Війна, переселенці та хароші рускі: чому варто читати «Драбину» Євгенії Кузнєцової

Ця війна залишить слід у кожному з нас колись. Ця війна травмує нас нині. Не важливо, залишилися ми без дому, чекаємо когось із фронту, живемо в тилу, чи виїхали за межі країни. Ця війна завжди з нами. Про це і написала Євгенія Кузнєцова у своєму крайньому романі «Драбина».

Дещо про персонажів

Загалом у книзі йдеться про велику сім’ю. Але всі в ній настільки різні, що навряд чи змогли б вжитися під одним дахом, якби не війна.

Є Толік. Він живе в Іспанії. Йому за 30, займається програмуванням і в лютому 2022 року купує собі будиночок, про який завжди мріяв. Уже навіть склав у голові план облаштування. Взагалі Толік несміливий, аж занадто спокійний і терплячий. Але це не погано. Просто він такий.

Так ось, купив Толік будинок, аж тут в Україні починається повномасштабна війна і його мама, одноногий дядько, сестра, якій пальця в рот не клади, якась мамина чи то родичка, чи то знайома з багатим життєвим досвідом Григорівна, подруга сестри з депресією Поліна, дві кішки Зуся і Друся — невістка і свекруха та пес, якого назвали на честь Валдіса Пєльша — опиняються в будинку Толіка, який уже звик до продуманого усамітненого спокійного життя.

Мама Толіка нагадує чимось героїню Ірму Вітовську з фільму «Думки мої тихі». Вона теж любить розповідати сину, що той пізно лягає спати, п’є забагато кави і не береже коліна, бо бігає зранку. Однак, попри схожість з героїнею фільму жінка поступлива та часто потрапляє під вплив своєї подруги Григорівни.

Григорівна розуміється на всьому. У неї взагалі було життя сповнене пригод і подорожей. Все життя вона присвятила естраді. Захоплюється феншуєм і завжди знає де і що краще поставити. А свого пса, якого вона назвала на честь Валдіса Пєльша Григорівна з часом переназвала. І він став Владіком. 

До речі, пес загубився в Іспанії, щоправда потім знайшовся, але його повернення для Григорівни було ще тим ударом. Та спойлерити не будемо.

Є ще Анатолій Степанович. Затятий рибалка, який живе в підвалі та пересувається на інвалідному візку. Він втратив ногу. Та не на війні, а через діабет. Степанович веде свій власний відлік часу. Він постійно запитує «Скільки там?». Але не про години, а про мертвих росіян.

Про статистику йому повідомляє рідна сестра Толіка Іруся. Дуже балакуча особа з тонким почуттям гумору. Толік розуміє її підколи, тоді як старше покоління сприймає слова дівчини завжди на повному серйозі. 

Іруся, до речі, привезла з собою подругу Поліну, яка щоб відчувати себе живою кожного дня пішки ходить до магазинів і носить надважкі сумки додому. Від допомоги відмовляється. Із вище вказаної причини.

Війни немає в Іспанії, але нею пронизана кожна сторінка книги. Уся родина Толіка переїхала з Київщини, де небезпечно. Вони живуть в телефонах, спілкуються із колишніми сусідами, які теж роз’їхалися по світу і попри все хочуть додому.

А поки в них немає цієї можливості — розказують Толіку як жити, постійно щось у нього запитують, а Григорівна взагалі замість фонтана хоче висадити на подвір’ї помідорну грядку. Для цього головному герою навіть причеп гімна додому замовляти доводиться.

Про Толіка та війну

Толіка мучить відчуття провини, бо він в тихій Іспанії. Він відкрито говорить, що не може повернутися в Україну бо боягуз, але розповідає про події у рідній країні колегам.

Про іспанців

Колеги Толіка вирішують допомогти українцям і влаштовують грандіозний благодійний вечір з усіма можливими спецефектами, як то кажуть. А на захід окрім українських біженців запрошують хароших рускіх Мстіслава і Льоню. 

Мстіслава до речі викликають на сцену для промови. Він розповідає про те, як рускі від путіна страждають (але ж не путін обстрілює Україну, так?).

Толіка це злить. Але чим закінчилося самі почитаєте. 

Про розподіл зібраних коштів

Добрі іспанці на яхті (щоб ніхто не втік) вирішили розподілити гроші між українцями та росіянами. Бо останні теж потерпають і мають тікати з країни (ох, яке ж тут зло накриває під час читання). Але під час цього поділу на сторінках з’являється українка Світлана-Лана, яка давно живе в Іспанії, вийшла заміж за чоловіка-фемініста та перевезла родичів з України, коли російський наступ почався.

Ця Світлана, до речі, теж тягне на головну героїню. Дуже вже вона колоритна. 

Що сталося із зібраними коштами ми розповідати не будемо. Як і про те, чи виросли помідори, та до чого тут драбина.

Скажемо лише, що ця книга викличе у вас цілий спектр емоцій від сміху до болю, від злості до зловтішання та сприятиме, аби ті хто залишився — усвідомив, що пережили люди, які виїхали за межі країни з початком Великої війни.

Саме це усвідомлення допоможе не утворити прірву між тими хто лишився тут і тими хто поїхав туди.

Читайте українське. Купуйте книги сучасних авторів. Підтримуйте економіку власної країни.