«Ждуни» і патріоти

– Це через вас почалася війна! – часто кажуть на адресу жителів Донбасу мешканці інших регіонів України і додають із докором: – Що, докричалися «Путин введи войска»?

– Хотіли отримати «русский мир»? Отримали, – підсумовує солдат Володька, який відслужив в АТО, а в перший день «повномасштабки» знову повернувся у військо.

Червень 2022 року. Село неподалік тоді ще відносно тилового Бахмута з розбитими хатами, без світла, газу і мобільного покриття. Від майже всіх благ цивілізації населений пункт «звільнили» росіяни. Люди готують їжу на багатті. Попри це, працює магазин – завдяки генератору і, найголовніше, енергії та небайдужості власниці крамниці.

– Ну як я можу покинути людей? – пояснює жінка свою мотивацію.

На око село доволі заможне. Поля засіяні – тільки хто збере той урожай? Тим паче, коли вони палають від розриву снарядів. В ангарах сільгосппідприємства стоїть нова техніка, зокрема американські трактори John Deere. Школа відремонтована й облаштована за підтримки міжнародних донорів. Була ще донедавна. Поки її не добила російська артилерія. Як і той, напевно, єдиний у селі магазин.

Стереотипи про «ждунів» (або «почекунів») на Донбасі як підтверджуються, так і спростовуються. Бо одного разу на базарі українському військовому можуть ні з того ні з сього заявити, що «краще б вас тут не було» і «я знаю, через що все це почалося». І натомість бабуся може безкоштовно запропонувати зелень, хоча купити її не проблема.

Символічно, що буквально біля ринку на стіні нанесена фарбою фраза: «Донбас – це Україна». І ніби для посилення переконливості твердження дописано крейдою (мовою оригіналу): «І член вам сім!»

Згодом пресслужба Нацполіції повідомить про викриття в місті злочинної групи колаборантів: «Усі вони – місцеві мешканці, адміністратори телеграм-чату. Жінка та двоє чоловіків передавали окупантам координати дислокації ЗСУ та місць влучання снарядів. Зокрема ворожі агенти спрямували ракету на житловий будинок, вбивши цілу родину – бабусю, маму та 17-річну онучку».

Після прочитання подібних новин можна справді повірити, що довкола – лише «ждуни» й ворожі коригувальники. Якби не досвід спілкування з господарем хати, в якій тимчасово оселився невеликий підрозділ українських військових. Хазяїн не тільки частував терпким домашнім гранатовим соком і шашликом, а і пропонував користуватися усіма вигодами й речами в домі. Тільки б «їм», тобто росіянам, це не дісталося. До речі, чоловік підтримує зв’язок зі своїми знайомими і після їхнього переміщення на інше місце служби, періодично переказуючи вітання телефоном.

Справжнім розривом шаблону стала зустріч в одному із мальовничих сіл Донеччини. Із двору приватного будинку до нас озвалася жінка в халаті, коли ми ходили по воду до джерела.

– Ребята, заходите к нам. У нас есть скважина, набирайте воду. Хотите – можете помыться в душе. Или взять зелени. Мы – нормальные, мы – не сепары. Наш дом вы узнаете по украинскому флагу, – сказала господиня, випускаючи сигаретний дим, і водночас застерегла: – В магазине будьте внимательны. А то там есть сепары.

Коли ми до неї з гостинцями завітали по воду, нас зустрів її чоловік... у кашкеті-мазепинці. А на буйній клумбі господарі облаштували міні-інсталяцію з гранатомета і кулемета «Максим», на якому чітко виведена фраза «Смерть москалям».

Деяким місцевим дуже неприємно, що їх – тих, хто не евакуювався – на великій землі вважають «ждунами». Одна співрозмовниця прямо обурювалася через це і скаржилася, що вітчизняні медіа підживлюють цей стереотип.

– Коли по телевізору показують дідуся, який пережив окупацію на Сумщині та дочекався ЗСУ, то він – патріот. А ми, які живемо в Донецькій області, - ледь не поголовно «ждуни», – каже дівчина.

Безперечно, приклади такої позиції трапляються. Але їх можна знайти в різних регіонах України, не конче на сході. Приголомшливі ілюстрації зради Батьківщини часто вигулькують у ЗМІ, що рапортують про викриття колаборантів у державних установах, на підприємствах і навіть у лавах ЗСУ.

Це неприємно і прикро, але коли виходиш на районі у двір і бачиш, що діти малюють на асфальті прапор України, трохи сперечаючись, чий стяг кращий, «пилять» відосики з вітчизняними саундтреками, а продавчиня в крамниці досягає помітних успіхів у розмовній українській, то мимоволі закрадається думка, що надія є і таки недарма сонце України сходить на Донбасі.

Сергій Шебеліст

Матеріал створений у межах і за підтримки стипендійної програми Українського ПЕН для прозаїків, поетів, драматургів, есеїстів, перекладачів і літературних критиків