Втратив руки, але не надію: як ветеран Сергій Жуковський успішно розвиває бізнес із виготовлення джерок

Сергію Жуковському 43 роки. Він – ветеран війни. Пішов на фронт після повномасштабного вторгнення добровольцем. Був двічі поранений. Втратив обидві руки, але не втратив оптимізму, гумору та віри у найкраще майбутнє.

Після повернення до цивільного життя Сергій започаткував сімейну ветеранську справу у Львові – робить джеркі під брендом «Сушена радість». Про непростий шлях військового, підприємливого сина, підтримку дружини та розвиток ризикованого бізнесу – читайте у матеріалі. 

Про життя та бізнес з нуля 

Сергій з дружиною та двома синами – внутрішньо переміщені особи. До повномасштабного вторгнення мешкали у місті Токмак Запорізької області. Там у родини було щасливе та активне життя.

Сьогодні родина мешкає у Львові, тут і розвиває свій бізнес.

«У нас все було до повномасштабної війни й все там залишилося (у Токмаку – ред.). У мене і офіс був, і будинок, і своя майстерня близько 90 квадратів, земельний пай був на вісім з копійками гектарів. Все залишилося там, у мене тут нічого немає. А взагалі я ФОП з 2005 року, маю досвід ведення бізнесу, хоч він і не був пов’язаний із продуктами». 

Про бренд «Сушена радість» та ризикований бізнес, пов’язаний із продуктами

«Сушена радість» – це бренд, під яким ветеран випускає сушене м’ясо, яке ще називають джеркі. В асортименті – джеркі з курятини, свинини, індички, телятини з різними смаками: від класичного до пікантного та навіть “пекельного”. Сергій розповідає, що поки дійшли до “своїх” ідеальних рецептів, з’їли чимало джерок. 

«Спочатку ми накупили у конкурентів цілу купу джерок, куштували, а потім пробували свою рецептуру. Починали з того, що дивилися рецепти в інтернеті, потім готували зразки й далі вже за сімейним столом дегустували та приймали рішення: чого більше додавати, а чого менше. Ми ці джеркі їли дуже довго, доки все не випробували», —  зізнається ветеран. 

Ми спитали у Сергія, як він наважився на започаткування власної справи, яка пов’язана з продуктами. Адже бізнес у сфері харчування доволі ризикований, навіть коли мова йде про продукти тривалого зберігання. Сергій каже, що зараз в Україні будь-який бізнес можна назвати ризикованим, але нюанси саме з його справою все ж були.

«У моєму випадку треба було знайти нормальних постачальників, а також дуже багато докласти зусиль для того, щоб налагодити систему збуту. Цей пункт в будь-якому бізнесі головний. Тобто, постачальників знайти можна, а що ти потім із продукцією будеш робити – треба продумати. Тому, щоб зменшити ризики, ми починали з дружиною вдвох із орендованої квартири, з кухні, де стояв лише один дегідратор. А коли все більш-менш налагодилося і я зрозумів, що ризики мінімальні, тоді вже почали розвивати бізнес далі». 

Взагалі ідею бізнесу підкинув Сергію його старший син Іван, якому тоді було 15 років. Підприємливий син навіть розробив бізнес-план і презентацію. 

«Ми насправді не знали, чим займатися, а син просто запитав: “А що ми будемо робити?”. Я тоді поцкавилася, що він пропонує. Син сказав: “А давайте джеркі! Дивіться, це така смачна штука, можна робити ось так, так і так”. Сергій запропонував йому зробити бізнес-план і дитина зробила. А потім презентацію вже. І ми вирішили, що будемо, напевно, займатися джерками і саме цей бізнес-план презентували», — розповіла дружина ветерана Дарина. 

Бізнес починали невеликим колективом: Сергій, його дружина, двоє синів, які виконували роль дегустаторів. Також трохи допомагала теща.

Коли бізнес масштабували, знайшли нове приміщення та купили додаткові дегідратори, то взяли ще двох працівників. 

«Я займаюся маркетингом, продажами й організацією всього процесу. Дарина займається більше технологічним процесом. Інші працівники виконують свою роботу. Треба прийняти зранку м’ясо, пообрізати зайве. Далі м’ясо треба пропустити через слайсер, щоб він рівномірно нарізав його на шматочки однакової товщини. Потім ми його маринуємо і ставимо в холодильник до наступної доби. На наступний день викладаємо в дегідратори й там йому ще близько 8 годин треба підсохнути. У нас сухої продукції за один день виходить десь 9 кг – це 90 пачок», — розповідає про технологічний процес Сергій. 

«Сушена радість» за словами Сергія майже не зберігається, бо черга на продукцію є постійно. Крім того, ветеран старається регулярно брати участь у різних ярмарках.

Про бойовий досвід 

З початком повномасштабного вторгнення Сергій пішов захищати Україну добровольцем після того, як вивіз родину у Львівську область. Розповідає, що одразу його навіть не брали, тому довелося ледь не штурмувати військкомат. На війні Сергій пройшов шлях від рядового стрільця до командира десантно-штурмового взводу і отримав звання молодшого лейтенанта.

«Два місяці я бігав до військкомату, просився. Я за освітою інженер-механік, казав їм у чому розбираюся, пропонував бути водієм, що можу і з ремонтом допомагати. Кінець кінцем мене взяли до ДШВ, у 80-ту бригаду, саме на початок Харківського контрнаступу. Отримав перше своє поранення: після навчань тільки приїхав, потрапили на штурм лісу під Кремінною, Серебрянський ліс. Попали під обстріл танку і я отримав осколок».

З цим осколком біля куприка Сергій і досі ходить. Тоді лікарі казали, що діставати його небезпечно. 

«Велика купа лікарів відмовилася робити операцію, бо там м’які тканини, нервові згустки, м’язи й осколок глибоченько засів. Один із лікарів сказав, що є інший варіант – залишити як є, й осколок може зарубцюватися. Після цього його буде простіше дістати або й взагалі не діставати, якщо він не турбуватиме. Так він наразі й живе собі мирно та особливо мене не турбує».

Після того, як військовий більш-менш одужав після поранення, то знову повернувся захищати країну. Розповідає, що під час бойового завдання сталося ще одне поранення, на цей раз більш тяжке.

«Я отримав мінно-вибухове поранення. Вибух стався, можна сказати, прямо в руках. Хлопці наклали турнікети й далі на мене чекала ампутація. Потім мене перевели до Львова, де була вже реампутація, бо треба було руки трохи скоротити для зручнішого протезування. Тепер у мене двоє протезів і я рухаюся далі».

Як справлявся з втратою рук

Сергій розповідає, що дуже багато часу в житті приділяв спорту, зокрема, полюбляв грати у футбол. Саме це, зізнається ветеран, допомогло йому подолати непростий період у житті. 

«Я до 37-ми років пробігав у футбол. Це був, переважно, мініфутбол. Місцями кожного дня ганяв до футзалу, місцями через день. Потім у 37 років мене підвів меніск, нога склалася під час гри і все, на тому футбол закінчився. Треба було робити операцію, але я все тягнув. А потім почалася повномасштабна війна, і я з меніском досі бігаю. Завдяки спорту я все життя на адреналіні. Веред-вперед-вперед за м’ячем, так і по життю йду». 

Мабуть, саме тому, ще перебуваючи у лікарні, військовий не зміг лежати без діла. Вже тоді почав проходити різне навчання й думати про власну справу. 

«Коли мені зробили ампутацію, ще шви навіть не зняли, мені дружина на руку надягала напульсник для спортсменів. Під цей напульсник ми вставляли стилус і я клацав телефон. Починав я саме з навчання. Відкривав Prometheus, проходив курси й здобув 5 чи 6 дипломів. Що я там тільки не проходив – все, що стосується бізнесу». 

Про гранти

«Оскільки ми переселенці й все, що у нас було – залишилось у рідному місті, то ми покладалися на гранти в плані відкриття бізнесу. Перший грант був від компанії DVV International, представники освітян з Німеччини. Це було 340 тисяч гривень, я тоді зайняв 7 місце. Вони самі все сплачують, кошти мені на карточку не приходили. Я просто від постачальників надав рахунки й все». 

Також Сергій отримував гранти від місцевої влади Львова та Львівської ОДА. Кожен з них має свої нюанси, які треба враховувати. 

«Наприклад, від обласної влади був маркетинговий ваучер із частковою участю. Я мав 30% залучити власних коштів, а 70% давала Львівська ОДА. Я також подався на ще два гранти. Щодо одного я зараз прохожу навчання, це від ПУМБа, а щодо другого, від ветеранського фонду, мені ще відповідь не дали». 

Надалі ветеран планує розширяти свій бізнес, тому грантова підтримка не буде зайвою. Разом з тим, каже Сергій, треба не забувати, що грантові кошти мають властивість закінчуються. Бізнес постійно потребує грошових вливань, додає ветеран, тому варто завжди тримати руку на пульсі й розвиватися.

«Я планую розширятися й змінювати приміщення. По-перше, власник приміщення, яке ми винаймаємо, надумав його продавати, хоча сам просив пробути тут хоча б рік. Крім того, нам потрібно приміщення з більшою потужністю мережі й з кращою проводкою. На можливі постійні відключення взимку ми теж зважаємо. Головне, щоб дегідратор пропрацював хоча б три години. А далі можна 3-4-5 годин, щоб м’ясо було без дегідратора. Він трохи температуру певну зберігає».

Що мотивує розвивати власну справу 

«Моя основна мотивація – це моя родина. Дітям потрібно дати нормальну освіту. Не завжди моє УБД чи моя інвалідність дітям допоможуть. Старший за рахунок своїх знань потрапив у військовий ліцей. Інший малий, який зараз навчається у школі, має теж розраховувати на свої знання, — каже Сергій. — А навіть, якщо безкоштовне навчання, то воно все одно вимагає якихось коштів. Як мінімум гроші потрібні на їжу, проживання, речі. Тому, щоб малим щось дати, мені треба рухатись. І я роблю те, що я можу робити». 

Поради для військових щодо бізнесу

Сергій розповідає, що його доволі часто запитують військові щодо започаткування власної справи й він залюбки готовий поділитися набутим досвідом. У нього навіть є одна головна порада щодо бізнесу, от тільки не всім вона до смаку. 

«Секрет один і він дуже простий. Правда, коли його чують люди, то далі вже не рухаються, бо їм лінь. Секрет – в навчанні. Треба постійно дізнаватися нову інформацію, вчитися створювати бізнес-план, все прораховувати, вчитися платити податки, розбиратися з маркетингом. Просто взяти собі щось намалювати в голові або замовити у когось бізнес-план, щоб виграти грант – це не спрацює. Коли я це людям розповідаю, то вони трохи приземляються, бо навчатися не хочуть. Я пропонував свою допомогу, казав, що мені можна писати в соцмережах, давав свій номер телефону. В результаті до мене дуже мало людей звернулося, десь до десятка». 

Також Сергій дав пораду щодо повернення військових до цивільного життя. Каже, що варто шукати ветеранські спільноти, громадські організації чи ветеранські простори, в яких військовим буде комфортно. Бо ніхто краще не зрозуміє ніж люди, які відчувають те ж саме.