйомного житла.

От тільки води немає. Її дають по годинах — з 5-ї до 9-ї вранці та ввечері. Тому часто на вулицях можна вздріти чоловіків, що возять на саморобних причепах велосипедів, або ж носять у руках, бутлі води.

Коли ще дужче вечоріє і на землю спускається прохолода — на пофарбовані та зремонтовані дитячі майданчики виходять мами з дітьми різного віку. Діти бавляться у війну, тримаючи в руках іграшкові автомати. Мами в цей час розмовляють по телефону.

Дев'ята година вечора. На вулицях тихо. Комендантська година. Місто стає порожнім і темним, бо ж за забитими фанерами вікнами не відомо — чи є у якійсь квартирі життя, чи її покинули з приходом руского міра.

Стою на балконі. Навпроти мене дев'ятиповерхівка на чотири під'їзди. На чотири майже пустих під'їзди. Бо у кожному з них видно світло з поодиноких квартир.

Про запустіння осель говорять і рахунки за комунальні послуги, які пачками стирчать із поштових скриньок. Наприклад, у скринці квартири номер 29, де я зупинилася, колись жила Марія Свиридівна. Рахунки за світло та воду з її квартири не забирали вже більше року.

Хто була ця жінка, яка залишила оселю з новими вікнами, гарними шторами і купою статуеток? В очі кидаються також годинники в кожній з кімнат та вишиті бісером ікони. У книжковій шафі лише Біблія і молитва, написана від руки. Вдираюся у простір жінки і читаю, що вона прохала у Бога зберегти її сина, невістку, онука та сестру. Скільки таких молитов залишилося в інших квартирах? З яким відчуттям люди покидали свої житла і їхали невідомо куди? — Я не знаю. Але по бабусях, які щовечора виходять сидіти на лавках, відчувається вкоріненість людей у це місце. У свій дім. Здається, ті хто поїхав так і лишили коріння тут. Сподіваюся, вони ще повернуться до нього.

Ранок наступного дня знову зустрічає мене звуками виходів. Вирушую роздивитися місто. Йду з думкою про те, чи відвідують тут діти якісь гуртки, чи ходять у дитячий садочок. Аж тут бачу трьох жінок, припускаю, що вчительок, які на подвір'ї одного з закладів грають з дітьми середньої школи, що розмістилися на покривалах, у ігри. Через дорогу бачу іншу жінку — вона йде з чотирма дітьми дошкільного віку. У кожної дитини рюкзак за спиною.

Виходжу на одну з головних вулиць і бачу як тут вирує життя. Ось мами йдуть з дітьм, ось військові п'ють каву. На інший бік дороги переходить чоловік у піксельних штанях і футболці з написом "Ухилянт".

Бачу АТБ із забитими вікнами.

Бачу АВРОРУ, яка продовжує приймати людей та заразом продавати посуд у різні заклади міста. Із чотирьох відвіданих мною, однакові склянки з АВРОРИ були у трьох. Не важко здогадатися, де їх придбали.

Проходжу повз хитрий ринок. Чого тут тільки немає. Заходжу до магазину на кшталт АВРОРИ. Отоварююся. На касі звертаюся до продавців українською. Вони відповідають так само. А потім запитують чи я часом не військова, бо для них у магазині діють знижки. Дорогою купую собі зубну щітку. Нова і запакована. Виготовлена у 2016 році у Білорусі. Як давно у цьому місті люди не купують щіток?

Між собою мешканці спілкуються російською. Коли ж чують українську — здебільшого перелаштовуються на неї. Здається, вони такі ж насторожені до мене як і я до них.

«Знаєте, — каже мені таксист, коли я говорю йому про мову, — наша російська вона ж не російська. Так тільки в Донецьку говорять. Я до війни їздив на заробітки до Москви. Так хоч і говорив російською — всі мене там хохол називали. За моїм говором було зрозуміло, звідки я приїхав».

«Давно перестали до Москви їздити», — обережно питаю я.

«Востаннє був у 2015 року. До цього тут жив, бідував. Не міг знайти собі місця. Не міг нормально грошей заробити. Тому й поїхав. Всі тоді їздили. А оце повернувся, то пішов таксистом працювати. Сказати, що мені гірше жити стало ніж тоді — ні. Навпаки. Машину вже не одну змінив, на відпочинок і хорошу їжу мені й родині вистачає. Тепер думаю, що й тут можна заробляти нормально. Навіть не розумію, чому тоді так туди рвався».

Невелика кількість людей на вулицях не дає спокою. Вирішую поспілкуватися з місцевими. Цікаво, як змінилося місто з початком повномаштаки.

«Ніяк не змінилося, — говорить один з мешканців. Тільки машин стало багато. Зараз все більше людей повертається додому. Тут краще ніж десь. Дім є дім. Виплати ВПО відмінили. А платити за квартиру і тут, і в іншому регіоні — грошей немає. Я сам на початку війни виїхав. Наш завод у Дніпро переселили. Місто велике. Потреби більші, а зарплати лишили нам ті самі. Хіба на них там можна прожити? — Ні. Не можна. Та й страшно там було. Коли ракети літали. Тут спокійніше. А роботу, хто хоче знайти — знайде. А хто не хоче, той нарікатиме».

На підтвердження слів бачу комунальників, які косять бур'ян, поливають клумби та наводять лад у місті. Так спокійно і без метушні. Ніби лінія фронту за тисячі кілометрів, а не поблизу їхнього міста.

«Багато військових скаржаться, — говорить мені уже згадуваний раніше таксист, — що гроші треба на війну витрачати, а не на впорядкування клумб. І якщо чесно, мені взагалі без різниці є бур'ян чи немає. Але ж тут людям цивільним треба хоч чомусь радіти. Все позачинялося. Нічого не лишилося. То хоч по доглянутому парку погуляють, для емоційного розвантаження. І в людей робота є. А отже, вони можуть вдома лишитися».

Однак по віддалених парках ніхто не гуляє. Лише поодинокі перехожі, що можуть вернутися у свій мікрорайон на трамваї за п'ять гривень. Впорядковані поремонтовані парки стоять, ніби час у них завмер. Ніхто не сидить на лавках, не ходить алеями.

«Часто, коли вожу людей, ті хто приїздять із західної говорять, що схід інакший, що обстановка тут зовсім інша. Ніби у цій частині країни життя зупинилося, - говорить таксист».

Я гуляю одним із місцевих парків поблизу річки. Дерева у ньому висадили у 1963 році. Тому його можна вважати відносно молодим. Я йду алеєю і бачу ті ж берези, що і вдома. Ті ж клени та рідну шкідливу амброзію і розумію, що це також мій дім. От тільки пошрамований війною ще більше ніж інші регіони.

Насторожені люди, що говорять російською уже не лякають. Їхнє тверде "Г" повністю видає у них місцевих. Люди під під'їздами вітаються і не відвертаються. Дехто, коли бачить, як я сиджу і гладжу дворового кота зупиняється та починає говорити. Розповідає про тварину. Жартує.

Так минають дні. Я знову їду до Краматорська, але тепер я їду додому, щоб з часом знову повернутися на схід. Наступного дня у новинах оголошують про удар по супермаркету Костянтинівки. По місту, яке було зовсім поруч біля місця мого тимчасового проживання. І той удар, після відвідування сходу мені болить уже по-інакшому. Вони влучили у мій дім. У мою країну. Усі ми різні: схід-захід-центр, але у нас ще точно буде час для суперечок. Та нехай він буде не зараз, а тоді, коли кожен повернеться у свої випещені оселі. До свого коріння.