«Тато пішов на війну — він мене більше не любить?» або як я пояснюю дитині відсутність батька

Усі свої сім років мій син жив у повній родині. Він звик, що має маму і тата, які його люблять. Він звик до родинних ритуалів і до того, що тато завжди водив його до садочка або до школи. Але тепер для нього все змінилося. Бо тато пішов на війну.

Це моя власна історія. Дуже особиста. Я вирішила написати її, бо вона може стати помічною вам, якщо ваша дитина, як і моя, переживає один із найтяжчих досвідів у своєму житті.

Ми не збиралися приховувати від сина, що тато йде на війну. Ми намагалися пояснити, чому це необхідно. Тому, поки чоловік був вдома — малий реагував спокійно. Підтримував розмову. Говорив, що все розуміє. Однак, у день від’їзду емоції дали збій.

Спочатку на пероні син тікав від чоловіка, тримав дистанцію і намагався не проявляти своїх емоцій. Але прямо перед потягом розплакався так, як не робив цього, мабуть, жодного разу за свої сім років. Міцно тримав тата руками. Не хотів відпускати. Плакав усю дорогу додому та схлипував уночі.

З того часу для нас із ним почалося нове життя — сповнене змін та нових емоцій.

День 1.

«Я не буду плакати ні перед ким», — це була перша фраза, яку я почула від нього наступного дня.

«Плакати нормально, — сказала я. — Це нормально, що тобі сумно. Я теж сумую. І, якщо ти хочеш про це поговорити, то знай — я завжди поруч».

З того часу про тата він говорив лише зі мною. Я заборонила родичам підіймати цю тему і дозволила сину просто кидати слухавку, якщо він відчуватиме, що розмова йому не комфортна.

Протягом першого дня після від’їзду чоловіка син просидів з його фото, а потім попросив роздрукувати знимки, де вони разом, і повісити їх у кімнаті. Аби тато був поруч хоч так. Ми одразу це зробили.

Бажання поділитися

Одного разу син говорив телефоном з чоловіком. Запитував:

«Тато, ти ж повернешся, ти не загинеш?».

Наприкінці розмови чоловік порадив йому поговорити з друзями, в яких батьки теж на війні.

«Знаєш, — одного разу сказав мені син, — я сьогодні говорив другові, що мій тато пішов на війну захищати Україну. А він сказав, що його дідусь теж воює. А він чекає тут».

Я бачила, що після цієї розмови йому стало легше. Ненадовго.

Син зазвичай тримається три дні, а потім його знову огортає сум. Постійно розмовляючи, він зупиняється і замовкає. Його ніби заціплює. А потім просто говорить:

«Мам, не говори мені нічого. Я скучив за татом».

Зазвичай тоді через певний час кажу йому, що і я скучила. Що ми разом. Він не сам зі своїм сумом. Запитую дозволу, аби його обійняти, та він не завжди погоджується. Так йому легше триматися.

Попри розмову з другом, син уникає розмов про тата. Ділиться тільки з тими, кому довіряє.

Одного разу, коли йому було геть кепсько і він боявся, що тато може загинути, до себе в гості його запросила моя колега. Її чоловік на фронті з перших днів війни. Вона показувала йому фото чоловіка, його нагороди, розповідала, що він інколи приїздить додому. А потім зателефонувала йому. Її чоловік підтримав мого сина, сказав, що наш тато дуже сміливий. Тоді син вперше посміхнувся і сказав, що буде пишатися батьком.

Тому не стидайтеся просити про допомогу.

Підтримка

У школі я одразу попередила вчительку, що малому може бути важко. І ще раз подякувала долі, що маю у своєму оточенні своїх людей. Бо з того часу син завжди відчував підтримку. А ще через певний відрізок часу уже без складнощів почав розповідати друзям, що його тато пішов на війну.

Прорахунок

Одного разу ми йшли до школи і він зупинився. А потім сказав:

— «Усіх дітей до школи водять мами, а мене завжди водив тато. Мені подобається ходити з тобою, але, коли тато повернеться, я хочу знову ходити з ним».

— «Добре», — відповіла йому я.

Для нього це як план. Він узагалі почав проплановувати і мислити більш логічно.

— «Мам, — якось запитав він, — а якщо татові поцілять у голову, він загине?».

— «Він обережний, у нього буде каска».

— «А якщо в тулуб?».

— «Там тато матиме бронежилет».

— «А якщо в руку або ногу, то він накладе собі турнікет?».

— «Так».

— «Мам, а якщо в шию? Він же нічого не зможе зробити?».

— «Він уміє тампонувати рани, сину».

Це його заспокоїло.

Дорослішання

Коли наш тато пішов на війну — син одразу став серйозний і дорослий.

«Не переживай, — сказав якось мені, — тепер я буду тебе захищати і робити всі ті домашні справи, які робив тато. Ми впораємося».

Ось уже другий місяць, як син звикає до нових буднів. Кожного тижня він говорить з татом. Кожного тижня чоловік говорить, що дуже любить його. І це тримає малого. Він розуміє, що тато пішов не від нього. Він чекає. Мовчки, вперто, задумливо. Чекає, коли тато повернеться і говорить:

«Мам, ну чого ці росіяни такі, вони не розуміють, що дітям погано, коли батьків немає поруч?

І я пояснюю йому. Кожного дня. Монотонно і спокійно. Апелюючи до логіки. Пояснюю, даруючи йому впевненість, що ми з татом його родина і тато любитиме його, де б він не знаходиться.

Одна ниточка

Одного разу, коли син звикав до садочка, я розповіла йому казку про маленького зайчика, який боявся йти гуляти сам, бо думав, що загубить маму. А мама-зайчиха пояснила йому, що її ниточка, що тягнеться від серця завжди з’єднана з його ниточкою. І як би далеко вони не були одне від одного — ця ниточка буде завжди їх поєднувати.

«Тепер наша ниточка стала дуже довгою, — сказав мені син, — бо з’єднує моє серце, твоє і татове».

Любі мами, дружини, які разом з дітьми чекають чоловіків з фронту. Пам’ятайте, як би важко вам не було, але вашій малечі, яка звикла завжди бути поруч з вами — значно важче. І ви єдині, хто точно розуміє як їм допомогти. Не замикайтеся у собі. Пояснюйте, що хоч світ змінився, але любов тата і мами це те, що буде завжди як і підтримка.