Російський спецагент, який став «кіборгом» — інтерв’ю з ексофіцером ФСБ Іллею Богдановим

У дитинстві він був гопником-скінхедом, переконаним ідеологом правих течій російського ультранаціоналізму. Згодом вступив до Хабаровського прикордонного інституту ФСБ і став спецпризначенцем. Служив у Дагестані. Та коли Росія почала наступ на Сході України, переосмислив свої погляди й поїхав до України — боронити землю своїх предків від своїх колишніх земляків-росіян.

З Іллею Богдановим ми домовились про інтерв’ю ще у вересні минулого року, після виходу його книги-мемуарів «Пазл». Утім обопільна постійна зайнятість та життя у різних містах зіграли свою роль. Нормально поспілкуватись вдалось лише завдяки затяжним новорічним вихідним.

«Пян-се бар» — не звичайна київська забігайлівка. Тут одразу видно вплив одразу багатьох субкультур. Такий собі легкий андеграунд у звичайному, на перший погляд, житловому дворі. Цей ресторан у 2017 році відкрив колишній працівник російських спецслужб і український ветеран російсько-української війни, атовець Ілля Богданов (Гаєвський). Саме сюди ми й прямуємо. 

Ілля Богданов — колишній співробітник ФСБ Росії, який у 2014 році, після початку збройної агресії на Сході України, покинув службу в російських спецслужбах і перейшов на бік України. Детальніше…

Ілля Богданов — колишній співробітник ФСБ Росії, який у 2014 році, після початку збройної агресії на Сході України, покинув службу в російських спецслужбах і перейшов на бік України. У складі добровольчих батальйонів «Донбас» та ДУК «Правий сектор» брав участь у боях за Іловайськ, Донецький аеропорт та в обороні селища Піски. Нині громадянин України. В 2017 році після поверненя з фронту відкрив на київському Подолі ресторан кроейської кухні «Пян-се бар». У 2021 році випустив напівавтобіографічну книгу «Пазл», в якій описує свій життєвий шлях від підліткового віку і до закінчення участі в бойовихз діях, а також викриває специфіку роботи російських спецслужб.

Ілля трохи запізнюється, тож роздивляємось навсебіч. Перше, що кидається в очі — десятки шаржів і карикатур Кім Чен Ина, шпальти корейських газет на столах і еклектичний інтер’єр. Тут тобі й стільці з-за шкільних парт, і диванчики, і старі унітази. При цьому така “солянка” не викликає ані подиву, ані негативу. Загальне враження скаладається якраз таки дуже цілісне.

Врешті з’являється власник. Питань багато, адже особистість в нас сьогодні неординарна. Починаємо з самого початку — з буремного дитинства. 

Радикальний націоналізм — сьогодні в минулому

Скільки іпостасей ти прожив протягом своїх 33 років? Ти був гопником-скінхедом, службістом, військовим, ресторатором і містиком. Ці всі личини — це один Богдан, чи це окремі особистості?

Однозначно, це частини цілого. Але обличчя, певно різні. Думки різні. Утім — це складові одного суцільного життєвого досвіду. Якщо якусь із цих іпостасей вилучити, вирізати цей шмат життя — це вже буде інший Богдан, не той, що тепер.

Тобто, озираючись назад, ти зараз не можеш назвати проміжків, у які б точно не хотів повертатись?

Чому ж. Я б уже не повернувся до радикалізму, який був. У будь-якій з його форм. При цьому точно залишив би якийсь пасіонарний дух. У сенсі того, що стосується якихось політично-соціальних речей, вони стали вже занадто очевидно маніпулятивними. І вірити в них уже не виходить. Іноді, звісно, можна свідомо пірнути кудись, змусити себе захотіти в щось повірити і відчути якийсь сплеск емоцій. Розмірене життя мені зовсім не подобається.

Ну зачекай. Ти ж не хочеш сказати, що в підлітковому віці ти став нациком і скіном через брак емоцій. Це ж була певна ідеологія, близька тобі? Навіть якщо з часом ти її, скажімо так, переріс, то зараз тобі близька якась із ідеологій?

Зараз я після великого окультного бекграунду повернувся до християнства і дуже сильно його переосмислив, переусвідомив і зміг пірнути в такі глибини богословські, для яких, мабуть, варто проходити певну семінаристську підготовку. Хоча ще років два тому, якби мені хтось сказав, що я обернусь у християнство, я, мабуть, сміявся би.  

Власне так само, якби в шкільні роки мені хтось сказав, що я буду жити в Україні й воювати проти Росії. На той момент така можливість мені здавалася би не те що нереальною — я напевно дав би в пику за такі слова. Але бачимо, що круті повороти на шляху бувають.

Про Путіна, “совок” у головах і керування масами

Тільки після переїзду в Україну на тебе було здійснено три замахи на вбивство і одне викрадення. Попри все, ти написав книгу, яка викриває таємниці роботи у ФСБ, багато подробиць з життя й навчання студентів у фсбшному університеті, потім служба в “гарячих” точках. Немає страху, що “Пазл” може потягнути за собою нову хвилю? Тобі не здається, що ти тицяєш палкою в кобру?

Можливо й тицяю. І, звісно, така можливість є. Вона, власне нікуди й не дівалась. І звісно є побоювання. І доводиться бути дуже уважним і до оточення і дуже уважно спостерігаю за геополітичною обстановкою в цілому і за трендами, які задають нині по той бік кордону.

В одному зі своїх інтерв’ю ще в 16-му році ти говорив те ж саме. І там ти також говорив про те, що на твій погляд в Росії почалася “відлига” і демократизація в суспільстві. Це потепління і відлига ще продовжується чи вже скінчилось?

Відлига закінчилась так і не встигнувши початись. Там абсолютно цільний режим, тому що дуже виразна ідеологія і зрозумілі інтереси. І в принципі їхня зовнішня політика, зараз уже через сім років мого життя тут, оцінюючи зі сторони, я бачу, що зовнішня політика в них дуже сильна. Ми можемо тут сміятись над багатоходівками їхніми,  але реально саме це слово почасти й відображає реальність. При цьому в середині країни там все дуже погано, але зовнішню політику вони ведуть сильно. І мене це навіть лякає.

Добре. Якщо ми говоримо про режим і той рівень підтримки всередині країни — це в людей реальна ідеологія і вони в це все реально вірять, чи це вже звичка? Чи, можливо, тваринний страх?

Там дуже грамотна робота з архетипами. От як артист, та й будь-яка людина стає відомою? Коли він потрапляє в архетип. 

Ти можеш бути крутим, 100 разів крутим. Але якщо ти не влучив — тебе не сприйматимуть. Ти такий завжди будеш десь один з-поміж, серединка на половинку, незрозумілий. А там все дуже зрозуміло. Вся робота з людьми, створення образів, вибудова національної ідеї, національної культури. Завдяки такому підходу сьогодні думка про те, що зміщення в будь-який спосіб Путіна до чогось приведе — хибна. Його можна міняти на кого завгодно. Все залишиться на тому ж місці. 

Вони працюють так, щоб потрапляти в душу народу. І людина, навіть коли в неї все відверто хєрово — вона вірить у щось. Людина по шию в гімні, а патріарх Кіріл на яхтах і мерсах у всіх на очах катається — але він потрапляє в душу своїм архетипом і йому вірять і далі несуть патріарху свічки і гроші, так само й Путіну свій голос. Вони працюють з колективним несвідомим і юзають всі ці речі по максимуму. Але є й біда — вони там не створюють нічого нового. Юзають виключно старі форми. А це вже якесь кладовище. Щось типу вічнозеленої ялинки, яка між тим вже починає обсипатись.

Ну власне, чи є культ Путіна? Мені зі свого боку здається, що останні років 15 більше грають не на особистості, а на тому ж таки культі СРСР. Ці всі новорічні вогники, ностальгічні телепрограми, специфічний кінематограф. Зрозуміло, що є ще покоління, яких можна на цьому мобілізувати. Але ж є молодь. Вже кілька поколінь людей, які в душі не уявляють що то за совок і з чим його їдять. Хіба їх можна втримати на цій хвилі?

Треба дивитись не тільки на наративи, але й на те як вони корегуються під настрої. Був час, коли був запит на царизм і відродження імперії, як альтернативу совку, від якого тоді всі стомились. І вони тоді юзали дуже вдало Міхалкова і весь той пафос імперіалістичний. Потім народ трохи підутомився. Розкіш почала різати око — знову повертаємось до ідей соціалізму, псевдорівності. Тому влада там так і стоїть міцно. Бо передусім робота йде з колективним несвідомим.

Конкретно твій перехід на український бік — це була якраз криза ідеології? Чи розуміння того, що діяльність російської влади це не добра справа, а лише її імітація?

Так, я просто тоді намагався аналізувати все, що бачив і чув. І те, що відбувалося на той момент далеко від мене географічно, в Україні, мені видавалось неправильним. І на той момент в мене особисто був запит на зміни в Росії. Мабуть, на той момент насправді мене могла би заспокоїти просто зміна влади, бунт, революція, демократизація…

Питання інтимного характеру. Ми ж розуміємо, що ти залишив дім, перейшов на бік українського війська і при цьому зробив це не тихо, а досить відкрито і голосно критикував російську владу, яка не могла не використовувати свої важелі впливу в тебе вдома, залишити у спокої сім’ю. Як зараз обстоять із ними справи? Зараз на них уже не тиснуть?

Та ходять. У такому, черговому режимі. Ось книжка вийшла — прийшли до сестри. Дуже хотіли знайти де можна скачати безкоштовно і бажано російською. Росіяни люблять усе нахаляву. 

До мами також стандартно ходять. Але вони знають і розуміють, що через родичів на мене натиснути не вдасться. Тому після мого переходу більше зосередились на внутряках. Після мого переходу відбулась фактично реформа. Прогнали абсолютно всіх службістів і курсантів через поліграф. При тому, що я за весь час, починаючи з відбору в університет, і потім уже по службі жодного разу не проходив поліграф. Багатьох людей позвільняли. Підчистили добряче особовий склад, щоб такі як я вже не потрапляли.

А була думка про те, щоб забрати сестру і маму сюди, від гріха, як то кажуть якомога далі, а до себе ближче?

Так, була така думка. Але в них там своє життя. Вони не готові його змінювати. Раніше політичні та ідеологічні теми були предметом дискусій. Зараз ми просто не спілкуємось на такі теми. Вони намагаються абстрагуватись від усього, що відбувається.

Як спецагент Росії став «кіборгом»?

Якщо говорити про період служби в Україні. Найзнаковішим, мабуть, таки ж був ДАП. В аеропорту, коли ти поліз на вишку, ставити червоно-чорний прапор, невже не було страшно? Ти, росіянин, з українським націоналістичним прапором. І це ж очевидно було найбільш видиме і для огляду, і для обстрілу місце в усьому аеропорту. Чи це була просто така юнацька військова бравада?

Так, абсолютно. Це була саме бравада. Саме тому в мене такі штуки тоді постійно й прокатували. Коли голова порожня, ти не думаєш про наслідки — просто безоглядно щось робиш. Але треба розуміти, що абсолютно в усьому є ресурс і він скінченний. І в удачі також. І під кінець я вже інтуїтивно якось відчував, що таке вже не проканає. І коли зрозумів, що цей цикл, низка цих військових успіхів закінчується, я поїхав з фронту. Бо гратись можна, але не завжди. Якщо загратись — можна загинути.

У книзі весь цей свій проміжок життя, який ти описуєш, ти називаєш Шлях воїна. Виходить на сьогодні цей шлях воїна вже завершений?

Ні, не закінчений. Воїн — це людина, яка дотримується певних принципів. Неважливо в чому. Це певна віра у щось, що ти готовий обстоювати і захищати. І тут для тебе важлива не особиста безпека, а ті ідеали і цінності, які ти для себе викоремив, як основоположні.

Ну тобто, якщо зараз почнеться, не приведи Господи, звісно, ось це анонсоване повномасштабне вторгнення в Україну, ти знову підеш на фронт?

Так, піду. Але це вже буде не з тією емоцією і не з тими переконаннями, як було першого разу. Зараз для мене це вже буде скоріше необхідність виконувати обов’язок перед країною, громадянином якої я є. Разом із тим, якщо в Росії почнуться революційні рухи та повстання (я не знаю чи це буде на первих порах добре для України, але точно буде добре для Росії), я не виключаю, що мені буде цікаво бути там на боці людей, які виступатимуть проти режиму. Мені було б цікаво взяти в цьому часть.

Тобто зараз ти розглядаєш можливість повернення в Росію?

Так, виключно у випадку, якщо відчуватиму, що мій досвід там може бути корисний людям.

Водночас ти написав цю книгу «Пазл» — ти ж розумієш, що ти фактично прирівняв до нуля будь-яку можливість бути амністованим у Росії?

Амністія неможлива взагалі за жодних умов. Якщо не буде кардинальних змін, повної зміни вивіски в країні, порядку, ідеології, формату державності в цілому і оновленню всіх інститутів.

В Україні не вистачає спільної архімети

Що для тебе зараз Україна?

Для мене це витоки передусім. У 1987 році саме звідси мої предки переїхали. Нині я вже відшукав усі ці місця, де вони жили. Тому для мене це така собі Прабатьківщина, місце сили і зв’язок з родом. 

Але зараз тут не вистачає якоїсь масштабності, тут не вистачає великої національної ідеї в людей, в людей немає архімети якоїсь спільної. Люди самі себе ділять на касти, замкнені кожен сам на собі й своїх інтересах.А хочеться якогось єднання, консолідованості. 

Можна, мабуть, для прикладу привести ті ж США, або ж сусідню Польшу, де люди об’єднані ідеєю. Для прикладу наведу нещодавню ситуацію — вона можливо й не показова в глобальному плані. Але факт: за одним столом зібралась інтернаціональна компанія. Всі між собою знайомі. І хтось із товаришів говорить: «І нехай у всіх за цим столом все буде добре — і достаток і добробут…»  ну і оте все, що зазвичай у тостах бажають. Інший гість же каже, а чому так — нехай тоді у всіх все буде добре. Була кількасекундна пауза і тоді той товариш, який виріс тут, подумавши, сказав: «Та ні, всім не треба. Хай все буде добре у тих, хто сьогодні тут, із нами». 

Ось у цьому велика різниця в ментальності. Я більш відкритий на увесь світ. А тут багато людей замкнуті на собі. Я ж хочу, щоб люди орієнтувались на позитив і були націлені на певну експансію своїх цінностей у світ.

Про світ. Ти сьогодні громадянин України і можеш сповна оцінити один із привілеїв українського громадянства — безвіз з Європою. Користуєшся ним і чи не боїшся в принципі виїздити за кордон, враховуючи можливості російських спецслужб?

Побоююсь. Насправді в Європі за цей час я побував усього лише раз. І намагаюсь їздити завжди супер законспірованим, з дотриманням усіх заходів безпеки. Ну і чітко розумію ж куди можна їхати, куди ні. Зараз я вирішив взагалі нікуди в принципі не їздити на фоні нарощування активностей в плані зовнішньої геополітики Росії та загострень.

Викрадення і замахи — ризик не зникає

З трьох замахів, як так розумію, найбільш близьким до реалізації був той, що організований харківським регіоналом Россохою. Як це все було?

Так. Це було найближче. Просто померла тоді вся та історія реальна. Тоді ж правоохоронці спочатку показали відзняту постановочну картинку, яку під час слідчого експерименту спеціально для ЗМІ відзняли. А воно все так не було насправді. Це було інсценування. ЗМІ тоді розтягнули це все, прохайпували. А коли вже виклали справжні оперативні відео — всім це вже було нецікаво. На конспіративній хаті, де мене тримали, там, де мене хотіли накачати зв’язаного наркотою, там, де скрізь були камери. І знімали це все. І як гроші тоді з рашки прийшли. 

Тоді ж як було. Найняли двох поліцейських, які мали мене викрасти. А ті в останній момент злякались і здались в управу. Сказали, мовляв, не можемо так. Тоді конспіративну квартиру підготували задалегідь, щоб взяти всіх організаторів, посередників і кадрових росіян, які мали мене на кордоні вже зустрічати. Бо мене ж не просто там замочити по тихому хотіли. Завдання було саме доправити в Росію. І я погодився, щоб спрацювати «на живця». Це була ціла спецоперація.

Страшно було?

Була дуже велика втома. Це було так довго, незрозуміло. Я лежав зв’язаний весь час. Мене били показово іноді. Россоха хотів мене накачати наркотою. І тільки ці двоє копів, які вже були нашими, там під приводом, мовляв не треба, бо він тут все зараз обгидить, переконали його. Ну і били ж посправжньому. Плюс інформаційний вакуум. Ні телефону, ні інтернету. Не зрозуміло, що відбувається в зовнішньому світі. Тому була шалена напруга і як наслідок втома.

Іноді тебе порівнюють з Олександром Литвиненко. Ти сам з таким порівнянням погоджуєшся?

Ну схожість є тільки в плані агентурної діяльності. Але в нас абсолютно різні історії, і відповідно кижки. В нього вона нудна. Я навіть читати її намагався і не зміг. В мене ж натомість така собі надихаюча трусторі. Ну і власне ж я — сам по собі. Я живий. А він чому і мертвий — бо він був проектом. Він спочатку на одних попрацював, потім на іншу контору. А потім проект згорнули, умовно кажучи. А я сам відповідаю за себе, свої вчинки.

Про зміну мислення, ЛГБТ і демократію

Все, що ми проживаємо, залишає на нас відбиток. Ідеологія зокрема. Я бачив у тебе на сторінці в фейсбукові різні срачі. І зокрема зачепився на темі толернатності.

Мене тоді здивувало, що військовик і тим більше колишній скінхед виступає на боці ЛГБТ-людей і впринципі за рівні права для людей. Це вже зовсім інша парадигма мислення. Це чому так сталось — зміна оточення і соціальний вплив чи це якесь особистісне зростання?

Звісно середовище завжди формує нас трошки. Але я перебудовував своє ставлення до світу і людей більше відштовхуючись від своїх внутрішніх переконань і узгодженості. 

Для мене важливо було вибудувати себе так, щоб у мене всередині не було взаємовиключних програм якихось, коли з одного боку ти говориш одне, а з іншого боку робиш чи вважаєш інакше. Це подвійні стандарти якісь. Я для себе прийшов до такої рівності. У мене в принципі загострене відчуття справедливості. І коли перегини якісь — мені не подобається. І мені однаково не подобається, коли вмикається надмірна пропаганда, коли прям відчуваєш що занадто. Але коли навпаки хтось перегинає, тоді я також навпаки. Не люблю, коли перегини в будь-який з боків. Має бути баланс. 

Рівність — це ж про рівність, а не про те, що хтось за когось рівніший. А щодо ЛГБТ конкретно. Ну, давайте відверто. Є й серед канонізованих святих геї — це не завадило їм стати святими. Те, що про це ніхто майже і ніде не говорить, це вже інше питання. Питання, яке, можливо, є сенс підняти у наступній моїй книжці. Бо там буде багато про релігію.

За останній рік ти випустив книжку, відновив бізнес, змінив прізвище і одружився. Немає відчуття, що досить. Можна зупинитись і просто жити?

Навпаки. Дуже велика жага з’явилася до розвитку, змін. Відчуття, що багато часу згаяно і втрачено. Враження, що я застряг в монотонності. Я наче той Персіваль, який в монотонності своїй рубає голови драконів у пошуку Граааля. Ось і я хочу торкнутись до якогось свого Граалю. 

У оповідці про Персіваля — він шукав її все життя, не знаючи, що торкнувся до чаші ще в 16 років. І мені так здається, що я вже торкнувся до цього підйому, до натхнення і тепер не можу зупинитись. Це ніби ти в потоці. Так і живу, в передчутті якихось великих звершень постійно.

Пян-се бар — треба було зайнятись хоч чимось

Пян-се Бар — це теж одна із самоцілей? Ти прямо таки хотів бути ресторатором, чи це один зі способоів самореалізації?

Саме спосіб самореалізації. На той момент мені було неважливо, що це буде за проект, але треба було чимось себе зайняти. І при цьому важливо було, щоб цей проект був єдиним у своєму роді. Мене легко демотивувати, якщо таке вже є і це вже буде клонування і на одному полі працюють десяток різних людей. Якщо дівчина подобається всім — то мені вона вже апріорі не цікава. Так і з рестораном. Я хотів штучний проект. Люблю все штучне й унікальне. Для мене це навіть не про гроші. Мені хотілось творити і я творив.

Тобто нам не чекати франшизи Пян-се в інших містах?

Ні, вірогідніше за все, що ні. Інакше він втратить свою самобутність і неповторність. 

Я пам’ятаю як усе це зароджувалось ще на рівні ідеї. Коли ти у фб просто викладав відосики з цим корейськими паровими пиріжками. Зараз це вже не пиріжечна. Пян-се рест — що він представляє з себе сьогодні?

Нині це вже невід’ємна частина субкультури Подолу. Він просто вписався сюди. Тут вже давно сформована своя публіка. І я можу самовпевненного говорити, що в пошуках атмосфери подільської можна їхати прямо сюди, в Пян-се.

Для тих, хто нас прочитає і прийме твоє запрошення, які коронні позиції з меню ти б рекомендував передусім.Очевидно ж, що все скуштувати не вдасться. То які страви є прямо мастхев?

Це пиріжок пян-се, курка в кисло-солодкому соусі і наш фірмовий рамен. Це позиції, які користуються найбільшим попитом.

Сам буваєш на кухні?

Перший локдаун я весь час стояв сам на процесах. І зараз іноді буває.

Це тому що все було закрито і треба було ужиматись у витратах?

Так, ми тому й пережили всі кризи. Ми максимально оптимізовані в процесах. Все раціоналізовано до максимуму. Ресторан постійно має бути самоокупним. Я багато роботи виконую сам особисто. Всі закупівлі я веду сам, знаходжу, купую, привожу. Це одна із запорук нашого нинішнього успіху.

Чоловіки плачуть?

У нас залишилось наше стандартне бліц-опитування. Коротке питання і така ж сама кортка без роздумів відповідь. Готовий?

Так, поїхали!

Їсти чи готувати — Готувати

Як тебе ласкаво називають в колективі—Ілля Санич

А дружина? – Ахахаха, бл….дь. Саме так і називає? — Та ні…. ну тигреням називає.

Опиши себе одним реченням — Філософ

Який недолік вважаєш в собі найбільшим — Гнівливість і загострена справедливість

Якого головного комплексу тобі вдалось позбавитись? — Ого. Ну мабуть звички шукати винних у оточенні

Як називався б серіал про твоє життя — Жив, здоров, опасен…

Я відпочиваю, коли… — Коли один

Написати чи подзвонити — Написати

Книга чи серіал — Книга

Кіно чи театр — Кіно

Море чи гори — Море

Дружба чи кохання — Дружба

Більше всього на світі не люблю — Перегини

Віскі з лимоном чи горілка з оселедцем — Горілка з оселедцем

Хто герой усіх часів — Христос

Я більше ніколи не — Не буду вірити політикам

За що можеш вдарити — Тільки якщо зачіпають мої власні цінності

Коли на душі шкребуть кішки, хто має бути поруч — Дружина

Чоловіки плачуть? — Ну таааак, звісно…

Книга Іллі Богданова (Гаєвського) «Пазл», про яку йдеться в інтерв’ю, — збірник спогадів самого Іллі, починаючи з дитинства, його вступу до скінхедських угрупувань у Владивостоці, подальше навчання у Хабаровському прикодонному інверситеті ФСБ та специфіку спецзакладу і його студентів, службу в Дагестані та гарячих точках, а також період, який він прожив з моменту переходу кордону України, перевірки СБУ та участь у бойових діях на Сході. На сьогодні книга існує виключно в україномовній версії. Придбати «Пазл» можна за посиланням.