Східняки – люди биті, ми «варилися» у цьому майже 8 років – розмова з «Супермамою»

Історії,3 жовт.Залишити коментар

«Злий рок. Фатум». «Це все одно рано чи пізно сталося б», «Неминучість». «Воно повинне було вибухнути бідою, бо маємо божевільного сусіда – росію».

Про це не говорять відкрито, але, усе ж, напевно кожен громадянин нашої країни хоч раз, хоч тихцем та пошепки, але таки ставили собі питання «За що?». У кожного українця, мабуть, власний «правильний» варіант відповіді.

Готуючи цей матеріал, я проаналізувала декілька інтернет-блогів священиків, представників духовенства, зокрема, Епіфанія – митрополита Київського і всієї України, предстоятеля Православної церкви України. У коментарях до їхніх тематичних постів віряни теж ставлять, з-поміж інших, різні питання, пов’язані з прийняттям, смиренням і так далі.

«Хто винен?» – відповідь очевидна. А от «як це прийняти та жити далі?» – тут уже тяжка робота над собою.

У коментарях до вищезгаданих дописів святих отців люди активно діляться своїми думками, зокрема, власним трагічним досвідом. Складається враження, що в Україні майже не залишилося сімей, яких прямо чи опосередковано не зачепило б війна.

А в героїні нашого матеріалу Валерії Скоробагач так і взагалі «джекпот».

Валерія Скоробагач – стоматологиня, власниця клініки «Free smile dentistry» (місто Буча), блогерка, учасниця проєкту «Супермама».

«Я з багатодітної родини, перша дитина у своїх батьків», – починає розповідь жінка. «І тато був лікарем, і мама – практикуючий стоматолог. Жили у Маріуполі своє щасливе життя, аж тут прийшли «визволителі».

«Перші роки мого життя минули в Донецьку. У моїх батьків четверо дітей. Потім тато з мамою переїхали до Маріуполя. Там я навчалася у місцевій школі, після отримання атестату вступила до Донецького медичного університету, який свого часу закінчили батьки, а потім – мої брат і сестра. Це було, звісно ж, ще до «першого пришестя» «русского мира» у 2014-му», – каже наша співрозмовниця.

Війна для Валерії та її родини почалася задовго до лютого 2022-го. У Маріуполі Інга та Сергій – батьки молодої жінки – мали власну стоматологічну клініку, будинок, мирне небо над головою. А потім був 2014-ий – і перша «проба пера» російських «визволителів» переписати нашу історію.

«Окрім того, що мій батько був висококласним спеціалістом у сфері надання медичних послуг, також головував у Раді Церков Маріуполя, був пастором місцевої церкви «Оновлення» і великим патріотом України».

«Мій батько, Сергій Скоробагач, був справжнім чоловіком, доброю та щирою людиною, понад усе любив свою родину та Україну».

«Він потрапив під перехресний обстріл, відразу на місці й загинув. Сподіваюся, без страждань».

«Принаймні нас у цьому запевнив судмедексперт».

«Коли все тільки починалося у 14-му, коли росіяни увійшли у Маріуполь, я намагалася вмовити батьків виїхати з міста, хоча б на деякий час. У місті на той час уже було «спекотно» й атмосфера «нагрівалася» із кожною годиною».

«Тато відповів, що паству свою не кине, а місто якщо й залишить, то хіба одним із останніх. На ньому й справді була велика відповідальність – і за родину, і за прихожан церкви».

«Батько також займався благодійністю, опікувався дітьми-сиротами та позбавленими батьківського піклування у місцевих сиротинцях. Я і так усе розуміла, бо добре знала свого тата й те, як він любить рідне місто та свою країну. А ще тато завжди наголошував, що в Бога свої плани на кожну людину. І кожен житиме рівно стільки, скільки йому відмірено Господом – ні більше, ні менше. Татусеві було 54, коли він загинув».

silmedia_zgcl/JrP5O0ZIR.jpeg — **Маріуполь до приходу росіян**

2014-ий рік змінив життя родини Валерії Скоробагач на 360 градусів.

«На той момент я з чоловіком та дітьми жила в Донецьку, працювала лікарем-стоматологом на кафедрі щелепно-лицевої хірургії обласного щелепно-лицевого центру. Батьки мешкали в Маріуполі».

«У 2014-му я з родиною – чоловіком і на той момент двома дітьми – Матвієм та Емілією – переїхали до Києва», – каже Валерія.

Жінка та її брати й сестри виховувалися у патріотичному дусі, тож для неї й питання не стояло, щоб прийняти, до прикладу, російське «підданство» від окупаційної влади так званої ДНР.

Переїхавши до столиці, родина взялася облаштовувати свій побут на новому місці. Валерія влаштувалася на роботу по профілю, спочатку в одну клініку, згодом – в іншу.

«Так і працювала спеціалісткою в області хірургічної стоматології та пародонтальної хірургії».

«У лютому 2022-го я, з моїми на той час уже трьома дітьми (роком раніше жінка народила сина Акіма – прим.) змушені були тікати від війни до Сполучених Штатів Америки».

«Чому саме за океан? Бо маю там хороших друзів, ми товаришуємо вже давно, вони й дозволили, точніше запросили, пожити у їхньому будинку».

«Я з’їхала звідти через два місяці, коли зрозуміла, що цей дощ надовго, війна не на один день, і, на превеликий жаль, треба влаштовувати своє життя тут, за тисячі кілометрів від рідної домівки. Шукати роботу, підтверджувати диплом та думати, чим на даний момент я можу допомогти своїй країні».

Приблизно за пів року перебування поза межами рідної України Валерія усвідомила, що не може без свого покликання, як і без волонтерства, і що треба починати «грати по-крупному».

«Бути далеко від рідних, жити в іншій країні, знаючи, що у рідній у тебе є усе – і репутація, і можливість забезпечити гідний рівень життя – це дуже важко.

За кордоном же в місцевих, як не крути – своє життя. Отой контраст між мирним життям та життям у період воєнного стану дуже разючий. І дебело б’є по психіці людини.

«Після деокупації Бучі ми відновили роботу нашої клініки. Вона теж постраждала, як й інші будівлі в нашому місті. Згодом до моєї команди приєднався брат, теж лікар, який до того жив і волонтерив у Львові. На моє прохання він переїхав до Бучі та взявся відновлювати не лише клініку, а ще й будинок».

«Потім, приблизно через вісім-десять місяців від початку повномасштабної війни, я почала задумуватися, чим же можу допомогти. Плюс отримувала багато повідомлень у дірект від наших військових по моєму профілю. Була зима, а саме в холодні пори року часто дають про себе знати хвороби ротової порожнини».

Щоб наші захисники не платили за лікування дорогоцінними днями відпустки (а, за словами Валерії, так найчастіше і трапляється), жінка вирішила розвернути пересувний стоматологічний госпіталь. Робити те, що найкраще вміє.

Її пересувний дент-мобіль уже курсує Україною, кваліфіковану медичну допомогу можуть отримати всі, хто того потребує. Послуги надают лікарі-стоматологи (персонал «Free smile dentistry»). Періодично Валерія теж приїздить до України, де веде прийом у своєму закладі, довелося також і «поподорожувати» країною разом зі стоматологами своєї клініки.

«Як для мене почалася війна? Для більшості східняків точка відліку – 2014-ий, тобто значно раніше, аніж, до прикладу, для столиці чи заходу країни», – каже Валерія.

«Так, перший болючий «урок» українцям росія подала ще майже 10 років тому. Продемонструвала, чого насправді вартують розпіарені лозунги на зразок «дружби народів», «братерства», іншого. Показала себе кривавим агресором, що до мети йде у прямому сенсі по трупах. «Це для киян, львів’ян війна почалася тоді, коли особисто до них почало прилітати – в об’єкти інфраструктури, аеропорти, у житлові будинки».

«Число внутрішніх мігрантів невпинно росте, як і кількість тих, кого біда погнала за кордон. От і у, здавалось би, далекій Америці уже склалася своя потужна українська емігрантська спільнота. Там є люди з півночі, півдня».

«Узагалі Америка – остання країна, де я хотіла б жити на постійній основі. Так я думала до війни, гіпотетично, до нашої трагедії, так є і зараз», – продовжує наша розповідачка.

«Я виїжджала з дітьми з Бучі вже коли неушкодженим залишилася одна-єдина переправа. Спочатку ми подалися на один міст, потім – на інший, зрозуміли, що ходу не буде ні там, ні там і кинулися до останньої переправи. Усі інші вже були підірвані рашистами. Я спакувала себе, трьох дітей та собаку в одну валізу. До пуття не розуміла, що робити, як діяти. Збиралася безграмотно й хаотично, можна сказати. Нічого з того, що обов’язкого треба було покласти до валізи, я не взяла».

«Їхала з думкою, що от, тиждень-два-три-від сили місяць – і ми повернемося. «Дедлайн» – травень. Тож навіщо мені брати багато речей?» – думала тоді.

Було важко, бензобак заповнений лише на третину, на заправках – довжелезні черги. Я ледве доїхала до Вінниці. Майже 5 годин ми простояли там в черзі за паливом на заправці. Потім – кордон з Молдовою, згодом – шлях до Румунії, звідти – до Польщі, ну а потім уже літаком – за океан. Сумарно 24 години дороги без сну – і моя соло-відповідальність за всіх дітей і собаку», – розповідає Валерія Скоробагач.

В Україні Валерія залишила свою клініку, будинок, і, з її слів, нормальне, якісне, щасливе життя.

«Одного дня по нашій вулиці в Бучі проїхали танки. Матвій тихенько попросив: «Мамо, давай виїжджати».

«Я ніколи не позиціонувала себе емігранткою, ми в’їжджали у країну за візою, отримали соціальний захист. Знайшла роботу – довго думала, де ж саме хочу працювати, розуміла, що це точно буде медицина, але яка спеціалізація? У результаті пішла асистентом хірурга, діти навчаються у школі, Акім відвідує дитячий садочок.

Перші два місяці нашого перебування у Штатах ми жили у друзів. На дві сім’ї – семеро дітей. З одного боку – класно, з іншого – важко. Тож коли я біль-менш адаптувалася, більше ментально, звісно, прийшла, так сказати, до тями, почала шукати квартиру.