Жінкам (не) місце в козацькому війську?

Кажуть жінкам не місце на війні. Бо ж жінка берегиня роду, вона має дбати про добробут родини, чекати чоловіка з війни та виховувати дітей. Мабуть, вам неодноразово доводилося чути таке.

А чи багато ви знаєте про жінок, які брали до рук зброю? Чим вони керувалися: помстою чи любов'ю до країни. Ми розповімо декого з них.

Олександра Соколовська. Мужність там, де любов до України

Українська повстанська отаманша, яка очолила військо після смерті братів. Псевдо — Маруся. Стала головною над повстанцями, коли їй було 16 років. А перед цим дівчина була зв’язківицею, їздила селами та агітувала людей на боротьбу з більшовиками за волю України, бо вміла переконувати.

Більшовики називали її «Махно в спідниці». А Микола Фещенко-Чопівський описував воїнку так: «…невеличкої зростом дівчини, що була одягнута по-мужеськи. Їздила верхи, як найкращий козак. Добре володіла рушницею… Як і її брати, була відважного десятка і серед повстанців користувалася авторитетом».

Знаходимо ще один опис Соколовської: «Вона була у чоботях з острогами, короткій спідниці, синій чумарці і сірій шапці з червоним шликом, уздовж якого виписано чорнилом: «Смерть ворогам України!».

Гучна слава про Марусю викликала у багатьох українських дівчат бажання також назватись отаманом Марусею. Звідси і поширення псевдо по всій Україні серед повстанців.

Соколовська за життя була оповита легендами.

Вона народилася у 1902 році у багатодітній родині священника на Житомирщині. Її батько був дяком у місцевій церкві. Найстарший брат теж обрав долю священника, а інші брати ввійшли в історію українських повстанців. Наприклад, Дмитро Соколовський.

Маруся навчалася в місцевому парафіяльному училищі, яке у 1917 році перетворили на гімназію. Саме зусиллями Соколовських ця гімназія стала українською.

З 1917 року життя Олександри змінюється. Армія УНР виступала проти більшовиків. Серед засновників повстанських загонів були і Соколовські.

Уже в 1919 дівчина приєдналася до загону брата. Після вбивства Дмитра мусила очолити загін.

Тоді вона прийняла присягу і з Олександри Соколовської перетворилася на Марусю.Очевидці згадують промову, яку дівчина виголосила на Дівич-горі: «За Україну! Без жидів і комуністів». Вона підняла каміння і сказала: «Нехай це каміня впаде на голову кожному ворогу України».

Маруся боролася з більшовиками на Волині, Поділлі та Київщині. Допомагала УНР визволяти Житомирщину.

Проте доля Олександри Соколовської досі лишається невідомою. Існує чимало непідтверджених версій її смерті.

Генерал-поручник Армії УНР Олександр Вишнівський стверджував, що Марусю зрадили землячки, після чого чого її зненацька захопив карний відділ і розстріляв. Разом з нею нібито загинув і її наречений – Оверко Куравський.

Микола Фещенко-Чопівський писав, що якщо він не помиляється, то Марусю вбив її ж власний ад’ютант.

В Енциклопедії українознавства є інформація, що загін Соколовської ще у вересні 1919 року розбив угорський полк 58-ї совєтської армії, а важко поранену Соколовську замучили до смерті.

Письменник Клим Поліщук також притримується думки про загибель Марусі у 1919. Він описує могилу дівчини, на якій були такі слова: «Тут спить донька України Марійка Соколовська, родом з села Горбулева, Радомиського повіту. Боролась за право. Загинула від руки зрадника 6 листопада 1919-го року. Прохожий, схили голову перед її завчасною могилою!».

Та в родині Соколовських існувала інша версія. Рідні вірили, що Марусю не вбили, а вона із сотнею козаків гайнула за Дунай (очевидно, за Дністер), а потім виїхала до Канади, де прожила щасливе життя.

Варвара Мотора — джерело «особливого зла» з боку козацького табору

Найвідоміша своїми військовими подвигами козачка в історії України — Варвара Кодак (Мотора або Яшна).

Про її справжніх батьків нічого не відомо. Подейкують, що сотник запорожців Яшний повертався додому з походу і почув дитячий плач з хати, охопленій полум'ям. Він урятував дівчину та вдочирив її. Назвав Варварою.

Повернутися з дитиною на Січ він не міг, тому оселився біля дніпровських порогів. Дівчинка росла там, а замість іграшок у неї були лук та шабля. Пізніше вона вийшла заміж за Семена Мотору.

До козацького війська Варвара потрапила після одного з набігів татарської орди на Самарську переправу. Тоді козаки перемогли переважні сили ворога завдяки невідомому (ій) лучнику (ці), який або яка із засідки надзвичайно вміло вражав (ла) стрілами ординців.

Прибираючи вбитих з поля бою, випадково помітили, що багато стріл підписані: «Варвара Кодак», «Варвара Яшна» та «Варвара Мотора» — на честь коханого. Відтоді дівчину з трьома прізвищами прозвали «трьохликою».

А от в переказі, записаному краєзнавцем А. Ковальовим на Дніпропетровщині є відомості про те, що в повстанні під проводом Якова Острянина (1638 р.) активну участь брала дружина козацького сотника Семена Мотори — Варвара. Особливо відзначилась ця Варвара під час захисту повстанського табору біля Жовнина на р. Сулі.

Острянин нібито доручив Варварі Моторі стріляти особливо важливих персон у ворожому таборі, приставивши шість козаків заряджати мушкети та готувати стріли для неї.

За переказом, розвідники Потоцького виявили, що джерелом «особливого зла» з боку козацького табору є відьма, яка безпомилково підстрілює ротмістрів та вельмож. Перебіжчик реєстровець повідомив, що та відьма зветься Варварою Кодак. «Потоцький нібито наказав відкривати гарматний вогонь по всякій жінці, яку буде помічено в козацьких шанцях .

Дуже багато жіноцтва полягло від розривів порохових ядер», серед них була і Варвара Мотора.

Її поховали на березі Сули під Жовнином.

Та скрізь, де колись проходили загони першопрохідців Семена Мотори, на карті залишилися однотипні назви місцевостей: Варварина сопка, Варварина могила, Варварині груди, Розпадок Варвари.

Існує версія, ніби отаман навіть назвав Варварою нову дружину з місцевих сибірських племен.

За іншою версією, він просто весь час згадував ту, яка назавжди залишилася під Жовнином.

Отаманша Настя здавалася чоловіком, бо мала маленькі вусики

«Відважна отаманша на ім’я Настя носила шаблю, шаровари, шапку і ... держала у себе ватагу козаків, а ніхто того не знав, що вона дівка».

Дані про неї є у переказі, який записав Д. Яворницький на Катеринославщині.

Переказ розповідає про те, що Настя кілька років правила за козака. А як померла, то тоді тільки й дізналися, що вона дівка.

Відвага, сила та хоробрість Насті були настільки великими, а її дії як ватажка настільки вправними, що козаки навіть не здогадувались про те, що ними керує «отаманша».

Знаходимо образ отаманші і в спогадах Степана Сатани із села Котовки на Катеринославщині (нині Дніпропетровська область).

Нібито жила дівчина Настя, яка тримала ватагу козаків, але ніхто не знав, що вона дівчина: «Кажуть, у неї вусики маненькі були, то й вважали її за свого брата, і тільки...».

Харитина Пекарчук вважала Крим Україною

«Я героїнею не була, а робила все те, що мені підказував мій молодечий запал і любов до українського народу».

Харитина Пекарчук — захисниця самостійної України у 1917-1920 роках. Вона народилася у заможній польській родині у Сімферополі. Тіна, як називали її знайомі, свідомо обрала українську ідентичність і вважала Крим Україною.

У 23 роки вона стала до лав Армії УНР, приховавши свою стать.

Оскільки дівчат тоді не брали в армію, то замаскувалась і записалась під чоловічим іменем Степана Книшенка (це прізвище її першого чоловіка. — Авт.), певний час приховувала свою стать.

Потім правда випливла нагору, але її залишили у війську.

У 25 років Харитина Пекарчук із підручних засобів організувала перший великий санітарний потяг.

Рятувала своїх вояків, іноді, коли зовсім не було ліків, за допомогою своєрідних плацебо: робила їм порошки з соди й казала, що вони допоможуть.

Харитина Пекарчук пройшла весь Перший Зимовий похід, отримала за нього нагороду. Потімхтіла у Другий зимовий похід. Але її не взяли після поранення: контузія, внаслідок якої половину тіла паралізувало.

Потім Харитина опинилася в таборах для інтернованих, тяжко працювала з такими травмами, навіть на лісоповалі, жила зі своїм чоловіком в еміграції. Під час Другої Світової війни приїздила до Вінниці, брала участь в організації Жіночої служби України.

У старості оселилася у будинку для літніх людей у Дорнштадті (Німеччина). Дуже хворіла, майже осліпла. Померла 11 березня 1973 року на 79-му році життя. Вона мріяла бути похована на рідній землі. Але не судилося.

Коли Харитина вже доживала віку, до неї приходило багато молоді – послухати її розповіді про життя. Жінка була дуже скромною і казала, що не вважає себе героїнею.

«Якби моя молодість і здоров’я могли повернутися, у мене було б тільки єдине бажання: стати сірим, безіменним рядовиком в однострої української армії та повернутися на свою колишню стійку».

Кошова Христя. Жінка, яку не могли ідентифікувати у війську

У 1894 році записано легенду про те, як жінка стала кошовою: «Запорожці — як ті ченці: мало розбірали толку в жінках. Інчій було і зостаріється, а баби і в вічі не побаче. Раз запорожці достали десь невеличку дівчинку і віддали кошовому». Кошовий виховував Христю, вважаючи, що то хлопець. А помираючи заповів, щоб вибрали її кошовим. Ставши кошовим, точніше кошовою, Христя взяла собі за джуру молодого козака Гнатка.

Раз Гнатко підпив і давай докорять запорожцям: «Які з вас, — каже, — лицарі, коли у вас баба за кошового праве?».

Настала ніч, всі обляглися спать — вони і сунули до кошового. Почув Гнатко гомін, схватився і каже: «Тепер, Христе, прощай»!

Тікаючи с хати, один сапьян надів, а другий не вспів, вскочив на коня і подався із Січі. Козаки в хату. «Ой лихо!, воно і справді баба!.. Кинули вони ту бабу та й пустились в погоню за Гнатком».

У легенді Гнатко врятувався, бо мати перевдягла його в жіноче вбрання і посадила прясти.

Цікаво, що Христю козаки ніяк не покарали і відпустили: «Запорожці вибрали собі кошового, а Христю отставили: «Живи, — кажуть, — в городочку, не показуйся, бо піймають запорожці — підріжуть сорочку».

У матеріалі використані дослідження Олександра Кривошия та Дмитра Яворницького.