Що їли українці під час Голодомору

Щороку в четверту суботу листопада Україна вшановує пам’ять жертв Голодомору 1932–1933 років та масових штучних голодів 1921–1923 і 1946–1947 років. У 2024-му — це 23 листопада. Про те, що їли люди, аби вижити під час геноциду читайте в матеріалі.

Сталінський режим проголосив голод в Україні неіснуючим явищем та відмовився від допомоги, яку пропонували неурядові організації, наприклад, закордонні українські громади та Міжнародний Червоний Хрест. Навесні 1933 року смертність в Україні набула великих масштабів. Пік Голодомору припадав на червень.

Через вилучення совєтами їжі, українцям доводилося вигадувати альтернативу нормальним стравам. 

Надія Главатських 1938 року народження розповіла, що її мама та дідусь із бабусею обмінювали речі на їжу, були жертвами колективізації та розкуркулення.

Аби вижити в сім’ї пані Надії готували млинці з акації:

• кукурудзяний качан
• цвіт акації

Мололи пустий кукурудзяний качан, додавали квітки з акації та смажили як налисник.

Картопляний крохмаль:

• мерзла картопля

Навесні мерзлу картоплю збирали та варили з неї крохмаль.

Суп з трави:

• кропива
• трава-курятина
• будь-який бур’ян

Промивали траву та кидали в киплячу воду. 

У традиції української кухні хліб займає важливе місце у якості святкової, ритуальної та їжі на кожен день. Тому, коли була скрута – люди шукали альтернативу, якою можна заглушити голод, то потрібно було щось схоже на хліб.

«Звичайно така справа вдавалася, якщо були залишки якихось зернових культур і це могли бути пшениця чи жито та навіть просо. В залежності скільки його там було –  до нього додавали різні сурогати. Це могло бути що завгодно, в тому числі кора дерев, тирса, різноманітне листя з дерев, відходи від рослини. Їх сушили, згодом перетирали на пороховидну речовину, додавали висівки, щоб це більше трималося. Запарювали їх гарячою водою, якщо було хоч трішечки молока, то було краще.  І тоді утворювалася густа лемішка. І якщо вона була достатньо густа, аби зробити з неї коржики, то випікали і отримували хліб»,  — розповіла завідувачка науково досвідним експозиційним відділом новітньої історії Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського Наталія Кузьменко.

Корж із зерна:

• макуха

• зерно

• буряки 

• картопляне лушпиння

Селяни розкопували нірки ховрахів, аби знайти хоч жменьку зерна. Товкли його в ступах, додавали жменьку макухи, буряки, картопляні лушпайки і з цієї суміші щось пекли.

Хліб:

• солома 

• просяна та гречана полова

• кора дерева

• картопляне лушпиння

Кришили солому і разом із просяною та гречаною половою, корою з дерева – товкли в ступі. Все це змішували з лушпинням від картоплі та пекли “хліб”.

Колзяники:

• кормовий буряк

• рослина ріпак

Колгоспники  крали кормові буряки, ховаючи їх у халяви чобіт. Їх терли на тертку, домішували “кользи” (ріпак) і пекли коржі – колзяники. 

Плачиндрі:

• липа

• інші літні та весняні квіти 

• пересіяне борошно

• полова

Квіти перемішували з пересіяним борошном чи половом та готували коржики.

Якщо суміш, щоб зробити випічку, була не достатньо густа, робили або затірку, схожу на кашу, або юшку. Сушили і згодом перетирали на пороховидну речовину, яку потім запарювали за допомогою води.

«Звичайно часто так згадую, що одним із таких елементів, які виручали –  були відходи маслянистих культур. Наприклад, макуха чи жмих, який брали як відходи від олії, конопляного насіння. Цей жмих мав зайву краплину жиру, який робив продукт більш поживним», — розповіла пані Кузьменко.

Суп «Бур’ян»:

• качан кукурудзи

• трава

Кидали в киплячу воду качан кукурудзи та бур’ян.

Трав’яники:

• насіння льону

• бур’ян

Робили тісто з гарячої води, насіння льону та трави й випікали хлібці.

Коржик:

• кора дуба

• коріння очерету 

• лобода

З кори, коріння та лободи робили тісто для коржиків.

«Весною, коли з’являлася перша зелень, люди їли перші паростки, але вони були гіршою альтернативою харчування, адже не мали ні амінокислот, ні білку», — пані Кузьменко.

У стані голоду людина практично втрачала свідомість та розуміння того, що відбувається. У неї на перший ряд виходило лише питання їжі. Як була можливість, то їли цибулинки пролісків. Використовували жолуді. Їх сушили, перетирали, до цього довгий час вимочували.

«Стан голоду знищував усі харчові забобони. Відчуття голоду фактично прибирало табу. Для українців не характерно їсти падло з тварин. А так їх використовували, бо не було вибору. З могильників виймали трупи хворих тварин. Для того, аби люди не брали падло в їжу, то його заливали різними хімічним речовини. Але люди намагалися вимити ті речовини, щоб отримати хоч якесь м’ясо».

Також завжди було табу на собак, котів, їжаків, ритуальних тварин. Таких як лелека, журавель, тварин вищого порядку, які є оберегами. Але у випадку голоду у людей подібні табу зникали, адже потрібно було вижити.

«Так само і канібалізм для України не характерний, але у результаті голоду свідомість згасає, люди починали їсти людей. Були випадки, коли в родині вбивали менших дітей для того, аби нагодувати старших. Це жах для національної свідомості. Це одне з найбільших падінь. У Полтаві був випадок, коли люди вбивали людей і виготовляли на основі їхнього м’яса продукти не для того, щоб вижити, а щоб отримати кошти. Під виглядом звичайних продуктів продавали його на базарі. Це взагалі найгірше, що могло бути. Коли люди хотіли просто отримати наживу».

Сурогати, якими заміняли звичайну їжу, людям були вже знайомі. Бо українцям було вже відоме розуміння голоду. Діти знали, що можна їсти квітки акації, бур’ян калачики, виготовляти щось із переробки цукрового буряка.

Свідчення людей (з архіву)

Заступник директора, начальник відділу інформації Державного архіву Полтавської області Тарас Пустовіт поділився інформацією з документів, які увійшли до книги пам’яті жертв Голодомору.

Нестаєнко Людмила Анатоліївна 1928 року народження з Великобагачанського району:

«Їли черепах, горобців, голубів, перепілок. Все, що можна було зловити». 

Проскура Петро Іванович 1924 року з Великобагачанського району:

«Бур’яни варили, качани, збирали мерзлу картоплю, збирали ягідки. Сіточками ловили всю птицю, яка літала».

Євдокія Рудакова 1924 року:

«Листя із дерева в’яза  їли, щавель, кульбабу». 

Яків Циркуль з Гадяцького району:

«Взимку використовували кору з дерева. Сушили листя й ліпили з них ліпеники. Жаб їли, чорногузів, витягали зі скотомогильників тварин. Варили і їли».

Софія Хижняк 1925 року з Гребінківського району:

«Спориш різали, калачики їли, полову гречану. Білу акацію варили. Лободу кришили та варили. Конину ми дуже їли і така смачна вона нам була».

Анастасія Косенко 1927 року з Глобинського району:

«Їли все і не перебирали харчами. Споживали  мишей, гадюк, комах та гризунів».

 Іванченко Петро 1919 року з села Великі Сорочинці:

«Пам’ятаю їли листочки щавелю, які навіть худоба не їла. Варили хвою. Я з хлопцями ловив горобців. У клуні їх ловили. Тільки, що ж з того горобця».

Люди, які це пам’ятали –  потайки розповідали про страшне лихо з проханням мовчати, щоб не наражатися на небезпеку розправи з боку влади, яка замовчувала Голодомор.

«Назвати точну кількість жертв Голодомору-геноциду проти українського народу не може жоден історик. Причини лежать спершу в запереченні самого злочину, а пізніше – в приховуванні архівних джерел і свідомого фальшування статистичних матеріалів радянською владою, а тепер і її правонаступницею – росією. Вже кілька років поспіль ми бачимо намагання окремих науковців поставити крапку у питанні: «А скільки ж було вбито в роки Голодомору?». І при чому цю крапку хочуть поставити біля втрат у кількості 3,9 мільйонів», — розповіла  генеральна директорка Національного музею «Меморіал жертв Голодомору», кандидатка історичних наук Олеся Стасюк.