«Жити попри все: розповіді жінок про війну, 2014 та 2022» — презентували книгу постраждалих від воєнних злочинів

12 вересня в Києві відбулася презентація книги «Жити попри все: розповіді жінок про війну, 2014 та 2022», повідомляє «Східноукраїнський центр громадських ініціатив». У ній 11 жінок різного віку та професій описали свій особистий трагічний досвід, пов’язаний з війною. Історії охоплюють події з 2014 по 2022 рік і включають розповіді про пережитий полон, окупацію, втрату близьких, майна та здоров’я. Деякі авторки поділилися випадками сексуального та гендерно зумовленого насильства, пов’язаними з війною. У кожному оповіданні відчувається сила та стійкість авторок, їхнє бажання допомагати іншим.

Правозахисники «Східноукраїнського центру громадських ініціатив» організували зустріч з громадськими активістами та журналістами, на яку запросили трьох героїнь книги. Сталіна Чубенко, мати 16-річного Степана, якого у 2014 році закатували бойовики, зачитала уривок зі свого тексту. У ньому вона розмірковує над тим, що означає бути «сильною жінкою» і чому інколи це визначення не приносить справжньої підтримки.

«…І знову ця фраза — «Ви сильна жінка. Я б так не зміг». Люди іноді кажуть дивні речі, намагаючись підтримати. Як я змогла — що? Не втратити розум, не звести рахунки з життям, не піти в запій, а жити далі, робити все, щоб продовжити життя сина і не завдати болю тим, хто поруч і кому Степан дорогий?

Як це — почути, що твого сина розстріляли, а ти живеш далі? Як це — коли по телефону розповідають, як знущалися над твоєю дитиною, а ти продовжуєш жити? Як це — стояти на ексгумації тіла сина, бачити, що з ним зробили, і не втрачати свідомості? Де я беру сили, щоб жити?..»

Пані Сталіна пояснила, чому для неї важливо публічно розповідати свою історію. Це не лише для збереження пам’яті про сина, але й для того, щоб показати тисячам матерів, які зараз проходять через власне горе, що вони не самотні. Вона хоче показати свій шлях, сповнений любові та підтримки.

«Але я раджу читати ці історії дозовано, не одразу всю книгу, — рекомендує пані Сталіна. — Кожну з цих історій варто пережити, усвідомити, відчути. І залишити в пам’яті щось важливе».

Марина Супрун — наймолодша авторка книги. Вона народилася та виросла в Ягідному на Чернігівщині, де навесні 2022 року російські військові понад 30 днів утримували в підвалі майже всіх мешканців села. Серед них була й Марина, яка тоді ще навчалася в школі.

«Мені 18 років, і я вже стала співавторкою книги. І не якоїсь художньої, де хтось вигадав сюжети, а книги про актуальне та важливе, про те, що з нами відбувається в такий непростий час і що будуть пам’ятати ще довго, — розповіла Марина на презентації. — Звісно, я тільки почала трохи відходити від досвіду полону, але досі можу зреагувати на звуки, запахи чи обставини, які нагадують ті дні. Наприклад, мені досі сниться, що нас ведуть у підвал, а коли десь відчуваю задуху, ніби знову опиняюся в тій в’язниці».

Марина вважає, що обговорення подібних травматичних подій допомагає їй. І, можливо, допоможе тим, хто пережив схожий досвід, але не наважується про це говорити.

«Мій головний меседж — не боятися. Не боятися говорити, не боятися жити. Бо попри все, життя триває!» — впевнена Марина, яка зараз є студенткою київського вишу.

«Ми максимально у книзі підкреслювали ці позитивні моменти. Наша книга завершується розділом психолога про відновлення. Також окремо можна побачити цитати самих авторок про те, що їх підтримало. І, звичайно, віднайти ці «ключики» в їхніх текстах, — зазначає Надія Нестеренко, представниця громадської організації «Східноукраїнський центр громадських ініціатив». — Сподіваємося, це допоможе українцям віднайти точки опори, які допоможуть пережити подібний або інший досвід війни».

Своєю історією поділилася Тамара Шевчук, яка пережила важку особисту втрату під час Революції Гідності та опинилася в окупації на Київщині у 2022 році. Мисткиня, яка прагне не лише спостерігати за життям, а й змінювати його, розповіла про різні етапи свого становлення — від підліткового протесту проти побутової русифікації до свідомого рішення активного спротиву через громадський активізм.

«Коли хтось каже «мирне населення», то ніби вже не всі захищаються. Хтось просто хоче бути осторонь та сподівається, що його мине ракета, а хтось чекає. Але під час війни так не буває. Чим більше людей стоїть осторонь — тим ближче до них насувається м’ясорубка війни, — зачитала Тамара уривок зі свого тексту. — Більшість сучасних військових прийшли до війська з мирних професій. А навіть якщо це професійні військові, які захищають нас, нашу землю, то хіба вони не мирні? Ще раз: не ми напали. Ми захищаємося. А коли говоримо «ми — мирне населення», автоматично визнаємо військових немирними і відмежовуємося від них…»

Під час обговорення згадали й історії жінок з організації SEMA Ukraine, яка об’єднує тих, хто пережив російський полон та гендерно зумовлене насильство.

«Якщо говорити про сексуально зумовлене насильство, ми зараз бачимо тіло жінки як поле бою. І ми бачимо, як вони жорстоко воюють навіть із жінками, — зазначає письменниця Слава Світова, яка проводила навчання з письменницької майстерності для учасниць проєкту. — Я щаслива, що допомагаю жінкам шукати свій голос. І в жодному разі не вчу писати, бо це неможливо — навчити когось писати. Я вважаю, що в кожного з нас є голос, і коли ми потрапляємо в середовище — близьке та безпечне — стається диво, і ти знаходиш слова, щоб висловити все те, що ти пережила».

Книгу можна безкоштовно завантажити на сайті СЦГІ