Вона дбає, щоб не зникла її «любімая страна»: думки щодо презентації книги Єлєни Костюченко «I love Russia: reporting from a lost country»

Я була на презентації книги російської журналістки Єлєни Костюченко «I love Russia. Reporting from the lost country». Я не почула нічого екстраординарного, такого, чого б уже не сказали журналісти українські чи іноземні. І все ж, на презентації був повний зал, люди захоплювалися нею, аплодували, стояли в черзі поговорити після заходу.

Я хотіла озвучити свої питання публічно, але до мене не дійшла черга. Довелося поставити їх у приватному порядку. Я не почула чогось нового, нового зашквару (перед презентацією я переглянула кілька інтерв’ю цієї журналістки).

І от, коли я вже йшла додому, мене не відпускали питання:

«Чому саме ця журналістка і те, що вона скаже, так важливо людям? Чому, попри те, що вона каже усім уже відомі речі, її все ще вважають екстраординарною? Чому освічені люди стають на її захист і пишуть, що вона молодець?

Це просто тому, що вона росіянка? Тоді значиться світ досі не може позбутися імперського наративу про велику і важливу Росію і найважливіший голос росіян? Невже саме цю журналістку слухають, бо вона з метрополії, а не з якоїсь «окраїни», як Україна, Казахстан чи Джорджія? Чи прийшли б ці люди на зустріч з Євгеном Шишацьким, який написав книгу «Мандрівка в потойбіччя. Маріуполь» про те, як він, український журналіст, намагався прорватися в окуповане місто, щоб врятувати свою матір?

Ці питання настільки спустошили мене. Я не хочу, щоб це було дійсно тільки через те, що вона росіянка, а до росії звикли прислухатися. І думки про перемогу фільму про Навального на Оскарі та і взагалі сентименти до Навального, навіть попри всі жахливі колоніальні та прокремлівські наративи, які поширює він і його команда (нагадаю, що був Волков, який писав, що дамба Каховської ГЕС начеб-то сама собою вибухнула, а Навальний порівнював Крим з бутербродом) спустошують мене ще більше.

Я люблю росію...

Але повернімося до презентації книги та її авторки.

Почалася розмова з питання про назву книги. Єлєна сказала, що любов до росії – це те, що вона відчуває, це відчуття приналежності до людей зі спільною важкою долею. І вона хоче показати, що хоче протиставити своє бачення, що таке любити росію, баченню Путіна — якщо любиш росію – іди воюй і вбивай. І вона свідома того, що назва викликає резонанс і відторгнення у багатьох.

Єлєна називає війну війною, говорить про фашизм у росії, визнає воєнні злочини росіян в Україні, підтверджує, що росіяни були на Донбасі і в Криму, говорить про мультинаціональність росії, говорить про власне відчуття відповідальності, що не зробила більше, коли могла, що не помічала, на що перетворюється її держава, що просто була хорошим журналістом і висвітлювала події об’єктивно.

Вона навіть підтримує ідею, що росія не зміниться зі смертю путіна і навіть з перемогою України. Вона говорить, що змінювати росію мають росіяни, і що вона бачить цей шлях через революцію. Говорить, що деколонізація потрібна і важлива і що перемога України важлива.

Загалом, Єлєна дуже чітко рефлексує над тим, що у же сталося, над тим, чого не змінити, над тим, що не виправити. І якщо чесно, я і не очікувала, що вона буде говорити якусь відкриту пропаганду в Єльському університеті, серед ліберального суспільства. Це було б дуже необачно і шкідливо для продажів її книги.

Коли ж питання стосуються майбутнього і якихось подальших дій – я вже не бачу тієї Єлєни, яка говорила, що хотіла б зробити більше, щоб не допустити цієї війни.

«У мене є віра в мою країну і любов до неї, відчуття приналежності до людей і я сподіваюся, що країна зміниться, Україна переможе, бо якщо ні, то моя країна загине».

Чому я не бачу тут заклику до дії?

Бо його нема.

Бо я питала її, якою вона бачить свою роль у процесах перетворення росії, в революції, у тому, щоб протистояти режиму. І вона відповіла, що після відновлення свого здоров’я планує повернутися до роботи журналістом і до reporting on war. Це та сама людина, яка в інших інтерв’ю говорила, що просто бути журналістом недостатньо, що треба мати позицію, робити більше. Я все намагалася зрозуміти, чи є у неї якийсь план дій, який call to action в її книзі, як вона збирається допомагати країні, яку любить, але я так і не отримала відповідей. Те, що я почула, що вона розмежовує свій активізм і журналістську діяльність і що вона має експертизу і зв’язки, які можуть допомогти тим, хто бореться проти режиму всередині росії, але тільки за їхнім запитом. Єлєна вважає, що це нечесно, «будучи в умовно безпечних обставинах з межами росії, закликати людей, які ризикують усім всередині країни, до революції».

Але що мене збентежило найбільше, це її оцінка діям росіян. В одному з відео з попередніх презентацій (у Колумбійському університеті) вона говорить, що росіяни відчувають себе покинутими, що влада проти них, і західний світ їх кенселить (що на мою думку неправда, бо я не бачу тут кенселингу росіян, а іноді навіть навпаки). І що в росії не всі люди підтримують війну, але просто толерують її. І що люди не мають вибору, бо живуть у злиднях, саме тому бачать вибором іти на війну і вбивати українців. І що жінка, яка втратила родича на війні, має вибір між двома наративами: що він герой і захищав знедолених, і що він загинув намарне, просто вбиваючи людей. І Єлена розуміє, чому перший наратив для жінки більш приємний і вона вибирає його.

І після таких слів думка про революцію в росії стає все більш і більш примарною. Бо поки росіяни не відчують відповідальність за свої вчинки, поки вони не зрозуміють, що у кожної дії є наслідок, поки вони не перестануть толерувати війну — не буде ніякої революції. Бо революція — це про свободу, а свобода — це ухвалювати рішення і справлятися з його наслідками.

І українцям, які втрачають друзів, родичів, здоров’я і домівки на війні, немає різниці, підтримують росіяни війну чи просто її толерують. Росіяни беруть у ній участь. Буквально. Понад 300 000 росіян заплатили життям за це.

Один з учасників обговорення порушує питання, про те, що починається дегуманізація, що росіяни називають українців «хохли, укронаци», а українці називають росіян «орки» і пишуть росія з малої літери. Єлєна говорить про те, що на війні люди перестають бачити людину один в одному, що це захисний механізм. І вона говорить, що медіа, література представляють війну як щось героїчне, а насправді «немає ніякого героїчного смислу у війні, просто люди убивають і помирають, а все інше – просто виправдання для продовження війни».

На цю презентацію я йшла знервована, бо я очікувала почути щось зашкварне і кричуще, що я змушена буду вступати в гарячу дискусію, а робити це в середовищі, де ти один у полі воїн – неприємне відчуття.

Але я не почула нічого нового. Мене не вразило нічого, бо я це і так знаю.

У мене немає сентиментів до Єлєни, як і немає сентиментів до росіян в цілому. Єлєна зараз працює в Медузі, до якої в мене немає ані прихильності, ані довіри, бо в цьому медіа регулярно медіаексперти бачать прокремлівські і імперські наративи. І так, я перечитала репортажі Єлєни з Херсону, Одеси і Миколаєва, і я не бачу там нічого такого, чого б не висвітлили Чернов, Малолєтка, і купа інших журналістів українських і іноземних. А от імперські слівця там є, наприклад, «Молдавія» у репортажі з Миколаєва. А ще щемливі діалоги між «гуманними» російськими військовими і місцевими жителями Херсона, які, знову ж таки, підживлюють співчуття і сентименти, що нещасних росіян, які «нє вєдают что творят».

Єлєна вважає неправильним, що росіян нерадо приймають у західному світі. Для мене ж така неприязнь логічна, бо росіяни не свідомі того, що усе, що відбувалося і відбувається в їхній країні – це результати їхнього життя, їхніх дій і бездіяльності, їхньої толерантності і підтримки, їхнього неопору і закритих очей на злочини системи. А от ідея підтримувати опозиційних росіян тільки за те, що вони опозиційні – непродуктивна, бо це нічого не змінить доти, доки вони, росіяни, не почнуть робити конкретні кроки, щоб відмовитися від свого імперського наративу і змінитися.

«Деколонізація починається з любові», — говорить Маріам Найєм. Я вважаю, що вона починається з відчуття відповідальності за своє життя.

Та ж Маріам Найєм говорить, що готова говорити російською, якщо говоритимемо про розпад імперій. Після цієї презентації я б додала, що не просто говорити, а мати план дій і втілювати його.

Я дуже хочу помилятися у своїй зневірі. І рада буду помилитися, правда, якщо в росії почнеться «деколонізаційний катарсис» (Лена Суржко-Харнед) і революція.

Я не вважаю Єлєну Костюченко найгіршою росіянкою. Вона, мабуть, краща, ніж мої родичі в росії. Але вона некорисна для перемоги України й для того, щоб я почувалася вдома безпечно. Бо підживлює співчуття росіянам, які толерують війну, які закривали очі на усі вторгнення, які росія робила по світу, і «прозрівати» вони почали тільки тоді, коли отримали відсіч – від українських сил оборони, від українського народу, від світових санкцій.

Тому ні — я не вважаю, що публічні виступи Єлєни Костюченко допомагають Україні виграти війну. Своїми наративами вона сповільнює процес переосмислення великого міфу про росію серед іноземців. Вона дбає про те, щоб не зникла її «любімая страна» росія. І тут мені з нею не по дорозі.