Ухилянти з України, росіянка та The New York Times

«Привіт, Іра, з суботою! Я прочитав це раніше, мені цікаво, яка твоя думка з цього приводу? Кілька опитаних людей живуть у Києві», написав мені знайомий з Сінгапуру. Я відкрила посилання і переді мною була стаття в Нью-Йорк Таймс із заголовком «У зв'язку з розширенням військового призову в Україні деякі чоловіки переховуються».

Що ж я про це думаю? Важко було сказати. Я точно знала, що я відчуваю, але вирішила прочитати текст, щоб не виглядати крейзі Юкрейніан (а таке часто зі мною траплялося).

Перше речення наблизило мене до стану крейзі Юкрейніан за 5 секунд:

«Побоюючись, що призов — це квиток в один кінець до кривавої окопної війни, чоловіки проводять дні вдома, щоб уникнути офіцерів, які блукають вулицями».

Згадую своє стажування в США, коли я гортала НЙТ в місцевій кав’ярні, поки мені приготують еспресо-тонік. Заголовок плюс перше речення – це те, що я встигала проглянути в ключових статтях і піти далі по справах. Заголовок і перше речення — все, враження сформоване. А, як сказав мені один американських знайомий:

«не обов’язково розбиратися в темі, щоб мати власну думку щодо неї».

Цього разу я прочитала статтю до кінця.

Владислав, 45 років, перестав ходити в тренажерку, виходити з дому і слідкує з біноклем, чи не йдуть десь представники ТЦК.

Владислав побачив перші тривожні дзвіночки улітку 2023, коли йому засунули повістку у двері і він її проігнорував. Каже, що впав у депресію після цього. Журналіст пише, що під час інтерв’ю Владислав здригався кожен раз, коли повз проходив військовий.

Микита, 28 років, веб-дизайнер зі Львова, боїться беззмістовно померти.

Олександр, 32-річний дата-аналітик з Києва, перевіряє маршрути, якими ходить по місту, щоб не натрапити на ТЦК.

Андрій, 28-річний веб-дизайнер зі Львова, говорить, що він трохи параноїк і не виходить з дому без крайньої потреба, а якщо і виходить, то одягає браслет із червоною тривожною кнопкою. Якщо його схоплять ТЦК, то він натисне кнопку — так його родичі зможуть відслідкувати його локацію і якось допомогти.

Прекрасні історії, правда?

Пам’ятаю, коли почали з’являтися перші новини про чоловіків, яких ловили при спробі перепливти Тису, я сказала своєму другу, що це дуже погано для міжнародної адвокації. Він тоді заперечував і говорив, що це такі незначні новини, що нікому, крім українського читача, це не цікаво.

І от зараз маємо статтю в Нью-Йорк Таймс – одному з мастодонів традиційних медіа країни, на військовій підтримці якої тримається наша здатність все ще не бути окупованими росією.

Більше того, в статті дають посилання на телеграм-групки про повістки, де допитливий читач за допомогою гугл-перекладача може відкрити для себе весь світ українського крінжу.

Я знаю, що як жінка і немобілізована не маю морального права вдягати біле пальто і когось засуджувати чи закликати йти на війну. Але як людина, яка часто спілкується з іноземцями та намагається допомагати Україні адвокатувати підтримку наших західних партнерів, маю право сказати, чому такі статті викликають у мене гнів і огиду.

Бо коли щасливий і розслаблений американець купує свою вранішню каву, проглядає одним оком газету і бачить отаку статтю – перша його думка «так вони не хочуть воювати і захищатися, нащо ми їм допомагаємо». І я не перебільшую.

Мене питали в барах американці «а чого ми маємо допомагати Україні, це ж ваш конфлікт з росією», мені доводилося пояснювати, що таке Будапештський меморандум; я виступала перед студентами, які поняття зеленого не мали, що таке Україна, в чому суть війни; викладачі мене просили починати від 2014 року і давати студентам-журналістам контекст, бо вони не в курсі.

Чотири місяці в Нью-Йорку (місто мрії, хаха) мене виснажили так, що по поверненню мені призначили антидепресанти, бо сама я не вивозила. Бо дуже важко бачити, що люди не розуміють нас і нашу боротьбу, від цього вони байдужіють, від цього ми не отримуємо зброю, і від цього гинуть мої люди, українці.

І от ця стаття – це просто плювок в обличчя усім військовим, які воюють або загинули у цій війні.

До речі, про військових. У статті є коментар двох військових, по реченню на кожного. Один абзац у статті на 1500 слів приблизно. Шо там по балансу думок, га, Нью-Йорк Таймс?

Ну і вишенька на торті – це коментар Джека Вотлінга, військового експерта Королівського інституту об'єднаних служб. Джек каже, що українські солдати зараз максимально мають 5 тижнів підготовки, тоді як під час Другої світової війни Британія готувала солдат по 22 тижні. Тю, а чого тільки Друга світова? Давайте ще з Першою порівняємо, чи з Хрестовими походами.

Ну і останнє питання до чоловіків з цієї статті – нахіба? Яка мета у вас була, що ви вирішили розказати про свій «чудесний» досвід переховування від ТЦК? Що ви хотіли цим змінити? Що західні партнери прийдуть до української влади і скажуть «нє, все, відміняйте мобілізацію, он, Владислав і Андрій в депресії»? Таке?

А ще ця стаття – це допомога ворогові, який і так вливає купу ресурсів, щоб підважити підтримку України в США.

Наприклад, у цей же день виходить ще й колонка такої собі Єлєни Костюченко, російської журналістки (наразі пише для Медузи) і ЛГБТК+ активістки. Так, саме та Єлєна, яка минулого року видала книгу “I love Russia”.

Стаття має назву «У Росії постійно присутній страх перед минулим», а перше речення у дослівному перекладі отаке: «Травма, якої зазнали росіяни під час переходу від комунізму до капіталізму в 1990-х роках, допомагає пояснити, чому Володимир Путін залишається при владі». І далі Єлєна, як дуже вправна журналістка, через жалісливу історію свого тяжкого дитинства в 90-ті, непомітно веде свого читача до емпатії та співпереживання простому росіянину. Єлєна пише про війну в Чечні, але пише що це «призвело до загибелі тисяч російських солдатів і десятків тисяч цивільних осіб». Яких цивільних осіб? Хто ж там жив у Чечні? Єлєна очевидно не знає (сарказм) або свідомо не називає, ставлячи на перше місце загибель тисячі «російських солдат» як жахливий наслідок цієї війни.

До чого ж тут стаття про українців, які ховаються від мобілізації, спитаєте ви. Обидва ці матеріали виходять в один день в одному медіа і об’єднані вони однією темою – страх. Тільки в статті про українських чоловіків цей страх показаний як гидке явище і небажання захищати країну, а от в колонці Єлєни страх – це слабкість невинних росіян, які так бояться повернення 90-х і тому терплять путіна (до речі, Єлєна цією колонкою підтримує кремлівський наратив, що без путіна росія порине в хаос і бідність). Росія уміло працює з західною думкою через своїх агентів, а деякі українці їй у цьому ще й допомагають.

На жаль, складається враження, що у нас перестало бути модним думати перед тим, як відкривати рота. І хоч я, немобілізована українська жінка, не маю морального права засуджувати чоловіків, що бояться мобілізуватися, я все ж маю повне право засуджувати їх за такі статті. Бо ви, нешановні, якщо не допомагаєте, то хоч не шкодьте. А отакі статті та ваші коментарі в них перекреслюють усі аргументи, які я і мої більш кваліфіковані колеги комунікують закордоном. Ви заважаєте нам виживати. Нам як державі і вам, як її частині, до речі, теж.