Шекспір якось порівняв світ із театром, а людей з акторами. Мені ж видається, що ми всі скоріше товчимося на одному величезному дитячому майданчику. І в кожного тут свої забавки: хтось возиться з машинками, хтось грає в доньки-матері, а окремі екземпляри раз у раз затівають війнушки. Але бавлячись кожен у своє, ми все рівно граємося одне з одним. Існує такий собі психологічний квач, гуляючи в якого, ми не завжди усвідомлюємо, що є його учасником, але завжди виграємо, коли перестаємо в нього грати. Називається ця забава — «трикутник Карпмана».
Хто грає і в чому суть?
Це спосіб токсичної взаємодії між людьми. Учасники грають наступні ролі:
Жертва
Більшість дослідників вважають жертву ключовим гравцем трикутника. Бо навколо неї все крутиться.
Це людина, яка завжди невдоволена своїм життям і рідко буває щасливою. Вона щиро вірить у те, що все найгірше, що може трапитися, обов’язково станеться саме з нею, а хороше точно обійде її стороною. І, звичайно ж, знаходить цьому підтвердження (бо ми ж знаємо, як працюють упередження): стає жертвою лихварів, натикається на хамовитих продавців і з усього кільцевого на ногу в нових білих кедах стануть саме їй.
Жертва впевнена, що не здатна впливати ні на що у своєму житті, відчуває себе безпорадною та переконана, що з нею щось не так. Людина в цій ролі, як правило, не задоволена своїм життям, шукає винних, ображається та виправдовується, але при цьому не робить нічого, щоб змінити ситуацію на краще.
Жертва дуже любить скаржитися: на оточуючих, владу, погоду, саме життя. Таким чином, мов виправдовувати себе за власну бездіяльність: «Звісно, я розумію, що набрала ваги, але коли мені ото худать з малою дитиною». Жаліючись і отримуючи зворотній зв’язок, Жертва має задоволення та підтвердження тому, що «не вона така, життя таке», а щойно отримує якусь дієву пораду, то задіює алгоритм під кодовою назвою «Так, але»: «Так, нормально харчуватися можна і з дитиною, але ви бачили ціни на овочі?! Що кажете? Капуста теж овоч? Але так вона погано цьогоріч вродила, а магазинна нашпиговона нітратами, я що, оце себе й дитину тровить буду?», — у цю гру можна грати безкінечно.
Тобто бідкається жертва не скільки для того, щоб їй допомогли, скільки для того, щоб її пожаліли та підтвердили, що з її проблем дійсно немає виходу.
Звісно, кожен день жертви сповнений стражданнями, її ображають, у неї мало енергії та, як правило, багато хвороб. Вона немов не помічає можливостей покращити своє життя, а навіть якщо й звертає на них увагу, то користується вкрай рідко.
У чому зиск «грати» в Жертву?
Людина в цій ролі не несе відповідальності, а отже, не помиляється. Як правило, Жертва має низьку самооцінку та кожна помилка занижує її ще сильніше. Тож уникаючи відповідальності, вона уникає й помилок.
Рятівник
Його функція — рятувати всіх підряд (найчастіше Жертву). Це саме та людина, яка знає, як правильно жити та виводити всі види плям з будь-яких тканин, дає непрохані поради і готова в будь-яку хвилину ввімкнути режим «Чіп і Дейл спішать на поміч».
І це наче і не так погано, але справа в тому, що Рятівник рідко допомагає по запиту. Як правило, це особиста ініціатива, яка часто обертається проти нього. Це як ота пані, яка вирішує розрулити ситуацію із чужою дитиною в істериці, пропонуючи забрати її з собою, а потім отримує пропозицію сходити по відомому маршруті від батьків.
Варто зауважити, що Рятівник допомагає через самопожертву, хронічно жертвуючи своїми потребами, а оскільки робить це непрошено, то часто замість схвалення та подяки отримує чортів, що змушує його переходити в роль Жертви або Переслідувача.
У чому зиск «грати» в Рятівника?
По-перше, щоб самоствердитися. Вказуючи іншим, що робити і як, беручи на себе надмірну кількість обов’язків, бо «вони ж без мене не впораються», Рятівник відчуває себе кращим, розумнішим за інших, важливим і потрібним. По-друге, у нас поки схвалюється отака жертвено-рятувальна роль. І, по-третє, доки ти відчайдушно вирішуєш проблеми інших, у тебе не лишається ні часу, ні сил, ні бажання, дивитися, а тим паче вирішувати свої особисті проблеми.
Агресор, він же Переслідувач
Впевнений у тому, що світ жорстокий, несправедливий і сповнений проблем, тож і налаштований відповідно: критично, часто вороже і саркастично.
Він звинувачує, вимагає та засуджує. Агресор має своє власне чітке і непохитне бачення світу і намагається підпорядковувати йому всіх інших. Коли хтось вибивається із його системи, він відчуває сильну тривогу (бо якщо можна жити по-іншому, то як?) і вже потім агресію, тож вимушений контролювати інших.
Переслідувач, як правило, майстер пасивної агресії, може вдаватися і до активних її проявів. Йому складно дається той факт, що люди різні і можуть мати іншу точку зору, в його світі власні переконання є істиною. Агресор сповнений гнівом, а ідеальним об’єктом, на який його можна вилити є Жертва.
У чому зиск «грати» в Переслідувача?
Оскільки типовий Агресор не вміє екологічно викидати власну агресію, лють і тривогу, він розряджається об Жертву, ще й самостверджуючись при цьому.
А тепер, коли ми ознайомилися із головними героями, переходимо до правил гри!
Вона відбувається приблизно за такою схемою (давайте відразу з прикладом):
Покупець (Жертва) в магазині обирає яблука. Продавчиня (Агресор) вважає, що та аж надто захопилася процесом і в притаманній Переслідувачу токсичній манері, повідомляє їй про це.
Жертва ображається, засмучується, і покинувши магазин, скаржиться своєму чоловікові (Рятівникові). Той у свою чергу жаліє і без запиту надає цінні рекомендації: «Треба було сказати, що то її робота! І покликати адміністратора! І книгу скарг і пропозицій вимагати! А ти їй знаєш, що скажи наступного разу?».
Виходить, Агресор розрядився об Жертву, та пожалілася Рятівникові, який відразу дав пораду. Вуаля, всі відіграли свої ролі.
Персонажі вигадані, всі співпадіння з реальними людьми випадкові.
Здавалося б, що тут такого, звичайна буденна ситуація, але суть якраз і в цьому. Всі люди, які живуть у трикутникові Карпмана, грають ці ролі постійно, хронічно. Це форма деструктивних відносин, у яких є проблеми із особистими кордонами, а також багато страждань, маніпуляцій та агресії. Все це неминуче призводить до постійних конфліктів і знижує якість життя. Жертва практично завжди хвора і пригнічена, часто має проблеми з фінансами (бо гроші там, де відповідальність, а вона боїться її брати на себе), Рятівник знесилений, а в Агресора все життя — суцільне поле бою.
Чи можуть учасники «гри» мінятися місцями?
Можуть. Одна і та сама людина, як правило, грає якусь основну, домінуючу роль, але може безкінечно мігрувати трикутником.
Припустимо, є жінка, яка носить горде звання тещі і в трикутнику займає роль Рятівника. Вона приходить в помешкання молодої сім’ї без запрошення і наводить там порядки. Коли їй роблять зауваження, вона переходить в Жертву:
«А я оце могла б на годину пізніше встати, так ні ж, недоспала, прийшла вам помагати». Очікувано, не дочекавшись ні жалю, ні вибачень, ні подяки, переходить в Агресора: «Розвели тут срач он який, скоро всі таракани району до вам розбігаються» і так далі, гіпертонічний криз, почуття провини та поганий настрій гарантовано.
У межах трикутника по ролям може мігрувати не тільки троє учасників, а й одна людина (як на прикладі) і цілі групи. Я навіть знаю про одне злоякісне утворення, яке в лютому 22-го було Рятівником («спасьом от нациской хунти»), потім, коли рятівництву не зраділи, воно перетворилося в Агресора, а тепер перекинулося на Жертву, бо хтось «шембіт Бєбєкіно, і злая ната накачіваєт слабих хахлов аружиєм».
Характерно для трикутника те, що всі його учасники перебувають у хворобливій взаємозалежності та немов носом чують потрібних людей. Тобто Жертва оточує себе Рятівниками й Агресорами, люди за межами фігури її мало цікавлять. Чи всі «грають» у цю гру? Ні, не всі. Але, живучи поза межами трикутника, можна періодично провалюватись у якусь його роль (наприклад в Агресора, щоб обсмоктати комусь кісточки на дівочих посиденьках). Але затримуватися там таке собі задоволення, бо там ні здоров’я, ні грошей, ні приємних взаємин не знайти.
Як перестати «гратися»?
Уже саме усвідомлення того, що ти бігаєш по трикутнику, може допомогти з нього вибратися. Для цього, усвідомивши, як ти граєш роль, важливо задати собі питання: «Чим мені вигідна ця ситуація?» та свідомо змінювати свою поведінку. І раптом може виявитися, що тобі приємно слухати свою подружку про те, який паскудник її парубок, бо це заспокоює, що твої стосунки хоч і не ідеальні, але ж не такі жахливі!
Вихід з трикутника — це про зміну мислення. Жертві важливо навчитися брати на себе відповідальність за своє життя і усвідомити, що ніхто їй нічого не винен. Рятівнику — допомагати лише по запиту і звернути фокус уваги на вирішення своїх особистих питань, а Агресору — усвідомити, що ніхто не повинен жити його уявленнями про світ. Найефективніше — працювати зі спеціалістом, бо так легше пропрацьовувати і витоки проблеми, і її вигоди. Крім того, часто така взаємозалежність — це про сімейну історію.
Так, це тривала, але дуже вдячна робота, бо, покинувши трикутник Карпмана, ти потрапляєш на нову версію гри — Трикутник неминучого росту, де тебе чекає нове якісне оточення (старе, токсичне, як правило, відсіюється, коли відмовляєшся грати за старими правилами), інший рівень доходу та значно більше енергії, щоб жити в задоволення, а не драму. Хай кожен знайде своє місце на «майданчику». І миру нам!
Психологиня Інна Радченко для Сіль.Медіа
Подякуй автору!
Сподобалась стаття? Mожеш подякувати автору гривнею.
