Свідома меморіалізація: що вона нам дасть і від чого застереже

Ідея меморіальної традиції і того, як ми пам’ятатимемо цю війну й розповідатимемо про неї нащадкам, має формуватися вже сьогодні. Процес меморіалізації має творитись усвідомлено та з емпатією, оскільки родини загиблих, безвісти зниклих і полонених військовослужбовців потребують валідації та розділення їхнього болючого досвіду.

У першому епізоді подкасту «Меморіалізація війни» на Радіо «Накипіло» ведуча Наталя Некипіла розбиралась у темі культури пам’ятування: її формування в умовах війни, державну політику меморіалізації, вдалі практики, акторів та інструменти.

Культура пам’яті. Чека

Парамедикиня і журналістка Ірина Цибух із позивним Чека, яка загинула на Харківському напрямку 29 травня 2024 року, говорила:

«Відповідальність живих перед мертвими — свідчити про те, що відбулося».

За життя разом із командою однодумців Цибух уже формувала національну культуру вшанування загиблих. Зокрема, вона розвивала ідею переосмислення та персоналізації хвилини мовчання, щоб цей важливий ритуал був значущим для українців.

Незадовго до останньої ротації Ірина презентувала проєкт, який мав назву «Вшануй». Запис презентації надала колежанка Ірини. У ньому Чека пояснила, що таке «культура пам’яті» й чому ми тільки на етапі її формування.

«Культура пам’яті — це і є найкраще сформульоване розуміння суспільства і ставлення до своєї історії. І так само це є розуміння і ставлення до своєї пам’яті й традиції пам’ятування. Якщо ви помітили, то в нас немає традицій пам’ятування як таких… Але насправді ми не вміємо пам’ятати. Ми дуже безкультурні в нашій пам’яті. Тому що ми не маємо відточеного розуміння наших історичних процесів. Ми бачимо, наскільки ця політика росії була успішною, говорячи про те, що наша культура пам’яті така неоднозначна», — наголосила Ірина Цибух.

На її думку, іще одна проблема політики пам’яті — це складність теми. В Україні є багато науковців, які могли б із нею працювати, але для цього потрібен запит суспільства.

Як формується культура пам’яті

Кандидат філософських наук і голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович у серії коротких відеороликів для культурного проєкту пояснив, що таке «національна пам’ять» і як формується власне культура пам’яті.

За його словами, національна пам’ять віддзеркалює важливі історичні події певної спільноти, які вона оберігає та транслює назовні. Їхня сукупність допомагає нації бути собою та визначає, ким
вона є.

«Якщо ми говоримо про українців, то ми, наприклад, щонайменше тисячу років ішли до самих себе. Нам важливо розуміти різні етапи, різні пазли становлення нашої спільноти… Але наголошу, колективна пам’ять і історія — це два різні явища. Це й утворює поняття національної пам’яті, і важливість її в тому, що вона визначає характер нації та спільноти. Бо фактично відповідає на те саме запитання, про яке говорить ідентичність. Хто ми є, куди ми прямуємо, чого ми уникаємо, що для нас принципово, а що важливо», — сказав історик.

Дев’ять принципів меморіалізації війни

Голова УІНП запропонував до обговорення сформовані інститутом дев’ять принципів меморіалізації війни:

• правдивість,
• інклюзивність,
• прозорість та ясність,
• гуманність,
• рівність,
• актуальність,
• фахову добросовісність,
• етичність та екологічність,
• ідеологічну нейтральність.

Після обговорення та верифікації ці принципи внесуть у державні документи й політики меморіалізації. Антон Дробович наголосив на тому, що нашому суспільству важливо саме зараз визначитися, як ми пам’ятатимемо цю війну.

Кандидат історичних наук та експерт із публічної історії Антон Лягуша переконаний: найперше, що потрібно, — це спільно напрацювати умовну інструкцію роботи з меморативними проєктами, щоб побачити запобіжники, перспективи та простір для роботи.

«Військовослужбовці сьогодні дуже часто самі прописують ритуали своїх поховань, коли вони ще живі. Через те, що вони не хочуть отих совєцьких практик поховань, ми перебуваємо в пубертаті з одного боку. З іншого — у нас точно формується нова меморіальна культура. Ми не знаємо фінальної точки цієї культури, бо її не сформовано… На превеликий жаль, жертв цієї війни серед військових і цивільних стає дедалі більше й більше. Це означає, що в нас щодня є потреба вшановувати пам’ять. І щодня виникають запитання, як це робити. І тому щодня ми шукаємо різні форми реалізації персональної, колективної та національної пам’яті», — висловив міркування історик.

Люди гинуть щодня, і ми повинні їх належно ховати й ушановувати

На українську традицію пам’ятування та практики вшановування Героїв сильний вплив і досі має совєцький спадок з його штучністю, величчю, узагальненням і нівелюванням ціни життя. Водночас, сказав Антон Лягуша, цю частину досвіду ми не можемо стерти. Його варто переосмислити і, головне, чітко означити. Це дасть змогу надати культурі меморіалізації нових, актуальних для нас сенсів.

Створювати культуру меморіалізації в умовах війни за замовчуванням складно. Водночас ми не маємо часу на відкладання роботи над ідеєю та змістом, бо наші люди гинуть щодня, тому ми повинні їх належно ховати, ушановувати й пам’ятати. Важливо, зокрема, чути всіх учасників процесу, а головне — залучати їх до роботи, сказав історик.

Сучасні практики вшанування загиблих

Повномасштабна війна застала Антона Лягушу в Америці. Там він викладав у Школі політики й урядування Шара при Університеті Джорджа Мейсона. Пан Лягуша повернувся в Україну, щоб започаткувати магістерську програму з дослідження пам’яті та публічної історії в Київській школі економіки (КШЕ) для підготовки фахівців цього фаху вдома. Він вивчає практики меморіалізації та їздить у громади. На його думку, меморіалізація має відповідати на три запитання: навіщо ми це робимо, для кого та як.

Експерт навів різні приклади вшанування. Зокрема, згадав історію сомельє Вікторії Замченко. Після загибелі дівчини компанія Goodwine, де вона працювала сомельє,вирішила увіковічнити пам’ять про неї. У магазинах зробили спеціальну полицю з окремими винами, які любила Вікторія. Ця полиця так і називається: «Вина, які любила Віка».

Потім ця ініціатива переросла в більшу акцію, до якої долучились інші. У 2024 році висадили виноградник під назвою «Вікторія», з урожаю якого у 2027 році планують виготовити перші пляшки вина.

Єдиний атлас пам’яті у Київській школі економіки

«Ми можемо говорити про ландшафти пам’яті — це коли ми саджаємо дерева, робимо газони, матеріалізуємо щось із простором у місті чи селі. Ми можемо говорити про соціальний бізнес, тобто бізнес, який допомагає. Я люблю історію про туристичний прихисток на честь загиблого на війні пластуна: у національному природному парку «Сколівські Бескиди» відкрили туристичний прихисток, який є символічною пам’яттю про одну людину — активного мандрівника, що загинув на війні. Навіть якщо рідні не створюють якихось таких великих проєктів або проєктів узагалі, але роблять пам’ять зрозумілою, наприклад створюють якийсь маленький цифровий проєкт або наративну історію, це вже чудові форми меморіалізації», — резюмував історик і додав, що всі приклади меморіалізації збирають у Єдиний атлас пам’яті у КШЕ.

Антон Лягуша зауважив, що наша пам’ять — це компас.

«Це та сама історія про орієнтири у світі. Уявімо, що ми прокидаємося, а навколо темно. Ми не знаємо міста, у якому перебуваємо, місця, мови, де купити їжу, куди піти, що робити, хто ми такі, що з нами відбудеться. Це викликає у нас стрес, сіє хаос, бо ми дезорієнтовані, ми взагалі нічого не розуміємо. А наша пам’ять і є тим орієнтиром», — уважає науковець.

Загальнонаціональна акція «Стіл пам’яті» й памʼятування як спосіб розділення досвіду сімей у втраті та тих, чиї родини вціліли

29 серпня, у ресторанах і кав’ярнях України відбулася акція «Стіл пам’яті».

Її у 2023 році ініціювала Марія Грабар у пам’ять про загиблого чоловіка Іллю Грабаря, який служив у 101 окремій бригаді тероборони й загинув у бою. У закладах, які приєдналися до акції, один столик залишається заброньованим на весь день. Це стіл у пам’ять про загиблих захисників України. Цьогоріч акцію організували спільно з платформою пам’яті «Меморіал», щоби зробити її загальнонаціональною і щорічною.

«Мені хотілося винести цю традицію вшанування за межі цвинтарів, за межі меморіалів, за межі покладання квітів невідомому солдатові або просто кожному солдатові, не читаючи імен. Це така совєцька традиція, від якої, мені здається, нам потрібно відходити, адже солдати й Герої — вони відомі сьогодні. Це наші сучасники, це наші друзі, це близькі нам люди. Відповідно, і традиції мають розширятися. Це велика рана нашого суспільства. Багато загиблих, але це великий героїзм, і ми маємо його шанувати», — розповіла про свій проєкт Марія Грабар.

Жінка впевнена, що пам’ятання полеглих воїнів і продовження справи життя загиблої людини цінні для рідних. Ініціаторка акції «Стіл пам’яті» наголосила, що цей захід має допомогти подолати стіну непорозуміння між рідними, які втратили когось на війні, і тими, хто не зазнав такого досвіду.

«Важливо, щоб досвід утрати було розділено. Так ми зможемо висловити підтримку одне одному, зможемо допомогти одне одному пережити важкі моменти, а головне — ми зменшимо цю стіну нерозуміння і відчуження, яка все ж таки є між людьми, що втратили когось, і людьми, які не зазнали цього досвіду, на щастя», — сказала вона.

російсько-українська війна вже меморіалізується. Це і великі національні проєкти, і різні практики пам’ятування, що створюють рідні полеглих захисників і захисниць. Важливо, щоб ці проєкти були здоровими й віддзеркалювали суспільний діалог, уважає голова Українського інституту нацпам’яті Антон Дробович.

Усвідомлена меморіалізація, зрештою, дасть українцям як нації орієнтир для побудови майбутнього. Вона є ідентифікатором того, хто ми й на що здатні, — підсумував сенс свідомого підходу до формування культури пам’яті історик Антон Лягуша.

Авторка проєкту Наталя Некипіла. Вона також утратила свого чоловіка, який став добровольцем на початку повномасштабного вторгнення росії. Цей проєкт — її спосіб пам’ятання рідної людини та інструмент недопущення забуття Героїв, переведення ритуалів ушанування у штучну формальність чи нівелювання ціни, яку ми платимо за наші свободу й життя. А також цей проєкт — спосіб налагодити діалог між тими, хто втратив рідних через війну, і тими, чиї родини наразі вціліли.

Ми повинні бачити одне одного й відчувати, а ще вміти гідно пам’ятати та свідомо вшановувати полеглих. Бо це відповідальність живих перед мертвими.

Для Сіль.Медіа — Наталя Некипіла