Після лютого 2022 року у нас з’являється все більше вразливих категорій людей. Одні з них – жінки військовослужбовців. Подеколи, люди не знають як правильно їх підтримати та що можна запитувати, а про що краще змовчати.
Ми поспілкувалися з дружинами, які чекають своїх коханих з війни, аби розповісти вам, як можна підтримати, а що краще не запитувати.
Карина
Хочеться сказати, що люди частіше навіть не питають, а стверджують бо їм видніше…
Мій антитоп запитань:
- А навіщо він сам туди пішов?
- А скільки платять?
- А коли додому приїде?
- Навіщо народжувала, якщо знала, що будеш постійно сама з дитиною?!
- Що каже? Коли війна закінчиться?
- Чому не списуєтьсь?
- І мабуть одне з найгірших, коли кажуть, що розуміють мене при тому, що їх чоловіки вдома.
Ліда
Дуже дратує, коли питають, що розказує Женя (чоловік). Люди запитують це з розрахунку на те, що я розкажу якісь секрети про війну, ну абопитання про те, коли закінчиться війна. Дивно, що вони не розуміють, що військові про це не знають так само, як і ми.
Дуже бісить, коли порівнюють. У однієї знаймої чоловіку виписали повістку щоб з’явився уточнити облікові дані. Вона була в паніці, на що ми сказали, що хвилюватися рано. Тоді вона сказала фразу, від якої я просто перетворилася на Гнів з мультику «Думками навиворіт». Вона сказала: «Ну так, ти ж вже звикла до того відчуття, що він може померти». Таку тупу фразу мені сказали вперше.
Мій Женя на війні з 2014 року, а в стосунках ми з 2016, тому я дійсно більш звикла до цієї обстановки, але варто бути чесними і розуміти, що АТО чи ООС – це не війна. Проте, я із задоволенням підтримую дівчат, чиї чоловіки тільки долучилися до захисту. Мене часто питають, як я виводжу, як переношу самотність, або що роблю у свята, щоб не “поплисти”. Я ділитися досвідом – корисно і для мене самої, бо я сама собі нагадую, що все це вже було, що все це не назавжди.
З того, що бісить ще: після важкого поранення Женя часто буває у госпіталі. І коли я в розмові згадую про це, буває що оточуючі, які мене знають – зітхають і роздратовано питають: «ну що на цей раз?».
Не люблю, коли питають про те, де саме він служить, ким, що саме робить. Якщо ви не збираєтесь переводити свого чоловіка до нього в підрозділ – навіщо вам ця інформація?
Щодо підтримки, то мені завжди достатньо питання «як ти?».
Я не люблю, коли питають про відпустку Жені чи вихідні, бо це завжди змінюється і немає в армії нічого стабільного. Тому я не можу загадувати наперед.
Дуже ціную, що на роботі входять в положення та відпускають на дистанційку або дають вихідний, коли виникає нагода побачитись. Напевно, це розуміння важливіше за будь-які слова.
Анна
Більше за все мене кумарить (і більшість жінок яких я знаю хто чекав/чекає) – це не стільки запитання, а скільки виправдання, з якими люди самі лізуть в очі.
Тобто коли людина знаючи, що твій воював/воює починає оцю тему «та мій там буде безпАлезний, що з нього взяти». «Та він весь болотний та він нічого не вміє». Або самовиправдання через знецінення «Та за що отам хлопці наші стоять» «ВАйни нет і ТЦК не існує».
А ще розповіді що друг, кум кума, третій брат двоюрідної сестри по лінії третьої сусідки казав, що там нічого не дають – всі голі босі. З ТЦК одразу на фронт і все в такому дусі!
То звичайно, коли тобі таке говорять, хочеться сказати – «не вмієш, то мій навчить. За що стоять і в чому піди подивись».
Я не хочу щоб хтось бачив те, що мій чоловік або плакав так, як моя дитина або вив так, як я, коли посеред відеодзвінка прильот і пропадає звʼязок. І хвилини, які ти чекаєш, поки тобі перетелефонують – це пекло.
Та коли мені починають це все говорити, виправдовувати своїх чоловіків (не потрібно цього робити я вас не питала чому твій не там), або знецінювати, займаючись самовиправдання за рахунок приниження, або повторюванням юридичної херні з інтернету – це жесть. Просто, якщо не знаєте, що сказати родині військового – скажіть «дякую». І все.
Марина
Я зіштовхнулася з цією темою давно. Особисто зі свого досвіду найжорсткіше питання яке мене вразило: «чи не хочу я задуматися над тим, щоб завести ще одну дитину. Це ж так круто». Це було боляче й неприємно через усвідомлення того, що ми не бачимося з чоловіком так часто, щоб це навіть запланувати. Навіть неочікувано для мене самої, людина наступила на дуже болюче місце.
Часто чула: «А для чого ти його туди відпустила?», «Чи тобі не страшно, може статися що завгодно?», «Що ти будеш сама робити?».
Казали: «Він міг нікуди не йти». «Він шо дурак». «Чого він туди пішов». Такі запитання задавали люди, які були в моєму оточенні. Ці запитання та нерозуміння контексту змусило мене змінити оточення. І я бачу, що це уже тенденція.
У моєї найкращої подруги чоловік зник безвісти( і це найважча та найгірша ситуація, яка може бути. Бо життя зупиняється), колеги на роботі в її присутності обговорювали як їх чоловікам зробити довідки, одружитися чи поїхати за кордон. Вона звільнилася з роботи, бо не змогла лишитися в тому середовищі.
Нашому суспільству треба думати перед тим, як щось говорити. Бо війна загострює все. Немає сірих тонів. Нам потрібно вчитися по-новому комунікувати розуміти інших і не робити висновки, спираючись на свій досвід. Бо людину можна зачепити так, що вона буде відходити кілька днів.
Для жінок для партнерок військових мають існувати підтримуючі кола спілкування.
На моїй попередній роботі я була одна з чоловіком військовослужбовцем. Ні в кого на той час не було родичів на війні. І це також дуже відчувалося. Мені перший час було дуже важко в цьому середовищі. В межах сім’ї ми розуміли і готувалися до ситуації. Але перешкодою у моєму цивільному житті стало коло спілкування, де не було когось із подібним досвідом.
Були ситуації, коли треба було відповідати на виклики кожного дня. У мене все валилося. Постійно була на телефоні. Зараз я не можу сказати, що ситуація краща але ти до цього звикаєш і за рахунок того, що в оточенні з’явилося більше потрібних людей – мені стало легше.
Дівчатам, що лишаються у цивільному середовищі потрібне оточення, яке розуміє. А з іншого боку жаліти на кожному кроці теж не треба. Це дуже напружує та морально тисне.
Нам усім просто треба вчитися жити в отакому контексті, в таких обставинах і підтримувати. А коли я бачу кейси як з ветераном у ветклініці та чую, як дівчатам що втратили своїх рідних говорять, що треба жити далі – це дуже жорстоко. Бо люди ніби хочуть створити картинку, що все добре. Краще чесно сказати, що добре вже не буде. Це інколи підтримує краще. Скажіть, що так як було вже ніколи не буде, але ви залишаєтеся поруч і на вас можна розраховувати. Цього буде достатньо, щоб людину підтримати.
Як підтримати тих, чиї рідні сьогодні на фронті
Як зауважує психологиня Інна Радченко, коли людина переодягається в піксель, на полі бою раптом опиняється все її близьке оточення. На ньому не чутно роботи артилерії та не болить спина від бронежилету. Проте тут тривога стає фоном, телеграм зранку відкривається раніше ніж очі, а першою реакцією на кожен телефонний дзвінок стає надія, змішана із страхом. Тил слугує підтримкою та опорою передовій, і в той же час, як і сам часто потребує підставленого плеча.
Більшість порад універсальні, проте діяти важливо з огляду на конкретну особистість: хтось воліє переживати «в собі», комусь треба виговоритися; одній людині після обійм стане легше, іншій будь-який тактильний контакт буде вкрай неприємним. Це необхідно поважати.
Часто ми асоціюємо підтримку з якимось набором надихаючих фраз. Насправді, це скоріше навпаки: краще дати можливість виговоритися, перетворившись у підтримуючого слухача. Вже саме проговорення страхів, переживань, своїх прикрощів допоможе людині зняти напругу та відчути себе легше.
У розмові важливо уникати знецінення переживань («он у двоюрідної тітки служить чоловік, брат, троє синів і хрещеник, а в тебе лише чоловік»), підвищення градусу напруги та катастрофізації («бідна ти нещасна, ніяк ті при владі не понаїдаються»), не забороняти виявів емоцій («не переживай, не плач, тримайся, зберися, ти маєш бути сильною»). Часто ми говоримо так тому, що нам самим дуже складно витримувати важкі емоції інших людей.
Але суть підтримки якраз в тому і є, щоб створити людині безпечне середовище, де вона може вільно, без страху осуду виражати свої емоції. А фраза «зберися» викликає хіба що бажання зібратися і вийти за двері.
Якщо і є фраза, яка претендує на магічність, то вона, мабуть звучить так: «чи можу я тобі якось допомогти?». З великою долею вірогідності спершу за нею послідує відмова, але це вже дасть людині підтримуючий сигнал: «ти не один, я поруч і готовий тобі допомогти. Можеш на мене розраховувати». Періодично можна пропонувати свою допомогу з конкретними пропозиціями на кшталт: «я іду повз магазин, тобі щось потрібно?».
Варіантів тут купа: можна раз на тиждень брати на прогулянку дітей, щоб мама відпочила, записати на манікюр чи знайти умілі руки, які перероблять вдома «чоловічу» роботу, яка накопичилась. Мова тут не про жалість чи свого роду інвалідизацію, а про таку собі «побутову турботу», яка дасть людині можливість відпочити та хоч трішки відновити свою ресурсність, щоб лупашити далі.
Подякуй автору!
Сподобалась стаття? Mожеш подякувати автору гривнею.
