«За добу може бути 30 поранених»: бойовий медик про свій найбільший страх на війні та історію, яку хочеться забути

До війни — завідувач відділення екстреної допомоги у Полтаві, нині — начальник медпункту під Бахмутом. Колись Андрій Огеренко, а зараз «Каспер» каже, що після стількох побачених смертей навряд чи знову зможе надавати допомогу «мажорам», яких зазвичай привозить швидка у п’ятницю ввечері в першу міську лікарню. Ми поспілкувалися з ним під звуки артилерії у підвалі, який чоловік жартома називає домівкою.

Донеччина, 3,8 км до лінії розмежування. Очі інстинктивно вишукують у ландшафті ознаки війни: вирви від снарядів, спалену техніку, зяючі дірами будинки. Між посічених осколками парканів зустрічаються поодинокі цивільні, є навіть діти.

37-річний Андрій Огеренко з серпня минулого року евакуйовує поранених бійців з Бахмуту в складі 93 бригади «Холодний Яр». Життя на колесах далося взнаки: на обличчі глибокі зморшки, у волоссі — сивина. У мирному житті чоловік був завідувачем відділення екстреної невідкладної медичної допомоги, та понад рік тому вирішив, що його знання й уміння принесуть більше користі на фронті.

«Я прийшов до директорки і кажу: я знаю як, я вмію. Хтось повинен іти, допомагати нашим солдатам, ставити на ноги й повертати їх назад. І це, мабуть, її переконало. Ті ж самі слова переконали й дружину, бо з нею було ще важче домовитися», — жартує «Каспер».

За його словами, кількість поранених зазвичай зростає, коли наші заходять на позиції. У такі дні доводиться рятувати й 14, і 27, і 30 бійців. Кожного разу по-різному, залежно від активності ворога і наскільки вдалі позиції нам дістаються.

Повне інтервʼю з військовим дивіться у відео. Нижче ж лише коротка вибірка з нашої розмови.

Про іноземців у підрозділі

Рота Андрія вперше заїхала в Бахмут 2 серпня. Тоді на стабпункті вони познайомилися з двома іноземцями: хлопець Марсі з Лондона та дівчина Скотч з Ізраїлю, які мали медичну підготовку й до цього допомагали у Києві. Вони висловили бажання бути в підрозділі, який бере участь в запеклих бойових діях.

«Так три місяці ми працювали. Ось знову вони повернулися, кажуть були на Харківщині, але там не цікаво, Бахмут манить знову. Командир батальйону і начальник штабу не заперечували, і ми тільки за, бо разом працювати легше», — говорить «Каспер».

Марсі за пів року досягнув прогресу в українській мові, кожен день вчить слова. Натомість його побратими намагаються підтягувати свою слабку англійську.

Загалом, у кожного іноземця своя мотивація йти воювати у чужу країну, щодня ризикуючи здоров’ям і життям. Марсі про свою розповідає жартома, каже Андрій.

«Марсі віджартовується зазвичай, каже, що просто полюбляє подорожувати, але чогось його манить то Сирія, то Україна. Каже, що хоче, аби добро перемагало, тому приїхав сюди».

Законопроєкт про право на демобілізацію

У Верховній Раді зареєстрували законопроєкт №9142, який пропонує, щоб громадяни України мали право на звільнення зі служби через півтора року після мобілізації. Раніше петиція на підтримку цього законопроєкту на сайті Президента набрала понад 25 тисяч голосів.

Поки ні Головнокомандувач, ні Міноборони не висловили свою позицію з цього приводу, тож військові фактично втратили надію, що колись зможуть демобілізуватися.

«У нас вчора ввечері трошки “опади” були, не могли заснути і якраз спілкувалися на цю тему. З одного боку вже хочеться додому повернутися, на тобі ж світ клином не зійшовся. А з іншого — зараз дуже багато охочих? Черги є під РТЦК? Судячи з того, що ми зараз бачимо в інтернеті, то люди шукають будь-який привід, аби сюди не йти. А якщо ми підемо? Якщо підуть всі, основний кістяк, який був в один день мобілізований?

Я не впевнений, що просто наберуть таку кількість. Якби хтось прийшов на моє місце і сказав: я мобілізувався, я готовий — питань нема. Я б поступився місцем і поїхав до дружини та дітей. Кожен з нас сумує за рідними, за своїм життям. Але я не впевнений, що нас усіх зможуть замінити», — розповідає Андрій Огеренко.

Військовий зачіпає ще одну тему — про повернення додому. Після відпустки він зрозумів, що війна окрім всього іншого наділяє людину гіпертрофованим відчуттям справедливості. Тепер неможливо дивитися на речі, на які раніше міг закрити очі.

«Ти розумієш скільки хлопців тут загинуло, а країна все одно не змінюється. У всіх нормальне життя, наче війна минула. Але ж це не так. Якщо всі казатимуть, що вас не мають права мобілізувати на вулиці, ви не готові. А для чого ми тоді все це починали? Ну давайте ми б тоді теж не йшли, запустили це все в центр країни, гвалтували б ваших дружин, вбивали б ваших дітей. Вони не готові сьогодні боронити свою країну, свою сім’ю перш за все.

Я розумію, що не всі можуть, але вибачайте, нас 10 мільйонів чоловіків придатних, які не задіяні в критичній сфері, які можуть прийти й стати на наше місце. На півтора року. А через півтора року ми знову вас замінимо. Але ж такого не буде», — говорить військовий.

Повне інтерв’ю бойового медика «Каспера» — у відео.

Нагадаємо, раніше ми розповідали історію полтавського добровольця «Шумахера»: «Я ніколи не йшов на війну помирати, я йшов, щоб вижити» — розмова з передової.