«Після поранення мені було дуже складно зустрітися з коханою людиною, щоб просто потримати її за руку» — ЛГБТ-військовий про проблеми на війні

За приблизними підрахунками, близько 50 тисяч ЛГБТКІА+ солдатів нині захищають Україну на передовій.

«Але через специфіку нашого суспільства багато людей не можуть відкритися», — каже Дмитро.

Дмитру — 31 рік. Нині він проходить реабілітацію після травми, що її отримав під час повномасштабної війни в Україні.

Народився у Краматорську. Там працював на заводі, начальником дільниці зі збору металоконструкцій. Адже за фахом — інженер зі зварювання.

На жаль, каже Дмитро, через травму ноги він не може повернутися на передову. Але якби була можливість відмотати час назад, то не роздумуючи пішов би воювати. Адже чітко розуміє, що хоче жити у вільній країні.

Хоч і минуло чимало часу, Дмитро досі пам’ятає, яким було його 24 лютого 2022 року.

«Я тоді був на роботі, якраз мав нічну зміну. Десь о четвертій ранку у нас, як і по всій Україні, почалися обстріли. Я одразу згадав 2014 рік. Проте залишався спокійним, адже розумів, що потрібно мати холодну голову. Прийшов додому, одразу почав дивитися новини, щоб розуміти, що робити далі».

На той час Дмитро не мав військового досвіду як такого. Крім того, мав продовжувати працювати на заводі.

«Тому вирішив: добровольцем не піду, але якщо мене мобілізують, то довго думати не буду».

Уже 6 березня йому зателефонували із військкомату. Дмитро одразу зібрав речі та документи — наступного дня його мобілізували.

Дмитро розповідає, що навіть не думав про те, щоб «відкосити».

«2014 року саме з Краматорська почався рух так званої ДНР. І тоді я чітко зрозумів, що не хочу, щоб росія приходила в Україну. Я хочу жити в вільній країні. Я хочу жити у країні, що прогресує, що рухається курсом Европи, що прагне розвитку та рівності людей. І ще я розумів, що це мій обов’язок — замість мене ніхто мою свободу не виборе».

На запитання про те, як відреагували рідні, відповідає коротко: з батьками не спілкується, тому просто написав повідомлення мамі.

«Мама побажала успіху. І все».

Воював під Бахмутом.

Коли ви вирішили, що йдете воювати, чи думали, що орієнтація може стати на заваді, що можуть бути певні конфлікти?

«Я не планував розкривати свою орієнтацію. Це мало залишатися в моїй шафі. Досвід строкової служби показав, що краще це тримати в секреті. Тому що ти не знаєш, як відреагують твої побратими. Зрозумійте: сотня чоловіків, що постійно перебувають у замкнутому просторі, де немає особистого простору. Все одно починаються конфлікти, недоречні запитання. Тому ти не можеш бути собою.

Дійсно, на передовій все простіше. Коли ти виконуєш бойове завдання, маєш одну мету — знищити ворога, все. А от коли ти в місцях дислокації, повинен завжди бути закритим. І ось це замовчування дуже сильно пригнічує. Тобі потрібно постійно вигадувати якісь історії. А ще мені, наприклад, після поранення було дуже складно зустрітися зі своєю коханою людиною, щоб просто потримати її за руку, отримати підтримку у цей складний період життя».

Із побратимами конфліктів як таких не було, каже Дмитро.

«Були намагання зачепити мене словесно — жарти, висловлювання різні, хтось за спиною щось говорив. Я або переводив у жарт, або намагався взагалі не реагувати. Тому вони швидко втрачали інтерес».

Крім тиску з боку суспільства, ЛГБТКІА+ військові також обмежені і юридично. Наприклад, військові не мають права потрапити до коханої людини у реанімацію, не мають повноважень впізнавати тіло, поховати загиблого(лу). Не передбачена і компенсація від держави чи будь-які пільги.

Попри переважно нетерпиме середовище, саме на війні Дмитро закохався. Його тодішній партнер — теж військовий, медик із Дніпра.

Під Бахмутом Дмитро отримав серйозне поранення — йому скалічило ногу. Так почалося тривале лікування та реабілітація, що тривають і досі.

І саме в цей складний період Дмитро наважився на камінг-аут.

«На війні я зрозумів, що у мене одне життя. Коли лежав у лікарні, зрозумів, що більше не можу приховувати свою орієнтацію. Так я зробив камінг-аут. Я вирішив показати, що ми нічим не відрізняємося від гетеросексуальних воїнів. Ми так само воюємо, виконуємо ті самі бойові завдання. І ми заслуговуємо на ті ж права, що інші люди їх отримують за замовчуванням».

Зараз Дмитро живе у Києві. До цивільного життя, зізнається, повертатися було непросто:

«Мені складно найперше через травму. А ще, як порівняти, то там було простіше: за тебе подумали, що тобі надягати, що тобі їсти та коли лягати спати. Тобі залишається лише виконувати. Тут зараз складніше, адже тобі самостійно потрібно розв’язувати всі ці питання».

Після війни кардинально змінив сферу діяльності. Зараз колишній інженер-зварювальник працює кондитером.

«Кондитерка — це моє давнє хобі. Ще 2015 року я зрозумів, що це те, що мені подобається, це те, чим я хочу займатися. Коли тільки почалася повномасштабна війна, я подумав, що після її закінчення я все ж хочу змінити сферу діяльності. Так і зробив».

Змінив не лише це, але й погляди на багато речей та процесів. Зізнається, що війна відсіяла з його життя багатьох людей.

«Хай як це сумно, але Краматорськ — дуже зросійщене місто. Там дуже багато людей, які чекали на «руській мір», для яких «нє всьо так адназначно». Тому з багатьма довелося припинити спілкування. Наприклад, раніше ми спілкувалися з однією дівчиною. Після навчання вона поїхала на росію. І там для неї все якраз і стало неоднозначним. Вона почала закидати досить провокативні репліки. Тож я зрозумів, що спілкуватися із нею не варто».

Каже, що змінився не лише він, але й країна загалом.

«Більшість наших людей усвідомили, що вони хочуть бути громадянами України. А ще вони стають більш людяними та толерантними. Вони розуміють, що бути геєм — це нормально. Суспільство змінюється. Воно стає самобутнім. Ми відсікаємо свою залежність від росії».

Нині Дмитро — відкритий гей, що активно виборює права ЛГБТКІА+ та говорить про проблеми, з якими стикаються представники та представниці спільноти на війні. Адже реальність змінилася, тож суспільство не може й надалі стверджувати, що в ЗСУ немає «тисяч» ЛГБТКІА+ військових.