Великі сім’ї і війна: яким запам’ятали початок вторгнення евакуйовані родини

Понад 8 мільйонів українців, за даними Міністерства закордонних справ, перебувають за кордоном. Це майже 20% від кількості населення країни до 24 лютого 2022 року. А близько 3,7 мільйона — внутрішні переселенці. Нову домівку були змушені шукати багатодітні, прийомні родини, дитячі будинки сімейного типу. Як вони впоралися з викликами перших тижнів повномасштабного вторгнення та де знаходили допомогу — розповідаємо у матеріалі.

Десять дітей і мама-вихователька, яка відмовляється від евакуації з невеликого села Донецької області. Неймовірними зусиллями її вмовляють виїхати разом з дітьми. За годину жінка знову не погоджується. І так — впродовж декількох днів. Зрештою, виїжджає разом із дітьми. А вже наступного дня в їхній будинок влучає снаряд.

Харківщина. Дитячий будинок сімейного типу і четверо дітей з інвалідністю. Місто швидко окупували і родина опинилася у дуже скрутній ситуації. Дітям потрібне спеціальне харчування та медичний супровід, а виживали навіть без світла. Єдиний вихід — евакуація через територію РФ. Мама наважилась — і з дітьми, котом і двома собаками подолала п’ять країн і 3000 кілометрів, щоб врешті зупинитися у тимчасовій домівці в Швейцарії.

Дитячий будинок сімейного типу на Чернігівщині. Мама і дев’ять дітей. Тиждень шукають можливість виїхати. Міст вже підірваний. Потім мама Анна Шатирко розповість, що народилася в сорочці. Автівки, які їхали перед ними — підірвані.

Всім цим сім’ям на початку повномасштабного вторгнення евакуацію фактично організувала міжнародна благодійна організація «Партнерство Кожній дитині». Вона опікується, зокрема, прийомними сім’ями та дитячими будинками сімейного типу.

«Через наше село російські солдати рухалися на Київ. Було дуже страшно. Спочатку ми думали, що якщо наш будинок добротний, то і ми в безпеці. Але було дуже багато прямих влучань авіабомб, ракет. Тут палало все на світі. Наше село стирали з лиця землі», — пригадує Анна Шатирко.

Анна Шатирко — мама-вихователька дитячого будинку сімейного типу. Разом із дев’ятьма дітьми віком від 12 до 17 років мешкала у власному будинку поблизу Чернігова. 24 лютого виявилось, що авто, на якому вони мали б евакуйовуватися, зламалось. Не одразу, але родині усе ж вдалося виїхати.

«Ми поїхали в Коршівську громаду Івано-Франківської області. Нам вдалося вибратися з небезпеки, та що далі — ніхто не знав. Поки їхали, нас всіх трусило. Ми були перелякані, голодні, замерзлі, немиті. Але як нас тепло зустріли! Всі були такі раді нас бачити, знаєте, наче рідні люди. Поселили у дитячому садочку. Там так тепло було, так добре. Ми там прожили тиждень і вирішили їхати в Італію до моїх друзів», — розповідає мама-вихователька.

Але на цьому клопоти родини Шатирко не закінчилися. В Італії з’ясувалося, що одна дитина захворіла на коронавірус. Сім’ю відправили на самоізоляцію та попередили, що після цього дітей у мами заберуть. За італійським законодавством, якщо мати не біологічна, то підтвердити опікунство можна виключно через суд. І тут теж допомагали благодійники з України. Фахівці звернулися до відповідних українських та італійських інстанцій, залучили юристів.

«Ми подали до суду. Але ж це займає час. Відповідно, на цей період дітей забрали в дитячий будинок. Моя подруга зуміла домовитись, щоб я з біологічними дітьми теж проживала там. Суд тривав кілька тижнів і врешті мене визнали опікуном», — ділиться Анна.

Родина приїхала в Україну практично одразу після того, як ЗСУ вигнали окупантів з Чернігівщини. Повернулися додому, хоча їхній будинок був пограбованим, переніс пожежу та затоплення. Але головне, каже Анна, що нарешті вдома.

На початку повномасштабного вторгнення Партнерство «Кожній дитині» загалом допомогло перебратися в безпечніші місця понад тисячі родин. До того фахівці опитали підопічні сім’ї. Щоб розуміти, хто ймовірно потребуватиме їхньої допомоги.

«Ми реагували на ситуацію настільки оперативно, наскільки могли. З допомогою наших зарубіжних партнерів 18 дитячих будинків сімейного типу (а це близько 150 людей) прийняли наші зарубіжні партнерські організації у Швейцарії, Болгарії, Польщі. Ми зверталися по допомогу до всіх, кого могли залучити, та знаходили беззаперечну підтримку й розуміння. Знайомі та незнайомі відгукувалися і допомагали», — розповідає директорка Партнерства «Кожній дитині» Василина Дибайло.

Але щасливих історій повернення родин додому не так багато, як би хотілося. Більшість ВПО та біженців — це жінки та діти. Так родин, які після війни планують повернутися в Україну з-за кордону, за останній рік поменшало. Про це свідчить дослідження Агентства ООН у справах біженців (УВКБ ООН). Наразі повернення обмірковують 65%.

Наталка Кушнірчук, Світлана Федик