Український «Бітлз», який прославили Назарій Яремчук і Василь Зінкевич

Чи знали ви, що діти діячів УНР «винайшли» український джаз, гімн Києва був написаний за два дні, а всім відома «Пісні про вчительку» (так-так, саме та, що «зоре світова») приховує справжню воєнну таємницю?

Філ Пухарєв — український журналіст та автор Telegram-каналу про українську поп-музику радянського періоду «ПЛАЙ», створив книжковий гайд, що розкриває історію ключових постатей української естради, історію пісень та головні події української попсцени.

«Це вам не естрада. Крутими стежками української поп-музики XX століття» Філа Пухарєва, що незабаром вийде друком у видавництві Лабораторія, — це книжка-гайд українською естрадою від ключових постатей і пісень до подій української попсцени радянського періоду. Написана на основі відкритих джерел, журналістських матеріалів автора у медіавиданнях та дописів у авторському телеграм-каналі «ПЛАЙ».

Публікуємо уривок із книжки

«Смерічку» називали «українським “Бітлз”». І не дарма! Це якщо і не найкращий, то точно найпопулярніший вокально-інструментальний ансамбль України 70-х. Пісні для гурту писав сам Володимир Івасюк. А голосами та обличчями «Смерічки» були Назарій Яремчук і Василь Зінкевич — блискучі (хоч і не професійні) співаки та секс-символи української поп-сцени.

Їхній тандем протримався до середини 70-х, і саме цей період вважається найуспішнішим в історії буковинського ансамблю. У тіні Яремчука та Зінкевича малопомітною залишається постать Левка Дутковського — вижницького музиканта, що зібрав «Смерічку» і дав їй ім’я. Левко Тарасович однаково добре писав пісні та розв’язував адміністративні питання. А ще врівноважував амбіції двох харизматичних вокалістів, що з найліпших друзів перетворилися на затятих суперників.

Саморобні інструменти та поява назви

Про дитинство Левка Дутковського відомо небагато. Він народився 9 квітня 1943 року в селі Кути на Івано-Франківщині. У 1963-му закінчив музично-педагогічне училище у Мукачеві, а після навчання два роки місив куряву в армійських кирзаках. У 1966-му Дутковського направляють на роботу до будинку культури в буковинському містечку Вижниця. Там хлопець збирає свій перший, поки що безіменний ансамбль. Збирає буквально власноруч, адже інструменти для музикантів випилює лобзиком самотужки.

Як справжній латентний меломан радянської України, під покровом ночі Левко виловлює на «буржуазних» радіохвилях пісні «Бітлз» та інших західних рокерів. Їх і каверить із гуртом на дискотеках у Вижниці, куди злітаються хіпстери з усієї Буковини.

Напередодні новорічного концерту Дутковському спадає на думку креативна ідея: чому б не зіграти рок-н-ролу українською? У колабі з поетом Анатолієм Фартушняком музикант пише свою першу авторську пісню — «Сніжинки падають». Залишається придумати для ансамблю назву.

«Ялинка», — подумав я, глянувши на ялинку на сцені та на ялинку в залі. «А влітку?» — одразу думка […] А у моїй новій пісні були слова: «І смерічки осяйні». І я сказав: «Смерічка». Бо так називається карпатська ялинка, — Левко Дутковський.

«Смерічка» презентує дебютний трек у перші хвилини 1967 року. Після фінальних акордів зал завмирає у тиші.

«Невже епік фейл?», — засмучується Дутковський.

Але вже за мить публіка вибухає оплесками. Того вечора фронтмен «Смерічки» ухвалює доленосне рішення: треба грати своє й надалі.

Як стиліст і географ співаками стали

З музикою Василю Зінкевичу не щастило з дитинства. На вокальних конкурсах син сільського священника завжди програвав клятій русні. Тому, зрештою, вирішив працювати не ротом, а руками. У 1968-му Зінкевич вступає до декоративно-прикладного училища Вижниці. Якось він натрапляє у місті на оголошення про кастинг співаків до місцевого ансамблю «Смерічка». І дає собі останній шанс…

На прослуховуванні Левко Дутковський одразу відчуває у хлопці рок-н рольну харизму. І бере Зінкевича до ансамблю навіть попри те, що його вокальні скіли далеко не найкращі.

«Зінкевич був дуже працьовитий. Я йому ставив голос, ми займалися до третьої- четвертої ночі, а з десятої ранку — знову», — Левко Дутковський.

Тим часом вісімнадцятирічний Назарій Яремчук мріє про мандри у стилі Беара Гріллза*. Але вступити на чернівецький геофак йому не вдається. Зате у 1969-му для «шанувальника поїздити» знаходиться вакансія водія у вижницькому військкоматі.

Вдень Яремчук крутить кермо, а ввечері відвідує відкриті репетиції «Смерічки», згадуючи, як малим співав у церковному хорі. Познайомившись із Василем Зінкевичем, який виступає в ансамблі вже рік, Назарій просить його закинути кілька лагідних слів про себе перед Левком Дутковським. План спрацьовує. Після репетиції керівник «Смерічки» бере Яремчука «на слабо» і просить його заспівати на публіку. Хлопець не губиться і виконує «Кохану» Ігоря Поклада. Опісля він чує від Дутковського приблизно те саме, що почув від нього Зінкевич рік тому. Є над чим працювати, але… треба брати!

«У Назарія був приємний тембр голосу, непогані природні вокальні дані […], мав гарну зовнішність. […] Щоденні репетиції, робота над постановкою голосу, сценічністю і водночас наполегливість, велика працелюбність самого Назарія дали свої результати», — Левко Дутковський.

З Яремчуком і Зінкевичем у складі, «Смерічка» здобуває перші великі респекти. Навесні 1970-го ансамбль перемагає на республіканському конкурсі самодіяльності. Того ж року на «Мелодії» виходить дебютна мініплатівка музикантів із піснями Левка Дутковського. Усе начебто окей. Концерти є, фанатки мліють від солодкоголосих вокалістів, та й пісні пишуться. От тільки хітів серед них поки бракує.

Співпраця з Івасюком та партійні цькування

Це був черговий лайв для чернівецького телебачення, який «Смерічка» грала у 1968-му. На бекстейджі Левка Дутковського зустрічає блакитноокий незнайомець у темному пальті. Відрекомендовується Володею Івасюком і простягає музиканту стосик з нотами та віршами.

«Він прийшов попросити у мене пісню «Бажання» для виконання з ансамблем «Карпати», де він співав. А за деякий час він каже, що, мовляв, я написав пісню у такому ж стилі […] Ми взяли її у репертуар», — Левко Дутковський про знайомство з Івасюком.

Тією піснею була «Мила моя», пізніше відома під назвою «Я піду в далекі гори». Вона закриває платівку «Смерічки» 1970-го. Треба віддати Левку Тарасовичу належне: cонграйтер поважав талант Івасюка, тож жодних заздрощів між ними не було.

А після релізу Івасюк пропонує Дутковському зовсім свіжі шлягери, які щойно презентував на чернівецькому ТБ. Обидва переконані, що найгучніше серед них вистрілить фолькроковий «Водограй». Обидва, зрештою, помиляються.

«Взагалі, важко визначити, що людям сподобається […] Ми обоє думали, що «Водограй» стане хітом, а «Червона рута» — так собі. А вийшло навпаки…», — Левко Дутковський.