Під час вручення Нобелівської премії завжди наголошують на походженні науковця, яку країну він представляє. Лідером за кількістю лауреатів є США, чимало переможців з Великобританії, Німеччині, Австрії та Франції. А ось в Україні — жодного, якщо зважати на місце роботи дослідника на час присудження премії.
Проте поглянувши на біографії іноземних нобелівських лауреатів, виявиться, що чимало з них пов’язані з Україною.
Постать Зельмана Ваксмана майже невідома на території України. Проте у світі його називають «одним з найвидатніших благодійників людства», який врятував світ від туберкульозу.
Зельман Ваксман народився у 1888 році у Нових Прилуках Київської губернії. Наразі це село на Вінниччині. Він писав про свій рідний край так:
«Те містечко Нова Прилука, Батьківщина моєї матері й бабусі, розташоване у серці західної частини руської України, в Київській губернії… на відстані сорока миль від Бердичева і близько двадцяти миль від найближчого великого міста Вінниці, де народився мій батько і дід…».
Ще у юному віці Ваксман мріяв здобути якісну освіту. Проте у царській росії, щоб вступити до навчального закладу він повинен був надати срібну чи золоту медаль (якої не було). Тому Зельман Ваксман емігрував до США.
У той час американські лікарні були переповнені людьми, які помирали від сухот. У країні розбудували мережу санаторіїв, де пацієнтів лікували відпочинком та лежанням на свіжому повітрі. Проте ці методи не допомагали. За статистикою, половина хворих на туберкульоз не жила довше п’яти років.
Саме Зельман Ваксман почав шукати ліки проти туберкульозу. Щоб знайти єдиний мікроб він та його колеги дослідили понад 10 тисяч різних мікроорганізмів. Після 11 років пошуків науковець представив свій винахід стрептоміцин — антибіотик, який долав паличку Коха. Згодом, поєднання стрептоміцину та пеніциліну стало порятунком ще й від пневмонії.
У 1952 році Зельман Ваксман отримав Нобелівську премію з фізіології або медицини як американський вчений за винахід першого у світі антибіотика, який ефективний проти туберкульозу.
Єврейський письменник Шмуель Аґнон народився на Тернопільщині у 1888 році. З 15 років він публікувався у галицьких журналах і газетах. Деякий час митець жив у Львові, проте емігрував до Палестини.
Чимало творів Аґнона присвячені українській тематиці. Зокрема, романи «Весільний балдахін» та «Гість на одну ніч», за які письменника відзначили Нобелівською премією, показують життя галицької єврейської бідноти.
У ще одній книзі «На морській глибині» письменник висвітлює долю переселенців із Бучача до Палестини. Митець поєднував гумор та іронію з трагізмом ситуації. Він писав у різних жанрах та не обмежував за віком аудиторію.
Шмуель писав тексти на Івриті, його шанували ізраїльтяни. Зокрема, коли в районі, де жив митець, розгорнули будівельний майданчик, встановили табличку з написом: «Дотримуйтесь тиші! Аґнон працює!».
А Нобелівську премію митцю присудили «За глибоко оригінальне мистецтво оповідання, навіяне єврейськими народними мотивами». Крім Нобелівської, він мав безліч інших престижних відзнак, зокрема і державних премій Ізраїлю за 1954 і 1958 роки.
Майбутній хімік народився на Львівщині у єврейській родині. На час його дитинства, гітлерівські війська вступили у Золочів і малий Роальд разом з батьками опинився у гетто, а згодом їх перевели у табір примусової праці.
У 1943 році батько Роалда таємно вивіз дружину і сина на свободу. Їм надав притулок вчитель на Львівщині. Він заховав утікачів у тісній комірчині на горищі школи.
Після завершення війни Роалд Гоффман переїхав до США. За порадою рідних, він мав стати лікарем. Але під час навчання пов’язав життя з хімією.
Роалд Гоффман став відомим, коли створив правила Вудворта-Гоффмана. Він показав, як симетричні властивості електронних орбіталей пояснюють перебіг хімічних реакцій.
Завдяки цим правилам хіміки можуть передбачити результати реакцій за умов впливу тепла або світла на взаємодіючі речовини. За цю роботу науковець отримав Нобелівську премію.
Гоффман повернувся в Україну аж у 2006 році. Нині йому присвоїли звання «Почесного жителя Золочева». Науковець підтримував українців під час Революції Гідності та був серед тих, хто виступив проти російського вторгнення у 2014 році:
«Я посилаю українцям і людям Золочева свої теплі вітання. Я народився серед вас. Я з вами в час російської агресії. Я бачив обдарованість серед ваших молодих людей, жадобу до знань, цікавість до Європи і світу. Я захоплююся ними», – говорив Гоффман.
Нобелівський лауреат Жорж Шарпак, який сприяв прогресу в ядерній фізиці та лікуванні від онкохвороб методами радіобіології, народився на Рівненщині.
У юності Георгій вступив до руху Опору. Через це його депортували у нацистський концтабір Дахау.
«В останню мить, коли вже наступ ішов, і черга доходила до їхніх бараків, який, за замислом, мав потрапити під розстріл… Але не встигли розстріляти. Далі йому судилося зробити свої відкриття, про які він завжди заявляв, що його досліди – не для атомної бомби», – розповів дослідник Цимбалюк.
Георгій Харпак після аварії на Чорнобильській АЕС хотів допомогти в діагностиці опромінених людей. Проте совєтська влада відмовилась від допомоги. В одному з інтерв’ю науковець зазначив:
«Коли не стелиться шлях на українські терени, то я кличу Україну до себе. І вона щоразу приходить – із власного серця».
У 1992 році Георгій Харпак одноосібно отримав Нобелівську премію за розвиток нових детекторів елементарних частинок. Після цього премію з фізики розділяли між кількома людьми.
Науковець називав свій винахід: «невеличка штуковина 10 на 10 сантиметрів». Його відкриття дозволило об’єднати детектор із комп’ютером і збільшити швидкість збирання інформації у мільйони разів. Наразі без цього приладу не обходиться практично жоден експеримент у фізиці високих енергій.
Родом з України й білоруська письменниця Світлана Алексієвич, яка розповідала правду про совєтську владу, війну в Чечні та «життя в 90-х». Вона народилась в Івано-Франківську, який тоді ще називався Станіслав. Потім родина Алексієвичів жила в одному із сіл Вінницької області. Мати письменниці – українка.
Своє дитинство вона описувала так:
«Звичайно, я пам’ятаю, що дуже важко жили батьки. Батько ж був військовий, потім довго сільським учителем. Я пам’ятаю запах волосся, пилу, ці долини. Бабусю пам’ятаю дуже красиву, з прекрасним голосом, як хату білили, як хліб пекли. Це дуже сильно пам’ятаю. Я завжди кажу, що пишаюся, що у мене українська кров».
У 1983 році Світлана Алексієвич видала першу книжку — «У війни не жіноче обличчя». У ній авторка зібрала розповіді жінок-учасниць Другої світової війни, яким дали в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни. За п’ять років продали близько двох мільйонів екземплярів книги. У 2015 році письменниця отримала Нобелівську премію у галузі літератури.
Світлана Алексієвич підтримує Україну в війні проти росії та виступає проти політики Лукашенка:
«Дивлюся один блог, а там щодня нові фото вбитих українських хлопців. Одразу згадуються фотографії загиблих, які мені показали жінки, які пройшли Другу світову війну. Це відчуття зникнення людини, воно об’єднує всі війни. Нам здається, що ця війна відрізняється, мабуть, своєю віроломністю. Цього ніхто не очікував, нас виховували в радянському ідеалізмі, що Друга світова війна – це остання велика війна. Мої героїні з «У війни не жіноче обличчя» розповідали, що 9 травня 1945 року під салютом на честь перемоги розстріляли всі патрони. Їм здавалося, що більше такої війни не буде. Але не минуло й ста років…», — розповіла письменниця в інтерв’ю Радіо Свобода.
Також Світлана Алексієвич отримала Премію Іржі Тейнера Празької книжкової виставки й віддала її українським письменницям знак підтримки України.
Біолог Ілля Мечников, який мріяв подолати старість, народився на Харківщині.
У 18 років він оприлюднив у Німеччині перше дослідження, а у 23 роки став доктором зоології та переїхав до Одеси. За його ініціативи створили Одеську бактеріологічну станцію для боротьби зі сказом.
Науковець відкрив явище фагоцитозу. Простими словами поглинання та перетравлення клітинами організму чужорідних часток. Також Мечников розробив теорію патології запалення. Саме завдяки цим відкриттям він винайшов методи запобігання інфекціям.
Ілля Мечников не тільки робив відкриття у галузі біології, а й заснував нові. Наприклад, геронтологію — науку про старіння. Він вивчав проблеми старіння людини та вважав, що старість — це хвороба, і необхідно створили засоби для боротьби з нею, аби люди жили довго і в повну силу.
Науковець брав участь у створенні вакцин проти холери, черевного тифу, сказу і чуми. Він перевіряв деякі ліки на собі. Так, він тестував вакцину проти тифу, ввівши собі кров хворого черевневим тифом, що могло призвести до смерті. Іншого разу, щоб перевірити правильність своїх наукових гіпотез, Мечников прищепив собі ослаблені мікроби холери.
За фагоцитарну теорію імунітету Ілля Мечников, як французький вчений, отримав у 1908 році Нобелівську премію.
Чимало б українців ще могли б стати Нобелівськими лауреатами, проте за часів совєтської окупації, більшість письменників померли до проведення премії. Так, на номінацію з літератури висували Івана Багряного, проте раптова смерть письменника не дала можливості офіційно представити його до нагороди.
На здобуття премії у 1985 році пропонували й поета Василя Стуса. Проте він помер у в’язниці, так і не дізнавшись, що його висували на здобуття почесної нагороди.
«Давайте не забувати, що українських авторів ще недавно, на пам’яті нових поколінь, як тільки їм загрожувала Нобелівська премія, вбивали ті, хто був дуже в цьому незацікавлений, котрі дуже остерігалися, щоб Нобелівська премія, цей найгучніший мікрофон у світі, не потрапив у руки українця, і доля Василя Стуса тут є не єдиною, насправді це велика тема, чому Бажан відмовився від номінації – тому що він хотів ще трохи пожити», — писала українська письменниця Оксана Забужко.
Всього близько двох десятків нобелівських лауреатів мають українське коріння.
Подякуй авторці!
Сподобалась стаття? Mожеш подякувати авторці гривнею.
