По той бік війни. Історія жінки, яка тримає тил цілої родини азовців
За кожною героїчною історією про військових стоять не менш героїчні історії про тих, хто чекає на них удома. Ірина Шматко втратила на «Азовсталі» маму, її батько нещодавно повернувся з російського полону, а чоловік продовжує нести службу. Як це — бути донькою та дружиною азовців з трьома дітьми на руках — читайте далі.
Ранок Ірини починається зі зборів дітей у садочок і школу. Троє гномиків, як вона сама їх називає, часто бувають вередливими й завдають мамі клопоту. Іноді вони утворюють проти неї ОПГ, жартує Іра, і перевертають всю квартиру. Однак без них було б просто нестерпно, зізнається жінка.
Далі за планом — ранкова кава. Це можливість зібратися з думками та видихнути. Для Ірини цей день особливий, адже її чоловік отримав відпустку, і подружжя кілька днів побуде разом.
«Ми познайомились у 2014 році. Може пам'ятаєте, по місту стояли дівчата й хлопці зі скриньками й прапорами азовськими, збирали на потреби підрозділу. Він ніколи не хотів там стояти, але коли його змусили, то поставив лише одну умову — стояти зі мною», — розповідає Ірина.
У його першу ротацію жінка завагітніла, а під час другої — пара одружилась. Первістка назвали Олександром, на честь чоловіка.
Після 24 лютого чоловік пішов добровольцем на фронт, бо батька трьох дітей більше нікуди не хотіли брати. Він встиг побувати на різних напрямках, а згодом прославився, підбивши ворожий танк з міномета. Наразі працює інструктором на полігоні та передає досвід молодим бійцям.
На всі серйозні питання про чоловіка дівчина з іронією відповідає, що у нього не все в порядку з головою, і віджартовується:
«Я сказала чоловіку, що з ним нічого не станеться. Бо вбити його можу тільки я».
Після кави заходимо по продукти і йдемо додому. Сьогодні для коханого Ірина планує приготувати галушки із соусом за рецептом своєї мами. Про неї у квартирі нагадує все.
Найяскравіша зірочка на небі — це бабуся
В один із найтяжчих періодів, коли батьки Іри були на «Азовсталі», дівчина почала малювати картину — жінку в полум'ї з піднятим догори мечем. Тепер картина висить вдома і чекає тата з реабілітації.
Поруч на столі лежить мамин кашкет, який вона так жодного разу і не вдягнула. Також Ірина дістає зі скриньки кулон.
«Вона колись купила два таких медальйони — мені й собі. Мама сказала, якщо з нею щось трапиться, щоб мені передали її кулон, а свій я маю подарувати доньці. Тепер я шукаю, хто може зробити такий самий, бо мамин згорів у Маріуполі».
Історія «Зоряни» починається у 2017 році — тоді жінка вступила до лав «Азову». Це сталося невипадково, адже за рік до того Наталія Стребкова вийшла за військового з того ж підрозділу, і пара переїхала до Маріуполя.
Після початку Великої Війни жінка тричі поверталася до міста Марії, бо відчувала, що її місце там. Після третього разу її хотіли евакуювати на вертольоті, але замість себе «Зоряна» відправила молодшу дівчину.
Донька не знала, що Наталія була на «Азовсталі», були лише здогадки, які згодом підтвердились. За словами Ірини, під час спілкування мама намагалася виговоритися, розказати весь жах, який бачила, бо тримати це в собі було несила.
«Ще до війни у мене було передчуття, що з нею щось станеться. Думаю про тата — все нормально, про чоловіка — теж спокійно. А от за маму серце ще тоді йокало, дуже», — говорить Ірина Шматко.
14 квітня близько півночі мама й донька спілкувались востаннє. Коли наступного ранку зник зв’язок, Ірина одразу зрозуміла, що сталось. Підтвердженням стало й те, що тато з'явився у мережі, але не написав.
Влітку дівчині зателефонувала слідча — тіло мами вдалося знайти й забрати. Прощання із «Зоряною» відбулося в Києві.
«Під час прощання люди боялися до мене підходити й висловлювати співчуття, бо ми з чоловіком жартували та посміхалися. Насправді я просто була щаслива, що мамине пекло закінчилося», — каже дівчина.
Діти Ірини знають, що всі зірочки на небі — це наші воїни, які загинули, а найяскравіша — їхня бабуся. Малеча часто згадує її, називає іграшки на її честь і просить народити сестричку, щоб назвати Зоряною.
«Чому мама взяла позивний “Зоряна”? Я цього не знаю, можливо, тато називав її зірочкою».
Запах пороху і трупів
Батько Ірини Олексій Стребков теж був на «Азовсталі», пройшов російський полон і повернувся додому під час першого великого обміну оборонців Маріуполя. Наразі він проходить реабілітацію.
Ірина познайомилася з ним навіть раніше за свою маму, а коли дізналася, що у них зав'язалися стосунки, дуже зраділа.
«Я знала, що мама буде в безпеці наскільки це можливо, бо він буде жертвувати собою, аби вона була щаслива», — говорить дівчина.
Поки Олексій був на «Азовсталі», вони спілкувалися лише через месенджер, мобільного зв'язку не було. Він записував голосові повідомлення або просто писав: «Живий».
Чоловік розповідав, що від постійних прильотів дуже боліла голова. Пігулки, які лишилися, віддавали хлопцям з ампутаціями, тяжко пораненим. За весь час оборони «Азовсталі» затишшя було лише один раз упродовж 12 годин. Щойно 12 годин спливли, буквально за кілька секунд почалось бомбардування з літаків.
«Одну фразу пам'ятаю: “Доню, тут, мабуть, вже пішло отруєння організму випарами пороху і трупів”. Цей запах супроводжував їх з моменту, як вони потрапили на “Азовсталь”».
Два тижні вона шукала його на всіх відео, навіть російських. І знайшла.
«Він, мабуть, спеціально повністю повернувся обличчям в камеру. Я зробила стоп-кадр, і роздивившись, впізнала його. Відтоді займалася тим, щоб його зареєстрували як військовополоненого».
Про умови утримання в полоні та ставлення до українських військових Олексій не розповідає, бо поки інші хлопці чекають на обмін, це недоречно і може нашкодити.
Донька говорить, що за чотири місяці в полоні військовий схуд на понад 20 кілограмів, але внутрішньо наче зовсім не змінився.
«Він як був татом, так і залишився татом».
Побачитися наживо їм поки не вдалось, адже Олексій проходить курс реабілітації. Лише після цього йому дадуть відпустку. Раніше, коли мама Ірини була жива, дівчина відводила дітей в садочок і дзвонила їй. Зараз вона робить це з татом.
Я можу бути слабкою лише коли діти сплять
Щоранку Ірина тягнеться до телефону, щоб перевірити повідомлення, почитати новини й написати чоловіку: «Доброго ранку». Чекання дається важко.
«Дуже швидко дорослішаєш. Навіть якщо хочеш трішки побути маленькою слабкою дівчинкою, ти маєш бути сильним тилом. Я можу бути слабкою, лише коли діти сплять. Тоді у мене можуть литися сльози, я можу битись головою об стіну», — розповідає дівчина.
За словами дівчини, важко не тільки чекати, а й бути поряд, коли коханому дають відпустку. Бо люди, які воюють, мають зламану психіку. Якщо він там тримається, він сталевий воїн, у нього стоїть місія вижити й зробити так, аби вижило якомога більше українців, то додому він приїжджає маленькою дитиною.
Таку людину хочеться постійно підтримувати, але робити це непросто, коли й сама потребуєш допомоги. Діти й батько — те, що зараз тримає Іру.
«Я скинула фотографію, як малий іде в садочок у вишиванці. Тато каже, щось вона на нього вже маленька. Кажу так, але він хоче саме таку, як у нього зараз є. І тато пішов сьогодні шукати онуку вишиванку», — з посмішкою розповідає дівчина.
Ще до війни «Зоряна» з донькою хотіли парні тату, вже обирали ескіз. Однак потім прийшла росія.
«Я просто зробила татуювання, яке в неї було. Кожна квітка й елемент символізують членів нашої родини».
Іра згадує, що на день Святого Миколая подарувала батькам однакові футболки. Вони згоріли у Маріуполі, як і будинок подружжя. Але коли тато повернувся з полону, дівчина замовила йому таку ж футболку.
***
Будинок Іри знаходиться прямо навпроти школи, в яку вона ходила. Малою дівчина часто примудрялась прогулювати уроки, навіть коли мама спостерігала за нею з балкона. Тепер до цієї школи ходить її старший син, а на балконі висить азовський стяг, який дають родинам загиблих бійців. Вчителі часто дякують Ірі за це:
«Ми кожного ранку дивимось на нього і згадуємо для чого йдемо на роботу».
