«Зеро» Юлії Ілюхи: Чорно-біло-сіра різдвяна повість

«Зеро» Юлії Ілюхи – різдвяна повість. Цілком традиційна та наслідує моралізаторським установкам жанру. Сильним є омаж Діккенсовим сиріткам. Світла дитина зростає серед пітьми, але її чиста природа рятує від гріха. Тільки героїня тут – не янголя, а набурмосена підлітка, котрій роль милої жертви не пасує.

Відчутний у Ілюхи й присмерковий настрій зимових оповідань Андерсена, але все таки з гепі-ендом. Не так, щоби дівчинка з сірниками не замерзла, а продала той злощасний коробок, на виручку закінчила бізнес-школу та відкрила сірникову фабрику, але й без малят, які помирають на Різдво, бо байдужі дорослі їх не врятували. Проте, дорослі у Ілюхи на звання опікунів року теж не претендують, вони й самі ледь виживають.

Ок, «Зеро» Юлії Ілюхи – формально традиційна різдвяна повість, але до міри цинічна різдвяна повість: віра в дива іще зберігається, але проплатити доставку чуда замовнику доведеться наперед і подвійним тарифом.

У різдвяній повісті все працює за одним лекалом.

Є герой, у якого в житті щось недобре. Це недобре настільки сильне, що й сам герой стає недобрим – найгіршою версією себе. Він спричиняє зло собі й оточуючим. Герой майже доходить до точки неповернення. І тут, буквально останньої миті, його щось зупиняє – зустріч, розмова, пересічна чи екстраординарна подія. Герой усвідомлює, що ж на нього так тиснуло: зло зсередини чи зло зовні. Герой змінює ситуацію, в якій опинився. Змінюється сам. Отримує впевненість, що завтра все піде на краще. Оця подія-зустріч-розмова стаються зазвичай в зимові свята та проголошуються Різдвяним дивом.

По суті так розігрується історія, як болісно помирає щось віджиле, аби змогло народитися щось нове.

Цікавими такі шаблонні де факто історії робить те, якому саме злу віддає перевагу автор(ка), щоби зіпсувати життя та вдачу головному герою. Йой. Зла навколо героїні в «Зеро» Юлії Ілюхи – хоч греблю гати, можна рейтинги з пекла складати: життю маленької людини не позаздриш.

Лілії (насправді Лайлі) Єфремовій п'ятнадцять років. З Лілею ми проживаємо разом від початку грудня до початку січня, адвент від «гірше не буває» до «краще не буде».

Прабабуся, яка фактично дівчину виростила, померла чотири роки тому, але і за життя увагою дитину не балувала, була вже стара та немічна. Прабаба виховала обох – і Лілю, і свого часу її матір. Бабуся відразу після народження дитини подалася в Москву за якимось мужиком і не повернулася. Ліліна мама шкодує, що не зробила так само. Мама – молода, гарна, кмітлива, зухвала і люто ображена на життя. Їй тридцять п'ять, на неї задивляються і місцеві, й нетутешні «військові чоловіки». Вона все шукає собі годного мужа, щоби вивіз її з країни та засипав подарунками, але натрапляє на таких же зубожілих авантюристів. Працює перукаркою. Вважає, що народження дитини занапастило її життя. Багато п'є і зависає в місцевому барі. (Її ім'я в повісті не прозвучить, показово).

Ліля – не геній соціалізації, це м'яко кажучи. У неї є лише один друг – Дімка Кротов, є кіт Бублик і пес Сніжок, це і все щодо близьких контактів. При чому кіт і пес ближчі за хлопця, бо не ставлять незручних питань і не закохані, безсовісні, в гарненьку однокласницю. Дімка живе неподалік від Лілії, теж на хуторі, між ними – десяток будинків. Вони сидять за однією партою все життя. Вони обидва – маргінали й аутсайдери в класі, жертви цькування. Дімка високий і худий, такий же, як Ліля, він кульгає і затинається. Мріє бути професійним танцюристом і хоче втекти з села світ за очі. Ліля теж має мрію і бажання: вчитися на стюардесу і побачитися з батьком.

Мрії не здійснюють в цьому світі – малята цього свідомі, в цьому світі навіть бажання реалізувати надскладно.

Мати зустрілася з татусем у Донецькому універі, завагітніла, повернулася на хутрі родити дитину, а тато тим часом здимів. У свідоцтві про народження у Лілії – материні прізвище і по-батькові Миколаївна, що явна брехня. Уже десь на десятій сторінці повісті через постійну згадку про дрібні пружні кучері на голові Лілії і про колір шкіри, на якій не залишається слідів від попелу, про образливу кличку «мавпа, кмітливий читач збагне: Лайла темношкіра, її батько був африканцем, який повернувся на батьківщину, полишивши тут дитину. Тепер Лілія пише йому листи.

Тим часом матуся в тіндері знаходить грошовитого німця, котрий хоче з нею зустрітися на Різдво в Харкові – сплачує готель і дорогу. Лілія їде з мамою. Харків зустрічає дівчину вогнями, ялинкою на центральній площі, чистим готелем і святковим настроєм – це місто, де можливі дива. Може бути, вона навіть тата зустріне і в нього буде багато грошей, щоби вивчити доньку на стюардесу. Може, навіть Санта Клаус тут живе і всі його олені скопом. А поки що заплакану замерзлу Лілю вночі ледь не згвалтував старший чоловік, який щойно так ніжно розказував про внучку-однолітку… До різдвяного дива дівчині ще гребти і гребти.

«Ну, слава Богу, дійшли.

А хіба були варіанти? — закотила я очі.

Сама знаєш, можна вийти й не дійти. Або взагалі вдома вб’є».

Ліліне село – в сірій зоні. У нас тут жити важко. У нас тут жінки швидко старіють. У нас тут ніхто не хоче селитися. Ці репліки почуємо ще до того, як побачимо розбомблений хутрі Лілії, де живуть хіба троє родин і дізнаємося, що перший рік війни дівчина просиділа в підвалі з пліснявою, де і зараз часто ночує і кашель її не минає уже понад п'ять років. Родина намагалася евакуюватися в Харків, чотири роки тому. Але за пів року повернулася на Донбас: в Харкові для матері не було роботи, їй не хотіли надавати житло в оренду – місцевих відлякувала прописка в зоні АТО. Ліля з Дімкою час від часу згадують, як їм жилося до війни, але дедалі більше ці спогади тьмяніють.

Тут є один сильний, неочевидно сильний момент: Лілін батько – з Конго, з країни, де триває нескінченна війна. Дитина війни могла б знайти порозуміння з людиною, котра і сама виросли у війні. В різдвяній повісті так тому і бути мало б. Але в реалі ж ми бачимо вкрай напружені стосунки матері і доньки, що живуть під обстрілами, у яких доведені до автоматизму всі дії, котрих потребує термінове переміщення в укриття, котрі на слух розрізняються, куди і що летить. Вони мали б розуміти одна одну ліпше, але гостре і тривале переживання стресу нікого не робить кращими людьми, страх підважує емпатію, хто хто, а ми це добре знаємо.

Всі герої «Зеро» знаходяться на межі своїх психічних станів, вони на межі – в метафоричній і буквальній сірій зоні. Дівчинка мріє стати стюардесою: вона мріє про розвиток. Жінка мріє продатися чоловіку з грошима: вона мріє про виживання. Дві жінки – юна і зріла – сидять в одному бомбосховищі, але вони в різних світах зараз. От у цієї історії гепі-енду не буде: зло, яке спричинили Лілії батьки, ще можна компенсувати, а от втрати війни уже незворотні. Ліліна мати з цієї війни не повернеться.

Зеро Лілю називає/обзиває Бісектриса – вчителька алгебри. Такою є найперша сцена в повісті: «Ти нуль зе палички, зеро», – повідомляє Бісектриса, «Я зеро», – погоджується Ліля.

Ліля запізнилася в школу, навіть поснідати не встигла. Вона живе на відшибі, вночі був сніг із дощем, на ранок приморозило і дорога замерзла. Це сповільнило дівча: згодом ми побачимо, як тієї стежкою, навіть без ожеледі, обережно просувають люди, боячись ступити крок у бік – обабіч дороги заміновані території. Зайшла в клас, коли уже тривав урок і потрапила під гарячу руку роздратованої вчительки. Біля дошки Ліля записує умови задачки, зосередитися не може, з неї сміються однокласники, вона боїться гніву вчительки-хамки і втрачає свідомість. Більше Бісектриса Лілю до дошки не викликатиме і штучно завищувати їй оцінки, напевно, перелякалася (припустить Ліля), але свою роль в цій історії учителька уже відіграла.

(Втім, ця жінка й її історія, зібрана з фрагментів і обмовок, вартує окремого твору. Худюща злюща сива з неприродно прямої поставою – вона щодня робить густий мейкап в умовах, коли це вимагає надзусиль, до того ж Бісектриса переїхала в село лише рік тому, працювати вчителькою в сірій зоні за копійки, а значить, поїхала вона від життя ще гіршого, надто якщо врахувати, що попередня вчителька загинула під обстрілами. Бісектриса певно втекла з окупації, тому і самотня тут, без друзів і родини. В цьому світі травмовані дорослі роблять боляче травмованим дітям. І так обидві сторони перевіряють, чи вони ще живі тут. Спричиняти біль і відчувати біль – це і є життя в сірій зоні «Зеро». Історія Бісектриси – одна з сильних сторін повісті, Ларисою її звати, до речі. Але твір все таки про Лілю, повертаємося до неї).

«Я – Зеро». Перше речення повісті.

Образа зачіпає Лілю (воно і зрозуміло), дівчина кілька разів її в повісті згадає, зокрема, з найближчими людьми – з другом і з потенційним татусем; сама зрештою вона називатиметься Зеро з вишуканою мазохістською насолодою – дає згоду стати нулем, бути ніким, нібито. Здається, тут треба звернути увагу, що Лілін аб’юзер – саме математичка, її образа має не те значення, яке до неї приростила Ліля.

Нуль – не негатив, не відсутність чогось; це нейтральний елемент. При взаємодії з нулем числа не міняються. Зеро тут – не характеристика Лілі, а опис її оточення. Щоби малеча не робила, люди навколо неї цього не помічають.

Проте, вона так само не готова вступати в контакт, будь-які стосунки обміну – емоційного чи натурального – для Лілі неприйнятні. А так уже вийшло, що саме ритуали і взаємними обміну роблять нас соціальними.

У повісті є сцена, коли Ліля могла б підвищити в класі свій статус, вона зробила щось насправді круте на очах однолітків: дає ляпаса хулігану. Віолетта – найпопулярніша дівчина в класі – наступного дня звертається до Лілі, розказує, що той юнак і до неї чіплявся. Ліля не підтримує розмову, колись Віолетта назвала її чорною шльондрою, а ще за білявкою нібито упадає Дімка. Ліля не підтримує відвертість іншої дівчини: комунікація руйнується.

Ліля – самітниця (не з власної волі), образа Бісектриси так болісно її зачіпає, бо те Зеро – це про самоту, а не про незначимість. Ліля нічого не бере від інших, бо неспроможна повернути це іншим в повному обсязі. І це не гординя, це таке собі емоційне зубожіння.

Найбільш болісна в цьому плані – історія стосунків Лілі і баби Віри. До Лілії добрі чимало людей насправді, і дівчинка цю доброту бачить, просто не навчена на неї симетрично відповідати – так само вдячністю і піклуванням. Натомість вона відчуває сором і роздратування. Баба Віра живе на хуторі, вона старенька і самотня. Час від часу підгодовує Лілію і тицяє їй копійчину. Ліля злиться: хіба вона сама не уміє готувати, хіба вона саме не піклується про те, щоби мати двадцять гривень на прокладки? Мала запихається варениками, буркає щось у відповідь, Віра хрестить сирітку і йде додому. Коли з Вірою стається біда, Лілія не може навіть підійти до неї. Вона розуміє, що зараз її черга втішити і допомогти, але їй страшно. Вона боїться того, що відчуває. Віра ридає на вулиці, Лілія іде повз неї.

Лілія приходить до тями на підлозі класу, відчуває, як її руку стискає вчителька і не розплющує очей: «Не хотіла бачити, з якими виразами на обличчях вони всі дивляться на мене»... Який може бути вираз обличчя у тих, хто бачить непритомну людину? Але для цього треба мати певність, що у світі існує співчуття, що не всі закрилися у власних тривогах і страхах. І до такого світу Ліля не належить.

«Зеро» написане до великої війни. Здається, книжка мала б вийти до Різдва 2022 року. Декорації історії про дівчинку з сірої зони швидко застаріли, але це додало самій історії потрібного для такого сюжету елементу ностальгії. Харків, мова піде зараз про нього, він написаний красиво і любовно.

Лілія бачить місто, яке живе в трьох годинах потягом від фронту і при цьому вирує вогнями, фарбами. Тут гуляють найбільшою площею з дітьми. Тут на центральній вулиці раді гостям затишній багатозіркові готелі в старих будівлях. Тут гуде залюблена Салтівка, готуючись до святкування Нового року. А на базарі біля Героїв праці можна купити все – від смачного «Наполеону до двометрової ялинки… Ми за ці два роки звикли чути про Салтівку геть в іншому контексті. Юлія Ілюха – харківянка, змушена була поїхати зі свого міста. Те, що різдвяне диво очікує на Лілю в такому Харкові, котрий іще не знає наскільки близько біда, то уже чудо для Ілюхи, здається, а не для її героїв: це уже до неї завітали духи минулого Різдва.

Наша підліткова проза має посутній соціальний аспект, тому вона зазвичай цікава і дорослим. Взяти лекала різдвяної повісті, але зробити дівчинку аутсайдером за фактом народження, тою, якій весь час кричать у спину: «забирайся додому, зайда», а дому у неї немає ні там, ні тут, ніде; писати твір про різдвяне диво, але поселити героїв на хутір в сірій зоні, де дивом є, якщо тебе не розріже навпіл міна на твоєму ж городі (є такий сюжет в «Зеро»). Це насправді сильний хід, навіть терапевтичний. Та за таких умов вимоги до різдвяного дива сильно знижують: у цьому екстремально поганому світі навіть норма буде правити за справжнісіньке диво. З крана тече гаряча вода? – Алілуя! Тебе не згвалтував чувак, що його зустріла вночі на вулиці? – Слава всім богам! Тобі не треба сьогодні ночувати в підвалі? – Безмежна ласка твоя Господи!.. Ну от правда, який шанс у малої зустріти в Харкові свого татуся-бігуна? – Зеро. А тим часом пишуть розумники, що коефіцієнт виграшу на зеро – 2,7%, уже щось.