Червона армія окупувала землі заходу України у вересні 1939 року. Совєцьку владу цікавили українці, які були в опозиції до попередньої, польської. Так, першими жертвами нового режиму стали ті, хто виступав за самостійну Україну. Найбільш трагічним у той час став Процес 59, коли з 59 учасників ОУН до страти засудили 42. Серед них — здебільшого студенти львівських університетів.
15-18 січня 1941 року у Львові, у приміщенні обласного управління НКВС, відбувся політичний Процес 59. Подібно до всіх політичних процесів у Совєцькому Союзі того часу, він був закритий. Нікого з громадськості та родичів підсудних до залу не пустили. Проте сам суд був показовим для інших, не зручних новій владі.
Його назвали Процес 59, бо саме таку кількість молодих хлопців та дівчат звинуватили у причетності до Організації українських націоналістів, антирадянській діяльності та підготовці повстання щодо нової влади. Подеколи, причиною для арешту ставало зберігання антирадянської літератури.
13 студентів Львівського університету, 6 студентів Медичного інституту, 3 студентів Політехнічного інституту, а також 12 гімназистів, 6 випускників вищих шкіл, 5 випускників гімназій — опинилися на лаві підсудних.
«Більшість засуджених як на попередньому слідстві, так і на судовому засіданні не визнавали себе винними і не покаялись, а навпаки — заявляли у суді, що вони були і залишаються непримиренними ворогами радянської влади і у майбутньому, якщо буде така можливість, за будь-яких умов будуть вести боротьбу проти радянської влади», — з офіційних документів.
42 людини — з них 11 жінок — засудили до смертної кари.
Для зачистки совєти використовували архіви польської поліції. Там шукали інформацію про тих, кого поляки називали неблагонадійними через боротьбу за вільну Україну. Цих людей нова влада одразу визнавала ворогами. Зважаючи на це, у 1940 році у Львові відбулися масові арешти української інтелігенції — студентів львівських навчальних закладів.
Масові арешти НКВД провів у вересні, а загалом слідство тривало три місяці. Три місяці ув'язнених допитували, вибивали зізнання.
Так, одна із арештованих Люба Комар у своїх описах писала про тортури, яким її піддавали на допитах.
«У кімнаті було кілька слідчих. Мені сказали сісти на стілець під стіною, а вони самі вешталися туди-сюди. Мені паморочилося в голові від їхніх швидких рухів. Перший удар в голову, мабуть, кулаком чи якимось твердим предметом, звалився на мене блискавично... Під дикий крик, регіт і лайку слідчі бавилися моєю головою наче м'ячем. Тоді повели мене до кахельної печі, що тріщала вогнем і доручили стояти біля неї. Почали кепкувати з мого одягу... Водночас веліли робити присідання. Я не ворухнулася з місця. Тоді підскочив до мене слідчий з рудим волоссям... Він почав раз-у-раз бити мене кулаком по голові і таким чином штовхати додолу, а тоді підбивав ногою вгору».
Закритий політичний процес, проведений радянськими карально-репресивними органами у Львові 15-18 січня 1941, став одним з найдраматичніших моментів першого приходу радянської влади на західноукраїнські землі.
Зі спогадів Ольги Попадин (однієї з арештованих)"винних" під час процесу розсадили у напівкруглій судовій кімнаті рядами — спереду в чотири ряди сиділи чоловіки, а позаду двома рядами жінки. Всередині було багато озброєної охорони — совєцька влада боялася бунту в’язнів через жорстокість вироку.
У підсудних було шестеро адвокатів. Один із них, Роман Критальський, розуміючи безсилість у протистоянні з каральною системою, вигукнув перед винесенням вироку: «Це ж цвіт української молоді».
Коли суд допитував перших обвинувачених, то вони стверджували, що негативно ставляться до нової влади. Пізніше частина старших за віком в’язнів почали переконувати молодших відповідати більш стримано, щоб зберегти свої життя. Однак багатьом питання про ставлення до совєцької влади не ставили. Вирок оголосили без цих свідчень.
Наймолодшою серед засуджених була неповнолітня Марія Наконечна. Її запитали, що б вона зробила, аби їй доручили вбити Сталіна. Дівчина ж без роздумів відповіла, що виконала б завдання.
Від розстрілу її врятував юний вік. Однак вона отримала вирок 10+5+5 років позбавлення волі.
«Коли ми тільки почули слово “приговорила”, у не одного з нас жевріла надія, що замість смертної кари присудять табори й заслання. Але ті сподівання з кожним моментом розвіювалися… Мені стало ясно, що весь цей триденний процес — лише хитро зорганізований фарс та обман. Нашу долю давно вже вирішено. Прокурор, який вимагав смертної кари для 42 підсудних і довгі роки заслання для 17 інших знав прекрасно, що тільки передає наказ партії, і вся судова колегія була свідома того», — зі спогадів Люби Комар.
У березні 1941 року частині учасників процесу пом’якшили покарання. Смертний вирок залишили для 20 в'язнів (підтверджених розстрілів було шість; доля багатьох залишилася невідомою). 23 арештанти отримали по 10 років ув'язнення, 14 — від 8 до 4 років тюрми. Одну обвинувачену депортували за кордон. Нею була Ірина Пик. Вона мала громадянство США. Тому її вдалося обміняти на двох совєцьких шпигунів.
«Із судової зали випроваджували нас малими групами під великою охороною. Перші йшли хлопці. І хтось із них, обернувся до нас і, піднісши руку вгору крикнув: “Слава Україні”. За ним піднялися інші руки. І голосне “Слава Україні”, підхоплене дівчатами, понеслося по залі суду». — зі спогадів Люби Комар.
Подякуй авторці!
Сподобалась стаття? Mожеш подякувати авторці гривнею.
