Параджанов та порнографія: як найвідоміший український фільм погубив великого режисера

9 січня народився Сергій Параджанов. Ми знаємо його як режисера, відомого за фільмом «Тіні забутих предків». Останній, до речі, внесений до Книги рекордів Гіннеса за найбільшу кількість нагород.

Коли Режисером стрічки «Тіні забутих предків» затвердили Сергія Параджанова, партійні діячі були переконані, що вірменин не зможе зняти кіно, яке пробудить в українцях українське. Цей фільм мав стати ще одним прикладом шароварщини, а герої мали б бути простими радянськими людьми. 

«Мені не можуть пришити український буржуазний націоналізм, бо за національністю я вірменин. Але, як показав час, радянські керманичі помилились. Вони затвердили на посаді режисера людину, якій судилося змінити українську історію і культуру», — Параджанов.

Окрім того Сергій Параджанов зробив ще один, хоч і не помітний, але страшний крок: він відмовився дублювати фільм російською, що на той час було взагалі нонсенсом. А потім підтримував дисидентів.

За фільми, які не вписувалися в стандарти радянської влади він був заарештований та засуджений на п’ять років ув’язнення. Щоправда на закритому засіданні звинувачення були геть іншими. І геть не стосувалися культури. 

Серед висунутих слідством на адресу Параджанова звинувачень за шістьма статтями Кримінального кодексу були незаконні валютні операції, розкрадання народного майна, пограбування церков, зловживання службовим становищем, антигромадська поведінка та спекуляція іконами.

Проте в ході слідства все це було відкинуто за недоведеністю, натомість режисера звинуватили у поширенні порнографічної продукції та гомосексуалізмі.

Єдиний, хто відкрито свідчив про гомосексуалізм Параджанова був член КПРС Воробйов. Один з тих, хто відмовився свідчити був архітектор Михайло Сенін, який після допитів в КДБ перерізав собі вени.

«Гомосексуальна» стаття не давала йому шансів вижити. Однак він став авторитетом у тюрмі. Подейкують, що до нього приходила делегація урків, які засвідчили свою глибоку повагу словами: «Ми комуняк завжди на словах мали, а ти — по-справжньому!». Через це «панібратство» Параджанова кілька разів переводили із зони в зону.Дійсно, Паражанов відбував покарання в Губницькій колонії( є документ-довідка ). Офіцери колонії знали, що це політичний в’язень і влаштували його бібліотекарем. Хтось доніс у верхи і Параджанова перевели на більш суворий режим в новій тюрмі.

В ув’язненні Параджанов відкрив школу живопису в одній з колоній. В якості хоббі збирав кришки з фольги, якими тоді закривали молочні пляшки. Він пресував їх у медальйони і гвіздком робив портрети. Один із таких медальйонів він подарував Тоніно Гуеррі. Тоніно відлив медальйон в сріблі і подарував своєму другу Федеріко Фелліні.

На його захист виступила міжнародна спільнота та розпочала масштабну кампанію із його звільнення. І таки свого домоглась. 

Однак опісля Параджанову не дозволили залишитися в Україні. 

«Хай живе Україна! Хай живе український націоналізм у тому сенсі, у якому його розумію я: не можна допустити, щоб настав час, коли не буде слова українською чи не буде пісні української, чи не буде сонця українського і не буде соняшника українського».

«Всі знають, що у мене три батьківщини, — казав режисер. — Я народився у Грузії, працював в Україні і збираюся вмирати у Вірменії».

«Я – вірменин, який народився у Тбілісі й сидів у російській в’язниці за український націоналізм», – говорив про себе Параджанов.