«За Перекопом є земля» Анастасії Левкової: сандыкъ з тривожними казками
Вражають наклад цієї книжки та читацька до не увага. Цієї осені, — повідомляє видавець, — додрукували ще один наклад, ще 15 тис. примірників із розрахунку на зимові блекаути. От нечасто таке в дорослому сучукрліті трапляється. Бурхливих обговорень «За Перекопом є земля» не викликала. Час від часу виринають нейтрально-схвальні читацькі відгуки та й по всьому: книжку купують, читають, ставлять «пташку» і відкладають. У той же час її йдуть купувати нові читачі.
Роман Анастасії Левкової — рівно написана біографічна белетристика, вона не має аж такого рівню майстерності письма і такої оригінальності думки, щоби заслужити увагу до себе суто з погляду літератури.
«За Перекопом є земля» задовольняє, очевидно, інакшу за естетичну потребу — ту, яку давно уже художня проза задовольняти нібито не мусить і не уміє: інформаційну.
Люди знову почали шукати в книжках достовірності, фактичності та точного відтворення подій відносно недавнього минулого. Шукати відповідей, а не правильно поставлених питань (якісна література спеціалізується саме на питаннях, якщо що). А щодо художніх книжок про Крим, то на них у нас є потужний інформаційний голод.
Книжку про кримських татар написала та, яка багато знає про культуру і життя кримців, але не інтегрована в спільноту — скажімо так, добре поінформована «чужинка»; а тепер вона розкаже щось цікаве нам, які знають менше або не знають взагалі. Розклад для читача дуже комфортний.
«За Перекопом є земля» потрапив акурат в читацький запит. І життя там точно є; питання в тому, з якого боку воно там є.
Ознаки життя — це дихання, живлення, виділення речовин, ріст і розвиток, рух, подразливість і розмноження. Біологія, 6 клас.
Перше речення роману обіцяє історію трьох дівчат: Аліє, Альони, Оксани. За етнічним походженням Аліє — кримська татарка, Альона — українка, Оксана — росіянка. Рік народження мають той самий: 1986-й або початок 1987-го. Всі троє народилися і живуть в Бахчисараї.
Дівчата пов’язані дружбою, Кримом і спільним коханцем. Але перше речення є обманкою: героїня в романі таки одна. Оскільки цю історію нам розказує саме Оксана Утаєва, то це від початку до кінця буде її книжка: сюжети Аліє і Альони поставатимуть в певні етапи Оксаниного життя такою собі контрастною рідиною. Оксана захоплена собою на всі сто (що для Я-роману непогано), історії інших людей їй треба тільки тоді, коли вона може їх присвоїти чи, примірявши, відкинути (що для роману виховання незле).
Прізвище Оксани походить від російського дієслова «утаивать», яке має значення не лише «зберігати таємницю», а й «незаконно присвоювати»; сама героїня поєднання біографічної таємниці і культурної експропріації назве чіткіше і коротше — «примазатися». Її історія — про те, як вона «не примазувалася» до інших культур, ідей і комунікацій.
Оксана зростає в цілком благополучній родині гомо советикус. Мамині батьки приїхали в Крим на передові будівництва і тут осіли. Дідусь служив КГБістом. Татові батьки десь в Пермі жили і померли. В родині не прийнято говорити про себе чи демонструвати якісь емоції, за сльози карають. Оксана — дівчинка амбітна, добре навчається, батьки це заохочують. Мати після важких пологів стала безплідною. Батько очолює відділ на цементному заводі, родина має гроші та перспективи. Тато час від часу лупцює Оксану, мама не заступається, що дивно, адже тато маму не б’є, та й її тато її теж не бив, не ясно, з чого у неї раптом такі привілеї. Нормальна така родина.
У дитячому садку Оксана здружилася з Аліє і стала завсідницею дому Алімових-Меметових, слухала казки і пісні, дивувалася, наскільки близькі в цій родині кілька генерацій чоловіків і жінок, як дружно і відкрито вони живуть. Кримці потульніші за слов’ян. Вона воліє бути однією з них і сильно ображається, коли її називають чужинкою і росіянкою.
У шкільні роки зв'язок Оксани й Аліє зникає, у Оксани тепер є інша подруга — Альона, красива дівчина, захоплена біологією. Старшокласницями вони приходять на засідання дискусійного клубу, де уже займається Аліє. Дитяча дружба відновлюється, до Оксани і Аліє приєднується Альона і Борис (в якого таємно закохана Оксана, який любить Аліє і з яким зустрічається Альона). Так далі разом і дорослішають: підліткові вагітності, розбиті серця, еміграції, шлюби за домовленістю, окупація, війна, тощо. Нормальне таке дорослішання.
Оксана має хист до мов, чим очевидно пишається. Уже в п’ять років говорить кримськотатарською краще за Аліє (буквально, саме так вона нам розказує: вона за два місяці «шпарила» рідною мовою Аліє не гірше за подругу). Підліткою вона говорить українською і то краще за Альону і Бориса — етнічних українців, що прислуговуються російською. Вона краще розуміє й стилістику російської мови — краще за батька, що виріс у Пермі, але чомусь не так, як треба Оксані, говорить російською. Згодом жінка приєднає до арсеналу англійську, це її робоча мова: Оксана працює в музеї, для якого підшуковує гранти для протидії мови ненависті та ксенофобії в мультинаціональних регіонах. Ця трішки стидна похвальба означає: для Оксани важить знайти мову, щоби описати події в Криму від початку 1990-х і до окупації, щоби означити в них свою присутність і свою належність. Такою мовою стає просто таки нестримна лавина імен, деталей, фактів з трьох культур Криму (яка й привабила читача).
Кримська легенда про хутряне і кам’яне серце стала символічним контекстом/підтекстом «За Перекопом».
Утаєва чує легенди Криму від прабаби Аліє, та нібито відкриває скриню з казками і роздає їх малятам у спадок. Але от саме цю казку Оксана надибала самостійно в книжках. Хан мав серце з хутра — воно не здатне відповісти, коли в нього постукаєш. Хан закохався і стало у нього серце з каменю — постукаєш і затремтить. Померла кохана хана — його камінне серце навчилося плакати. Людина вдосконалюється, переживаючи щастя, але більше — переживши горе й утрату; такий, зокрема, зміст цього послання. Згодом доросла Оксана дізнається, що цю легенду Пушкін поклав в основу «Бахчисарайського фонтану», але не розказав при цьому про камінні серця. Юна жінка відчує мить гострого болю: хтось украв і спотворив мудру казку. Прабабин сундук розбили.
Ідеальний коханець Оксани (насправді ні, стосунки їхні хворобливі і поверхові) киянин Влад, розізлившись, спитає: чому ти ідентифікуєшся саме з регіоном, чи тобі бракне розмаїття соціальних ролей, щоби не сприймати будь-яке повідомлення про Крим як повідомлення власне про тебе і до тебе скероване? Замість відповіді вона розриває стосунки. Ну бо він її не розуміє, ну бо це не любов. Це сто відсотків не любов, але питання він поставив правильне. В Утаєвої є улюблена фраза-паразит: у мене, мовляв, до цього всього антропологічний інтерес. Вона розщеплюється між буттям об’єктом і суб’єктом, хочеться і включитися в процес і бути «над конфліктом»… Знаєте, здебільшого, коли ми переконані, що є в ситуації об’єктивним дослідником, то акурат в це момент ми там є навряд чимсь більшим за предметне скло.
У романах, написаних від Я, важливо реконструювати умови, в яких та людина заговорила про своє життя. «За Перекопом» — це звіт. Не сповідь і не щоденники. Саме звіт. Оксана рапортує перед аудиторією, яка розділяє її цінності, той звіт про пророблену внутрішню роботу апріорно схвалений, її підтримують і заохотять увагою. (Таке буває при груповій терапії типу АА).
Мала Оксанка слухає історії кримців про депортацію, вона точно знає, що то за день 18 травня і кого в цей день оплакує родина Аліє. Оксана-школярка стоїть в шерезі піонерів, які вітають ветеранів на масових похованнях жертв війни в день визволення Кримського півострова і ридає на День перемоги над історіями про Зою Космодем’янську; символічні дати, що формують радянську ідентичність, їй так само знайомі — «на підкорці». Підліткою вона почне читати «Сад Гетсиманський», а потім «Крутий маршрут» і «Архіпелаг ГУЛАГ»; тут не буде визначених дат, хіба промайне 1933 рік, але саме тексти про Голодомор і червоний терор стануть основою уже її ідентичності. Вона бачить і знає, як трагедії ставали підґрунтям для самовизначення спільнот. Трагедію, що пережив народ, вона зробить основою і своєї ідентичності; з одним лише «але» — переживатиме трагедію Оксана з позиції ката. Сором і провина стануть основою її ідентичності. Вона стане українкою тієї миті, коли свідомо пристане на бік жертви.
Яка дата стала б для українців наскільки символічною, як 18 травня для кримців? 18 за старим стилем травня? 26 квітня? 20 лютого? 24 лютого? Припущу, що скоріше, то буде 22 січня. А радше все таки — 24 серпня. Не скорботні дати, а святкові.
Дуже дражлива історія ці переживання приналежності у виконанні Утаєвої (вони становлять головний зміст роману). Дівча воліє зробитися жертвою трагедії тоді, коли мусить зрозуміти, кому належить моральне право ідентифікуватися з трагедією. Дівча відверто заздритиме, що у родини Аліє є досвід депортації, а у роду Альони — Голодомору, через те дівчата знаю, ким вони є…
Давайте глянемо на іншу персонажку. Альона давно не живе в Криму, після школи вона училася в Одесі, потім поїхала працювати в Німеччину, де і залишилася. Вона розкаже, що стала почуватися українкою саме там, коли всі навколо через акцент і зовнішність приймали її за росіянку. Таке порівняння Альоні не лестило, вона почала наголошувати: «Я з України». Оксана говорить лише: «Я з Криму». Альона переходить на українську мову під час Революції Гідності (але ще до розстрілів на Майдані). Альону змушує переживати приналежність не сором і біль, а почуття гордості за свій нарід. Оксана такого права не має.
Та в «Перекопі» все узгоджено: правильні дівчата, які зробили правильний вибір у формуванні політичної ідентичності, постфактум винагороджуються правильним етнічним походженням. Оксана дізнається, що її дід-людожер не є її біологічним родичем, мати народилася від чоловіка, який помер в таборах, через табори пройшла і бабуся. Оксана припускає (фактично без підстав), що баба була з «розкуркулених».
Травма третього покоління. Якщо читали бодай один сучасний німецький роман, то точно знаєте, що це. Травма, яку переживають онуки причетних до геноциду злочинців. Історія, яку Оксана проживає — якраз спроба озвучити травму третього покоління. Через переступ дідів і дієвий сором батьків до спокути онуків. Оксана й спокутує: вона заміщає — буквально, своїм тілом — тих дівчат, яких десятиліттями нищив червоний терор. Вона проживає непрожите бабусине життя. Тільки є один показовий момент. Альона, яка живе в Швеції, народить дитину під час Великої війни. Аліє тим часом у Криму виховує двох малюків. Оксана не матиме дітей. Дітей не матиме і Борис, він 2015 року піде на фронт і повномасштабне вторгнення зустріне під Лисичанськом. Коментувати це ж не треба, правда?
Всі події «За Перекопом» прямують до однієї точки, напруга наростає; в саспенс, щоправда, граються лише з героями, бо читач уже знає всі скірмери в цьому жахастику. Ключова подія «Перекопу» очевидна: окупація Криму.
Нам повідомили на початку: Утаєва в Криму більше не живе, вона врятувалася втечею на захід України. Тепер нам показують ряд подій, що призвели до цього вибору. Та весна в Криму описана в романі в геть іншій стилістиці, автоговоріння Оксани зникає. (Про)українські герої роману кажуть, що відчувають себе, нібито глядачами в п’єсі абсурду. Ніби не окупація, а гра в окупацію, ніби не війна, а вистава про війну. Ці фрагменти і постають буквально драматургічними сценками (і то найслабкіша частина роману). Фальсифікація рефендуму. Завезені масово тітушки. Викрадення активістів. Все —міні-п’єски в стилі мандрівних агіт-бригад. До того Оксана свідчила про пережите. Тепер вона і її друзі — глядачі в залі, навіть ті, які безпосередньо беруть участь в опорі.
Сама зміна форми зі свідчення на драму робить персонажів «Перекопу» пасивними: сиди, дивись, як помирає світ, пий чай, жуй гречку. Ця гречка прикметна. На початках окупації друзі Оксани поселяються в її квартирі, то наче штаб, їсти всім готує молодший брат Аліє. До того роман вибухав смаками і запахами національних страв кримців. Халіл же щовечора готує телятину з цибулею і гречкою, звареною в сковорідці. Гречку використовує чимало національних кухонь, але ритуальною стравою вона є лише у одного народу — радянського. Ця гречка така саркастична на тлі добровільного відсторонення дітей останньої радянської генерації від початку останньої війни з радянським режимом.
А наостанок головне і натяками про це не скажеш. То ж говорити слід прямо: «За Перекопом є земля» — ідеологічний роман. Ми не назвемо роботу Золкіна журналістикою. Ми не скажемо про роботу Стерненка, що це політична аналітика. Це пропаганда. Так, і роман Левкової — ідеологічний, ба жорстко ідеологічний, говорити про нього в інших категоріях було б лукавством. Нам надають детальну покрокову інструкцію формування «правильної» ідентичності (для тих, хто досі не встиг), успіх роману відтак цілком заслужений, бо він адекватний його цілям. Не знаю, у мене є питання суто про літпроцес. Скільки зараз на нас хлине проз із туторіалами правильного ставання-українцем, натхнених успіхом «За Перекопом є земля»?
