Вічний двигун

Кожен гвинтик важливий,

щоб армійський механізм рухався злагоджено.

Цей текст — прямою мовою думки військового, в які ми не бажаємо і не можемо втручатися з цензурою. У тексті присутній мат, тож його не рекомендовано до прочитання сенситивним людям.

Я звикаю до війни. Потрапивши сюди, зрозумів, що це «моє», приживусь і більше скажу: мені тут навіть подобається. У тому сенсі, що якщо вже потрапив у такий пиздоріз, то треба хоча б отримати задоволення від процесу. Шукати можливості не сумувати й радіти, віднаходити щось хороше в найпростіших речах, як-от чашка гарячої кави вранці. Здавалося б, ну що в ній такого, але ні. Хто знає, той зрозуміє. То води немає, то загріти ні в чому або ні на чому. То часу немає, бо в орків зранку раптом «роботун» почався.

Мені подобається, що тут не треба прикидатися кимось іншим. Тут, на війні, ти можеш бути лише самим собою. Тим хлопцем, про якого ти й не здогадувався. Іноді сам собі дивуєшся, адже стільки років прожив під різними масками. Були різні життєві ситуації, труднощі й негаразди доводилося долати, проте тільки війні, як не дивно, вдалося вмити твоє обличчя, стерти грим.

Тут усі бачать, хто ти такий. Тут не сховаєшся. Тут усі в рівних умовах. Хріново всім, і це згуртовує людей, створює своєрідну атмосферу армійського братерства. Не треба ні з ким знайомитися, ніяковіючи. Ти тут, отже, ти – свій.

– Ходімо пожремо, тушонка є.

– Заєбісь, а в мене – якраз лаваш не сильно зачерствілий.

– Хуйня, розпаримо його в разі чого.

Мені подобаються довколишні бруд і сморід. Вони також чесні, адже незнищенні, вічні й такі, що з ними не треба боротися. Їх тяжко відмити, але це їхні проблеми, і вони про це знають. Тут у пріоритеті не чистота, а безпека. Пофіг, у чому ти. Дорогі лахи, замащені донбаською глиною, мають однаково жалюгідний і непрезентабельний вигляд.

Дивишся на себе й дивуєшся: яке барахло, воно ж нічим не допоможе і від смерті не врятує. Попереднє життя нині також бачиш в іншому ракурсі й починаєш оцінювати його відповідним чином. Усе мішура, марна й дорога. Тут інші розцінки: одне життя, два життя, поранення, бойова травма. Такі грошики тут в обігу.

Подобається, що завдання ставлять за принципом «що зробити», а не «яким чином». Та піхуй, як. Треба – ламаємо замки й пломби на складі й беремо те, що потрібно. Треба – шукаємо хлопця, який «знає», і мутимо миттєву систему взаємних послуг. Усе в обличчя, без шмарклів і підводок. Тут ніщо не продається за схемою «вранці гроші – ввечері стільці». Тут, якщо треба, буде все й зараз, щоб вижити.

Але й від тебе чекають подібного. Тут кожен гвинтик важливий, щоб величезний армійський механізм рухався злагоджено і плавно. Чимось він нагадує закриту циклічну систему самозабезпечення, такий собі вічний двигун у дії.

Подобається, що тут немає дешевих понтів. Зовсім. Круті обвіси на зброї, що слугують радше бутафорними деталями у створенні героїчного образу «Рембо», тут лише у спеців, і їх одиниці.

Подобається, що тут немає героїв. Є абсолютне розуміння того, що ніхто не знає, хто і як поводитиметься в критичній ситуації. Дев’ятеро здригнуться, а один – усе розрулить, вигребе на своєму горбу, не вимагаючи нагород і не засуджуючи нікого. Тому що ціна амбіцій тут – життя. Одне чи два, в різних ситуаціях – різні цінники.

Подобається дивний місцевий гумор. На подив, не вульгарний, але це окрема тема.

Часто згадую книжку «Останній солдат Третього Райху». Її автор мав перевагу: свій твір він написав, доживши до закінчення війни й повернення додому, знаючи переможців і тих, хто програв. У мене ж інша історія. Війна в самому розпалі, вона затягнула мене у свою коловерть і куди винесе з неї, лише Богу відомо. До описаного автором книги феномена «людини війни» мені ще далеко. Проте стадію «новобранця» я вже проскочив у паротяговому режимі.

Їду далі. Чух-чух, пих-пих.

Позивний «Крава»

Донеччина, серпень-вересень 2022 року