Я не була знайома з ним особисто, але знаю, що під час служби Вітя приїздив вітати маму з днем народження та подарував їй букет червоних троянд. Я знаю, що у нього було неперевершене почуття гумору, а ще — він був впертим.
Віктору Медянику було 24, коли він загинув на курщині. Уже після смерті побратими передали мобільний захисника мамі — Олені Гавриловій. Вона легко підібрала пароль і розблокувала телефон. А на ньому були відео — багато відео з війни — Бахмут, Соледар, Торецьк, Роботино, курщина. Відео, аж до останнього бою.
Ми поспілкувалися з мамою Віті, аби дізнатися краще, яким він був.
Війна
Як розпочалася війна ніхто не сумнівався, що Вітя піде на фронт. Олена уже на його сторінці в інстаграмі побачила фотографію, де кофта на Віті була звичайна, а штани — військові.
«Я позвонила і запитала: Вітя, ти де зараз? — А він відповів, — мама, та не хвилюйся. Тут все безпечно. Я в Києві в теробороні».
Так розпочався його бойовий шлях.
Спочатку Віктор потрапив до ГУРівців, у спецпідрозділ «Стугна», і проходив там бойове навчання. Але в «Стугну» його не взяли. Там діяли вікові обмеження — з 27 років. Віктору на той момент виповнилося лише 22.
Чотири місяці він бігав неоформлений з ГУРівцями, проходив спецпідготовку. Вже тоді вони з групою виїздили на бойові завдання на Миколаївщину та Харківщину.
«Вітя як завжди чомусь потрапляв у найзапекліші місця. Офіційно його служба розпочалася 18 серпня 2022 року. Він у 93-тю бригаду потрапив. Оформився. Підписав контракт. Спочатку був Соледар, потім Бахмут. Після цього їхню роту перевели у 78-й полк Герц і там Вітя продовжив службу в наступу на Роботино на Запорізькому напрямку. Це був уже 2023 рік. Травень. Потім їх перевели в 95-ту бригаду. Це був Торецьк. А тоді — курщина».
Для тих, кого відправляли на курщину також були вікові обмеження. Туди брали з 25 років.
Йому казали: «Тобі ж Вітя немає 25-ти, — а він відповідав, — так скоро буде».
Так Віктор потрапив на курщину кулеметником. Кулеметником ніхто не хотів бути, тому що це на війні — перша ціль. Він же сказав:
«Ну раз ніхто не хоче, хтось же ж мусить. Я буду».
Гумор
Олена Гаврилова розповіла, що почуття гумору Віті дісталося від батька. Та в сина воно було ще більш гостре.
«Вітяша жартував завжди, я не пам’ятаю, щоб він колись був сумний. Пам’ятаю, колись він брав участь у змаганнях по кросфіту, я запитую: “Вітяш, ну як? Як ти виступив?”. – “Чудово”. — “А яке місце?” — “Останнє”. Знаєте, він ніколи нічим не засмучувався. Одного разу каже: “Сьогодні нагородження було за Торецьк”. — Я запитую, — Ну і що, як? — “Чудово, всіх нагородили”. — “А тебе?” — “А мене – ні“».
Що стосується командування, то Вітя казав:
«Ти розумієш, мама, якщо жартує командир – то треба сміятися. А якшо пожартуєш ти, і не смішно командиру – тобі хана».
А Віктор жартував завжди.
Батько
Його батько воював два з половиною роки, з початку повномасштабного вторгнення. З першого дня Віктор-старший пішов і записався в тероборону Полтавщини. Але як Віті не стало, то звільнився. Навоювався вже.
Раніше Вітя просив маму, аби вона забрала батька з фронту. Переживав, що той воює в дуже тяжких умовах.
У них є фото, яке Вітя підписав: «Я і батько. Бахмутський напрямок». Тоді батько Віті, (батька теж звати Віктор), і його побратими потрапили в дуже страшний бій. Віктор Медяник-старший єдиний зі свого відділення лишився живий. І тоді Вітя-молодший їздив його підтримував.
Це їхнє єдине фото, де вони разом у дорослому віці. Це взагалі перша і остання фотографія Віті з батьком на війні.
Потім Вітя вітав тата з днем батька і написав у себе на сторінці:
«Крайні з роду Медяників занурилися в цей військовий конфлікт. Честь, батя. Пишаюся»!
Сюзі
У Віті був кращий помічник — кулемет, який він назвав Сюзі. На жаль, місіс Сюзі підвела його.
«Куля потрапила в лєнту і Сюзі заклинила. Він намагався це виправити, щось зробити. Та на цьому відео закінчилося. Більше я нічого не знаю, що там було далі. Це було його останнє відео, мені здається, що це були його останні хвилини життя», — ділиться Олена Гаврилова.
Побратими
Вітя завжди дуже переживав, коли гинули його побратими. У спілкуванні з мамою перед поїздкою на курщину він все згадував полеглих побратимів: Артема Мєдвєдєва, Сашу Сокола, Мінуса, Тринадцятого, Дока.
«Він їх згадував і говорив: “мам, я б все віддав, аби вони були живі. Ти не уявляєш, як це важко”».
Вітя багато знімав останні два місяці. Ніби відчував, що йому недовго лишилося. Мабуть, хотів щось лишити після себе. Аби вся Україна знала, як важко хлопцям на війні.
«Після того, як зник безвісті Вітя Ткаченко, він дуже шкодував. Це його була остання велика втрата».
Загибель
Олена Гаврилова поділилася деталями розмови з Вітею. Чоловік просив не чекати, якщо надійде звістка, що він зник безвісті.
«Я хочу тобі одне сказати, – говорив Вітя, — якщо тобі скажуть, що я зник безвісті – ти, будь ласка, ніколи мене не чекай. Знай, що я загинув, просто тобі не повернуть мого тіла і тобі не буде до кого приходити. І так мені це взагалі більше всього різонуло по вуху, що він сказав — “і тобі не буде виплат”. Я кажу, Віть, мені ж не потрібні ніякі виплати. Мені ти потрібний».
Віктор дав мамі пароль від інстаграма, розказав, що написати на його сторінці в разі загибелі.
«У складі штурмової групи загинув В.В. Медяник. Усіх люблю, ні про що не шкодую».
Це була його фраза по життю. І на могильній плиті сказав зробити такий напис:
«Усіх люблю, ні про що не шкодую».
Вітя розказав мамі як хотів би бути похований. Сказав, що хотів би лежати серед військових. Обов’язково на алеї. Щоб відспівували його біля Собору в Полтаві. Щоб на прощання до нього прийшло багато військових. І щоб були фаєри.
«Він взагалі по життю був дуже простою людиною, — розповідає про сина Олена Гаврилова, — він завжди просто одягався. Вітя був дуже начитаний, багато чого знав, нагадував ходячу енциклопедію. Його дуже цікавила політика, історія, національно-визвольна боротьба України».
Я десь у нього читала:
«А я люблю Україну, і це в мене з 14 років».
Вітя взагалі захоплювався нескореністю ічкерійців. Він дуже любив чеченців. Він дуже поважав тих чеченців, які пішли воювати на боці України.
Петиція
Після того як до Олени Гаврилової потрапив телефон сина, вона вперше побачила як він воював, побачила, наскільки за два з половиною роки він став досвідченим воїном і наскільки був мужнім і хоробрим.
«Ми вирішили подавати петицію на звання Героя. Героя України. Він любив Україну. Він провоював два з половиною роки за неї. Він пішов на війну із повністю забепезпечного життя. В нього було все: квартира, машина. Безпечне життя. Але не було миру в країні, була війна. І він пішов її захищати».
«Як показав досвід з підпису петицій, краще всіх їх, на жаль, підписують ті, хто також подає своїх героїв на звання Героїв України. Тільки вони розуміють, як це важливо, щоб про наших хлопчиків не забули».
Подякуй автору!
Сподобалась стаття? Mожеш подякувати автору гривнею.
