Забуті ремесла українців або чим заробляли на життя наші предки

З давніх часів люди навчилися виготовляти необхідні у повсякденні речі з матеріалів, що їх оточують. Окремі ремісничі заняття, як-от обробка каменю, шкіри, кістки та рогу, беруть початок ще з доби палеоліту. Чимало занять були спадковими. Впродовж століть ремесла розвивалися і трансформувалися, а з початком індустріалізації й бурхливого розвитку технологій і зовсім зникли.

Пропонуємо згадати, чим наші предки заробляли на життя, крім загальновідомих гончарства, ткацтва та ковальства.

Чинбарство

Чинбарство або гарбарство — процес вичинки шкіри зі свійських тварин. Чинбарі зазвичай працювали на замовлення. Отож, що робили майстри:

Тепер детальніше про процеси не дуже зрозумілі. Зоління — замочування шкіри в розчині вапна для очищення. Нерідко з додаванням житнього борошна. Для цього чинбарі мали ями або спеціальні чани. Термін зоління залежав від типу шкіри.

Пересвідчившись, що шерсть починає зішкрібатися, шкіру діставали та очищали. Для цього використовували спеціальний верстат («кобилиця») або ж робили це на колоді чи на землі.

Потім зі шкіри ретельно знімали залишки м’яса та жиру на внутрішній стороні. Очищену шкіру добре вимивали.

Далі дублення — вимочування сировини у розчині з дубильними речовинами, які готували на основі товченої кори дуба, верби, вільхи чи навіть берези.

Кращими якостями відзначалася кора з молодих дерев, яку висушували й по тому товкли у ножних ступах.Термін дублення міг тривати від одного до кількох місяців, залежно від сорту шкіри.

В результаті шкіра повністю ставала коричневою та в розрізі не мала білої смужки.

Готову шкіру висушували, обробляли жирами та м’яли. На Слобожанщині виконували ще одна стадію — глянцювання: видублену шкіру ретельно натирали дерев’яною палицею, а пізніше скляною пляшкою. За потреби шкури могли фарбувати.

Гребінництво

Виробництвом гребенів здебільшого займалися чоловіки. Це давнє ремесло було популярним, бо технологія не вимагала складних пристосувань чи окремого приміщення. Особливого розвитку заняття набуло у ХІХ столітті на теренах Полтавщини (села Грунь, Хомутець, Шумське).

Робота над виробом була копіткою та вимагала від ремісника неабиякої вправності й витримки. Особливо це стосувалося процесу нарізання зубців, де всі елементи мали бути однакового розміру та форми.

Важливо, що гребінники не використовували жодних вимірювальних засобів, а робили все на око.

В арсеналі ремісників були традиційні деревообробні знаряддя, гострі пилки для нарізання зубців і спеціальний станок для закріплення попередньо підготовлених гребенів. Будова станка також передбачала місце для сидіння майстра на зразок лавки.

Цікаво, що існувала категорія майстрів, які виготовляли гребінці з ріг. Однак вони не обмежувалися лише цим – робили й різноманітний інструментарій для прядіння, тобто гребені та гребінки.

Плахітництво

Свого часу це ремесло розвинулося на Полтавщині, Сумщині, Харківщині, Чернігівщині. Це переважно жіноче ремесло мало спадкоємний характер, багато хто займався ним по кілька десятиліть. Міські та сільські плахотниці ткали вироби впродовж року, на замовлення та продаж. Зазвичай їхніми послугами користувалися жінки з навколишніх населених пунктів.

Робота над однією плахтою тривала близько тижня. Майстрині комбінували різні види пряжі — крім традиційної тонкої, використовували також шовк та якісну лляну пряжу. Пізніше ці матеріали замінили простою шерстю, нитками та бавовною.

Для плахт були характерні різноманітні колірні гами, тож фарбували вироби майстрині власноруч.

Було кілька основних кольорів — жовтий, зелений, синій та червоний. Барвники виготовляли за народною технологією з природних матеріалів.

Відповідно до забарвлення у побуті плахти отримали різні назви — «синятка», «рожева», «черчатка» (на червоній основі), «напілна» (наполовину червона і синя основа).

Візерунки також вирізняли плахти з-поміж усіх тканих виробів – «гвоздичкова», «рачкова», «яблучкова», «грушківка», «гроздикова», «горіхова» тощо.

Занепад плахітництва припав на першу половину ХІХ століття, через зміну модних тенденцій, адже дедалі частіше жінки носили спідниці. Вплинув на це і брак сировини. На деякий час для плахтової тканини було знайдено нову сферу застосування: нею оббивали меблі, екіпажі, оздоблювали стіни. Проте це затримало процес згасання ремесла лише тимчасово.

Трунарство

Традиція ховати небіжчика в дерев’яній труні поширилася серед українців після прийняття християнства. Спочатку для цього використовували розколоту навпіл колоду, а з удосконаленням деревообробних технік у похоронному обряді повсюдно стали використовувати труни, збиті з дощок.

Зазвичай у селах їх виробляли на замовлення столяри-одноосібники, яких називали «трунарями». У містах переважно функціонували столярні, де можна було придбати вже готову домовину.

Технологія виготовлення трун була доволі простою, тож їх могли робити на прохання односельців чоловіки, які володіли елементарними навичками деревообробки. За народною традицією, тому, хто просив виготовити труну, не годилося відмовляти, а також брати з нього гроші. Звичною практикою для українців різних регіонів (поліщуків, гуцулів, галичан) було купити труну чи дошки для неї заздалегідь.

Готовий виріб здебільшого тримали на горищах будинків чи хлівів. Подекуди у домовині тимчасово зберігали зерно.

Основним методом обробки деревини для трун було стругання. Зняті з поверхні дощок стружки спалювали або ж могли використовувати лише для підстилки та подушки покійнику. Етнографічні матеріали засвідчують, що як сировину для трун найчастіше брали сосну, могли застосовувати ялину, липу, тополю. З дуба зазвичай робили домовини для заможних та знатних людей.

Домовина складалася із двох елементів — власне труни та віка (кришки). Кожна із деталей мала форму паралелепіпеда із прямокутною чи шестикутною основою. Наприклад на Галичині в одній із бічних поверхонь труни вирізали віконечко, куди, за віруваннями, душа навідувалася до тіла.

Найчастіше домовини оббивали ситцем або штапелем, рідше — оксамитом чи шовком. Зазвичай на один виріб йшло близько п’яти метрів матерії. Колір інколи обирали залежно від віку покійника: для молодих людей — червоний, для старших — чорний. Деінде побутувала практика оббивати труни шпалерами.

На початку XXI століття трунарство як ремесло перестало існувати у традиційному вигляді. Сучасні ритуальні бюро пропонують труни, відмінні за формами, матеріалом, способом оздоблення.

Бляхарство

У ХVІІІ столітті досить широко використовували тонкий листковий метал — бляху. У вжитку було також листкове залізо, покрите оловом, цинком чи хромом. Ним повністю чи частково покривали топорища, порохівниці, виготовляли всілякі оздоби й різноманітне начиння — дзбани, кварти, кухлі тощо. Здебільшого таким посудом послуговувались у містах. Загалом бляхарство було традиційним ремеслом ромів.

Подекуди майстри, які спеціалізувалися на виготовленні бляшаних виробів, об’єднувались у бляхарські цехи. Сільські ковалі різних регіонів України оздоблювали ажурною прорізною бляхою вози та скрині.

У ХХ столітті жерсть почали активно використовувати в архітектурі. Вона слугувала покрівельним матеріалом, із неї виробляли вентиляційні, водостічні, димохідні системи, комплектуючі для дахів тощо.

Технології бляхування будинків і церковних куполів мали власну специфіку. Майстри покривали бані на землі, після чого підіймали та встановлювали їх на храмі. У цій справі всі стадії виробництва робили вручну, застосовуючи невелику кількість інструментів — молотки, зубила, ножиці по металу тощо. Процес передбачав виконання операцій як внизу, так і нагорі. Власне укладання бляхи на дах було найбільше складним і небезпечним етапом.

Представники цієї ремісничої професії також виготовляли комплектуючі для дахів — коньки, димники, ринви. Бляхарі часто намагалися створити їх не лише функціональними, а й красивими. Вироби вручну прикрашали мереживними візерунками. З бляхи вирізали оздоби для фронтонів, карнизів, флюгери, а також фігурки птахів і тварин — білочок, лисичок, півників, голубів. Ними здебільшого декорували димники.

Наприкінці XX століття традиційне бляхарство втратило свою значущість через появу на ринку нових покрівельних матеріалів і фабричне виробництво жерстяних товарів. Втім в окремих місцевостях Івано-Франківщини ще працюють професійні майстри, які за давніми традиціями ремесла покривають церковні куполи та каплиці.

При підготовці матеріалу були використані відомості з наукової роботи Наталії Литвинчук “Україна, держава: ремесла та промисли”