«Ввязался — побеждай». Історія російських мобілізованих, які хотіли побєдіть в Україні

У кінці березня до нашої редакції потрапили два військові квитки російських солдатів. Документи знайшли під Авдіївкою на колишніх позиціях окупантів. Тіл чи інших речей, які б вказували на те, чи вижили ці двоє, поруч не було. Зважаючи на охайний зовнішній вигляд військових квитків ми вирішили дізнатися, яка ж доля спіткала їхніх власників на українській землі.

Ми не претендуємо на серйозне розслідування чи викриття. Вся інформація, представлена у матеріалі, була знайдена у відкритому доступі.

Наш перший клієнт — Скосарєвскій Євгєній Алєксандровіч 1991 року народження. Він родом зі Старого Осколу Бєлгородской області. Щоб краще зрозуміти, у якому середовищі зростав майбутній окупант, шукаємо інформацію про його рідне місто.

Старий Оскол — звичайне російське містечко з населенням у понад 200 тисяч осіб. Глибинкою це не назвеш: у місті є музей, театр, торговий центр, зоопарк і, звісно ж, храм. Періодично у сезон дощів Старий Оскол перетворюється на дуже вбогу пародію Венеції.

У статті «Интересные факты о Старом Осколе» пишуть, що у місті протікає річка з «орігінальним названієм» — Убля. Цікаво, чи згадував Євгєній цю назву, коли отримував пиз*и від Збройних Сил України?

З документа ми дізналися, що з травня 2010 року Євгєній проходив строкову службу у 200-тій окремій мотострілецькій бригаді. Військова частина дислокується у Мурманській області, майже на кордоні з Норвегією. На ресурсі «Войсковые части россии» про неї пишуть наступне:

«Войсковая часть 08275 живет полгода в ночи и под снегом. Высокая влажность и сильные ветра. Поэтому болеют почти все поначалу, пока не привыкнут к климату. В медсанчасти почти нет лекарств. Казармы старые, но подремонтированные. Часто нет горячей воды».

Окупант завершив строкову службу 16 травня 2011 року. На його старій сторінці в «Одноклассниках» ми знайшли фото чи то з проводів у армію, чи то вже після повернення. Коментувати їх не будемо, краще подивіться самі.

Є у цій соцмережі й нова сторінка Скосарєвского, однак закрита. Збігається ім'я, рік народження та місце проживання. Завдяки фото на аватарці легко ідентифікуємо окупанта. З роками він набрав кілограмів і, на щастя, змінив зачіску. Схоже, Жека був любителем вишуканої італійської кухні, бо на аватарці чоловік стоїть на фоні «фешенебельного» ресторану в Гєлєнджикє.

Після повернення зі строкової служби жив звичайне життя майбутнього російського окупанта, навіть одружився, дітей не мав. Його дружина вказана у військовому квитку — Скосарєвская Ельвіра Едуардовна, у дівоцтві Фєдосєєва. Знайти її у соцмережах було не важко, вона має два профілі в «Однокласниках» і один «Вконтакте», усі закриті.

Сама жіночка лагідно називає себе Еліс. Бентежить лише той факт, що їй 54 роки. Втім, інших користувачів з таким іменем знайти не вдалося. До того ж місцем проживання вказаний Старий Оскол, а на одній зі сторінок вказане подвійне прізвище. Хто зна, можливо наш клієнт любив жінок з досвідом. Та сімейне щастя вочевидь тривало недовго, адже 26 вересня росіянина мобілізували. Про його «пригоди» в Україні трохи згодом.

А поки поговоримо про Чаплигіна Владіміра Алєксєєвіча 1991 року народження, чий військовий квиток теж потрапив до редакції. Чоловік родом з Курська, три роки тому став на військовий облік і потрапив до резерву, строкову службу не проходив.

Знайти його у «Вконтакте» виявилося легко, однак профіль був закритий, а на аватарці лише рука у кишені військової форми. Зверніть увагу на браслет з написом «ввязался — побеждай». Ну що, Вовка, побєділ?

Щоб остаточно переконатися, що це той, хто нам потрібен, й аби дістати більше інформації, ми вирішили отримати доступ до сторінки. Допомогли нам у цьому документ, який був у нас на руках, і не дуже компетентна служба підтримки соціальної мережі.

Владімір виявився не надто активним користувачем, мабуть, тому що останні пів року був зайнятий убивствами українців. Останній запис на його стіні зроблено 4 лютого: вже вище згадане фото з прикріпленою піснею VERBEE — Всё переживём. Все, окрім «спецоперації».

А от його дружина, Свєтлана Чаплигіна, частенько вихвалялася фотками на своїй сторінці. Вона вийшла заміж у 2013 році й через два роки народила сина Івана. Родина скоріш за все належала до середнього класу, або принаймні хотіла такою здаватися. Вони обирали для відпочинку Сочі, Абхазію, Єгипет.

Як тільки абонент з'явився у мережі рідні Владіміра, які скоріше за все вже кілька днів або й тижнів не мали з ним зв'язку, почали телефонувати у соцмережу. Діватися було нікуди, довелося вигадати правдоподібну легенду і говорити.

Світлана виявилася міцним горішком і розповідати де її чоловік якійсь Насті, яка знайшла телефон, спершу не поспішала. Тож ми пішли у ва-банк. Що з того вийшло — розкажемо згодом.

Отож, Євгєнія мобілізували 26 вересня минулого року, а Владіміра — 19 жовтня. Обоє потрапили до 27-ї окремої бригади радіаційного, хімічного та біологічного захисту, в/ч 11262. Бригада дислокується в Курську, а навчання проводять на полігоні «Шиханы».

У селищі Шиханы розташовані два хімічні інститути й полігон. Це дозволяє розробляти й випробовувати хімічну зброю в одному місці. У розслідуванні «Радіо Свобода» йдеться, що отрути з ряду «Новічок» винайшли саме тут.

У кінці листопаду окупанти прийняли присягу, 4 грудня отримали автомати АК-74. На сторінці Чаплигіна залишилося кілька зимових переписок з таким собі Русланом Тарасовим, де він спочатку пише, що поки перебуває в Бєлгородской області. А вже через тиждень на те ж питання відповідає «нє могу сказать».

Вочевидь, з того моменту «спецоперація» для Вовки пішла не по плану.

Встановити, де перебували ці двоє окупантів всю зиму не вдалося. Зате відомо, що 4 березня цього року Скосарєвского і Чаплигіна відправили у 1-шу окрему гвардійську мотострілецьку Славянську бригаду, створену на базі так званої народної міліції ДНР. Перший мав бути кулеметником, а другий — гранатометником. Це і була остання відмітка у їхніх військових квитках.

З відкритих джерел відомо, що бригада намагалася вести наступальні дії поблизу Авдіївки ще з зими. Раніше один російський мобілізований анонімно розповів виданню Republic про те, як став гарматним м'ясом і розмінною монетою в руках свого керівництва, і це окремий вид мистецтва. Далі мовою оригіналу:

«Мы попадаем в ДНР, и у нас нет техники, пушек, оружия, ничего, кроме старых АК-74, АКС-74У, которые в современном мире абсолютно бесполезны [...] Неизвестно каким образом мы попали в первую Славянскую бригаду. Мы здесь находимся, извиняюсь за выражение, не пришей к п***е рукав, и непонятно, в какой мы вообще армии — в российской или в ДНР? [...] Местная армия ДНР говорит: "Вас не станет, Россия новых пришлет. Надо будет — новую мобилизацию объявят". Мы просто в шоке, мы здесь за что воюем? По идее, мы должны здесь умереть без родины, без флага? Это дичь полная. Эмоции страшные [...] Получается, мы закрываем собой Донецк. Нужен он мне, если честно? Я просто уже не знаю, что думать. Конечно, людям здесь надо помочь, как-то защитить их [...] Нас отправляют на «передок», и мы не имеем ничего из оружия. У меня всего лишь один автомат и четыре магазина с патронами, всего 120 патронов — это ничего, абсолютно ничего. Проще застрелиться [...] Нас предупредили: если кто пойдет в обратную сторону, застрелят свои заградотряды».

Сподіваємося, що від пережитих страшних емоцій герой цього матеріалу таки застрелився. А наші персонажі, ймовірно, ввійшли до числа тих самих нових мобілізованих, якими затулили дірки.

У березні 1-ша Слов'янська бригада намагалася штурмувати село Водяне Донецької області. У численних відео пропагандистські військкори розповідали про «ожесточонниє боі» і «сопротівлєніє ВСУ» на цій ділянці фронту.

Чим це для них закінчилося?

Доля Євгєнія так і залишилася б оповита таємницею, якби не маленька деталь. Він тижнями не заходить на свою сторінку і не приймає наш запит на дружбу. Можливо, Жека просто загубив телефон, а можливо голову. Дай бог, у буквальному сенсі.

Натомість про долю Владіміра розповіла його дружина. Як ви пам'ятаєте, ми спілкувалися з нею телефоном. Аби підтвердити гіпотезу про загибель її чоловіка, вигадали легенду про Настю, яка нібито знайшла телефон після боїв поблизу Авдіївки. За легендою, дівчина не підтримує війну і вважає, що кожне життя важливе. Така тактика спрацювала.

Наостанок хочеться процитувати класика сучасності: «Як-то кажуть слово на три букви — уви».