Синдром самозванця: виявити та знешкодити

«Я занадто мало знаю», «Кожна моя помилка — це катастофа», «Мене немає за що хвалити» — знайомі репліки? Більшість із тих, хто зараз це читає регулярно чують їх від… самих себе. Така щедра порція добірної демотивації може мати різні причини, та сьогодні я хочу поговорити про одну з найбільш поширених. І це — синдром самозванця.

Буду відвертою: він, собака, попсував немало нервів. І тут я поділюся тим, що допомогло мені особисто та виручає регулярно (у цю хвилину, коли я пишу ці слова, теж). Тому корисно буде всім: і тим, кого втомлює присутність синдрому самозванця у своєму житті, і тим, хто зараз думає: «Ну хоч цієї мани в мене немає, тьфу-тьфу».

Але ворога треба знати в обличчя, тому спершу пропоную ознайомитися з тим, що це таке.

Отже, це психічне явище, яке полягає в тому, що людина не може присвоїти собі свої ж успіхи, попри об'єктивну їхню наявність. Це не діагноз, не направлення на Топольки (при всій моїй повазі), скоріше збої в механізмі адекватного самоаналізу. Синдром самозванця (далі СС, добре? ) досить багатоманітний у своїх проявах, і якщо розкласти його по компонентах, мов салатик, то можна побачити, що він складається з:

● знецінювання власних досягнень через приписування їх удачі, генам, іншим людям та зовнішнім факторам: «Я ні до чого, просто в мене класна команда, і ретроградний Меркурій завершився", «Моєї заслуги в цьому немає, просто мені пощастило»;

● недовіри до позитивних оцінювань: «Вони помиляються, коли хвалять мене», «Я всіх обманюю, на ділі я нічого не вмію».

Людині з СС складно отримувати компліменти та чути похвалу, адже є відчуття непричетності до успіху та навіть почуття провини за «обман». При цьому може навіть виникати бажання виправдатися: «Та яка там фігура, просто я в маму вдалася», — каже «самозванець», ігноруючи здоровий раціон, адекватний режим дня та спортзал чотири рази на тиждень;

● страху: «Мене викриють», «Якщо я зроблю помилку чи попрошу про допомогу, всі зрозуміють, що я нічого не знаю»;

● ідеалізації інших: «От вони… Не те, що я…» Наче довкола всі якісь Мері Попінси, а ти пасеш задніх. Зараз провалитися в це особливо легко, бо в поміч приходять соцмережі. Там кожен сам контролює що, скільки і в якому ракурсі про себе транслювати, а що ні. І ми часто орієнтуємося саме на «ваніль і успєшний успєх», не задумуючись про те, що за цим стоїть. От нам і здається: якщо людина не показує свої помилки і провали, то їх в неї й немає. Не те, що в мене…

Виходячи з усієї вищеназваної радості, «самозванець» найчастіше вдається до двох способів:

1) Не висуватися, читай бути непомітним. Той що, що потенціал тисне, зате ніхто не викриє, що я не знаю того то й того. От коли закінчу отой курс або коли зроблю ідеально, тоді й покажу себе світу. Але потім буде новий курс, бо першого недостатньо, ідеально не виходить (просто тому, що ідеальність — це утопія), а життя так і відкладається.

2) Компенсувати свою некомпетентність, тобто старатися більше вчитися, ретельніше працювати, викладатися на 101%, аж до вигорання.

Іронія в тому, що на СС страждають, як правило, достатньо розумні, компетентні та часто успішні люди, які прагнуть до постійного самовдосконалення. «Самозванці», дуже багато навчаються. Здається, що є той і той пробіл, і якщо я пройду ще оце навчання, то я його заповню і буду відчувати себе комфортно. Насправді ж, чергове навчання відкриває новий пласт знань, ти усвідомлюєш скільки всього ще не знаєш, і СС заходить на нове коло. Здавалося б, що в цьому поганого, навіть навпаки — за постійною самоосвітою та здоровою критичністю майбутнє.

Воно то й так, але ключове слово тут «здоровою». СС ж викликає дискомфорт, постійну психічну та соматичну напругу, а це… виснажує.

Ще момент, який мене веселить: реально некомпетентні люди подібною рефлексією не страждають! Вони достатні у рівні своєї обізнаності і розвитку. От вам і парадокс. Отаку от полярність описує синдром Даннінга-Крюгера, і це дуже цікава річ!

Де він береться?

Основна версія — все та ж: витоки з дитинства. Вважається, що СС може виникати тоді, коли дитина отримує надмірну батьківську реакцію на свої факапи, в той час, як успіхи сприймаються спокійно і як належне. Ще грішать на порівняння, при чому в обох їх проявах: і «Знову в тебе зошит, мов ним у футбол грали, а от у Таааані…», і «Ти в нас краща за всіх!».

Крім того, страждати на СС можуть люди, яким в дитинстві було досить легко досягати успіхів, проте з часом, по мірі підвищення складності завдань, які ставить перед ними життя, розчаровувалися в собі, бо вже не отримували результат легко й просто як раніше.

Отже, з теоретичною частиною завершено, переходимо до практичної!

Скажу відразу: навряд чи вийде позбавитися від цієї напасті раз і назавжди. СС може загострюватися, наприклад, при переході на нову посаду чи роботу, переїзді чи життєвих труднощах.

Що допомогло мені приручити СС?

1) Робота із спеціалістом. Скажу відверто, це було одне з питань, яке я виносила на терапію. Так, це не панацея, але життя мені полегшило здорово.

2) Визнати його. Так склалося, що це частина моєї особистості, значить треба діяти з огляду на таку свою родзинку (зітхання). Дуже ймовірно, що мені й далі треба буде рухатися з огляду на сильний дискомфорт і навіть страх. Головне — навчитися відслідковувати його в процесі життя і не давати йому керма.

3) Дослідження своїх сильних і слабких сторін. Це з одного боку позбавляє від зайвих метань, а з іншого підсвічує реальні зони росту. І отаке «самодослідження» — це постійний процес, досить цікавий, мушу визнати.

4) Відписалася від тих, чиї сторінки викликали не натхнення та мотивацію, а відчуття «Я ні на що не здатне гіменечко». Певний час була підписана на спеціаліста по дитячий нейропсихології. Дуже-дуже багато корисної інформації, але подача мені геть не підійшла. В якийсь момент я вирішила, що для мене комфортніше відшукати менш розжовану інформацію, але лишитися при цьому без почуття провини.

5) Якщо є сфера, де СС особливо активний, я сідаю і розписую, в чому конкретна цінність моїх дій (роботи, проєкту, зусиль). Спершу це складно, дуже складно! Пам'ятаю, коли я вперше робила цю вправу, то хвилин 15 просто сиділа та дивилася на порожній аркуш паперу.

6) Дозволила собі робити щось достатньо добре, а не ідеально. Мотивую себе тим, що за той час, як я з розмаху прагнула до досконалості, інший тричі зробив просто нормально, проаналізував помилки та на четвертий раз зробив вже супер! А я все ще на шляху до ідеалу.

7) Для мене важливо відслідковувати свій прогрес і тішити себе маленькими винагородами на проміжних етапах подолання цілі. Так я фоксуюся на задоволенні від процесу, а не тупо заганяю себе, аж поки не отримую результат.

8) Регулярно та свідомо підвищую власну цінність у своїх же очах, вкладаючи в себе час, гроші та енергію. З часом знецінювати себе стає все складніше.

9) Ще я дала собі дозвіл не справитися:). Шах і мат тобі, самозванець!

Начебто нічого надприродного немає, але вже той факт, що ти перестаєш знецінювати свої маленькі щоденні кроки, змушує СС ображатися і плакати в куточку, підігнувши колінця. Так, це не швидко, треба приділити достатньо часу та зусиль, але якість життя підвищується з кожним новим успішним зусиллям!

Синдром самозванця традиційно тулять до професійної діяльності. Але я регулярно бачу крутих мам, які кажуть «мені просто пощастило з дитиною», вчителів, які знизують плечима «подумаєш, призове місце МАН, це ж не я, а учень", і господинь, які з усіх сил відхрещується від компліментів їхнім пирогам, бо «то духовка хороша, а тісто місила хлібопічка».

Давайте будемо нескромними! Так, це для багатьох не зручно. Але як же приємно!

Психологиня Інна Радченко